…«Україна» й «українці» був, зрештою, не чим іншим, як протидією асиміляційним процесам, політиці денаціоналізації, розчинення його в «общерусском море», котра невідступно проводилася правлячими колами Російської імперії. І характерно, що цей перехід активніше проходив і раніше завершився в реґіонах України, ближчих до Росії, тоді як у західних реґіонах, суміжних із польським етносом, довше зберігалися етнічні самовизначення «Русь» і «руський» («русинський”).

Оскільки ж терміни «Русь» і «руський» у XVIII-XIX ст. остаточно закріплюються за Росією і росіянами, то це сприяло вкоріненню характеризованої вище етноісторичної схеми, за якою Київська Русь є прямою попередницею Росії, початковим етапом її історії. Україна ж у цій схемі виглядає якимось пізнішим і побічним продуктом історичного процесу, що постав внаслідок литовсько-польських завоювань і відокремлення від Росії, як писав у свій час О. Пушкін. Цю схему «приймає безкритично й західний світ, і нам ще довго доведеться проти цих закорінених поглядів (чи пересудів) боротися».

…Першою такою відомістю в науці вважається коротке повідомлення «Бертинських анналів» за 839 рік про прибуття до імператора франків Людовика Благочестивого, разом з візантійськими послами, послів «народу россів», котрі не могли виїхати на батьківщину прямим шляхом по Дніпру, оскільки цей шлях перетяли ворожі варварські племена, і змушені були добиратися обхідним шляхом через Західну Європу (докладніше див. 411, с. 60-63). Під 959 роком західні хроніки повідомляють про посольство княгині Ольги до майбутнього німецького імператора Оттона І з проханням прислати на Русь єпископа та священиків; Оттон І з радістю вхопився за цю можливість схилити Русь до «західного християнства» і послав до Києва єпископа Адальберта; проте місія останнього зазнала повної поразки.

Але найбільше «руських відгуків» у західних хроніках відноситься до часу розквіту Київської держави, до XI і першої половини XII ст. Не входячи в докладний розгляд цього питання, ґрунтовно висвітленого в науковій літературі, вкажемо на окремі, найяскравіші факти, в яких розкривається основний зміст і характер сприймання Русі авторами західних хронік.

…Вона їм уявлялася великою й могутньою державою на європейському сході, і вони незмінно називають її rerum, що означає велику державу з сильним правителем на чолі, а великий Київський князь у них іменується «Rex Ruthenorum» або навіть «potentissimus Ruthenorum Rex».

У такому плані, зокрема, характеризує Київську Русь Адам Бременський, видатний географ XI ст., у своїй «Gesta Hammaburgensis ecclesiae pontificum». Про місцезнаходження Русі тут говориться, що це «найдальша і найбільша країна слов’ян» (698, с. 274). Адам Бременський знав про природні багатства Русі, і він порівнює її зі «зрошеним садом, виповненим усілякими благами» (там само). Київ, столиця Русі, характеризується у Адама Бременського як «aemula sceptri Constantinopoli et classicus decus Graeciae», тобто як «суперник Константинополя і найкоштовніша окраса грецького світу». Хроніка Адама Бременського цікава й тим, що в ній висвітлюються різні аспекти тогочасних контактів Русі й Скандинавії. Йдеться в ній про шлях, що розпочинався в Данії, проходив по Балтійському морю і завершувався в Русі, чим засвідчується усталеність названих контактів. Повідомляє Адам Бременський і про династичні зв’язки Русі зі скандинавськими королівствами, що набрали постійного характеру. Ці ж династичні союзи, як уже мовилося вище, в часи Середньовіччя були, власне, формою політичних зв’язків.

Цікаві відомості про Русь кінця X — початку XI ст. містить «Хроніка» Тітмара Мерзебурзького, зокрема про походи польського короля Болеслава Хороброго на Київ у 1013-1018 рр. Розповідаючи про ці походи зі слів саксонців, посланих німецьким імператором Генріхом II на допомогу польському королю, Тітмар передає їхній подив розмірами й багатством столиці Русі: «У великому цьому місті, яке служить столицею держави, є понад чотириста церков і вісім торжищ, а народу незліченна сила» (цит. за: 92, с. 1-2). Звичайно, не обійшлося тут без перебільшень, — зокрема, фантастичним є число церков, назване Тітмаром, але цілком безперечний той факт, що за масштабами того часу Київ дійсно був великим містом, яке вражало іноземців.

Окреме місце в тогочасних пам’ятках посідає послання єпископа Бруно Кверфуртського до імператора Генріха II, в якому розповідається про перебування автора на Русі за часів князя Володимира. Єпископ Бруно був місіонером і займався наверненням язичників до християнства; до Києва 1007 року він, очевидно, прибув зі спеціальним завданням папської Курії. Єпископ був гостинно прийнятий у князівському дворі; при цьому, як пише Бруно, князь Володимир цілий місяць умовляв його відмовитися «йти до такого дикого народу (печенігів), запевняючи, що це означає вірну загибель. Пересвідчившись, що умовляння даремні, князь з усім військом два дні супроводжував мене до найвіддаленіших кордонів своєї держави, які з метою оборони від ворога на великому просторі зміцнені завалами» (82, с. 12). Для Бруно Русь — християнська країна, опора й спільник у його місіонерській діяльності, а князь Володимир —це «правитель русів, славний могутністю і багатством» (“magnus regno et civitiis rerum”). Цікаво зазначити, що образ Володимира, намальований Бруно в його посланні, в основних рисах нагадує той, що знаходимо в літописі Нестора і в билинах.

…«Саґа про Олафа Трюґґвасона» посідає в «Геймскрінґлі» одне з почесних місць, оскільки її герой, конунґ Олаф Трюґґвасон (994-1000) був дуже шанований у середньовічній Норвегії та Ісландії як перший християнин на норвезькому троні й прямий попередник Олафа Святого. Сноррі змалював його ідеальним конунґом, у якому втілились усі кращі якості правителя. В цій славетній сазі є два «руські епізоди», різні за змістом і характером. Перший з них, як встановлено дослідниками (609; 658; 679; 793), має цілком історичний характер. Це розповідь про те, як у дитинстві Олаф потрапив до країни Ґардаріки, тобто до Русі, де його виховали конунґ Вальдемар (князь Володимир) і його дружина Аллогія (княгиня Ольга). Як бачимо, княгиню Ольгу, матір Володимира, Сноррі перетворив на його дружину, причому характерно, що в сазі вона виступає не під власним скандинавським ім’ям (Helga), а під ім’ям Аллогії (Allogia), яке є вивідним від слов’янізованого імені Ольга. Вирісши, Олаф повернувся на батьківщину, здійснив багато походів і подвигів, а потім мав видіння, в якому йому було велено вирушити до Греції, прийняти там християнську віру й поширювати її серед інших народів. На зворотному шляху з Константинополя герой саґи навідується до Києва, де переконує своїх колишніх виховників, Вальдемара й Аллогію, прийняти християнство.

…Серед саґ «Геймскрінґли» найбагатша «руськими епізодами» «Саґа про Гаральда Сіґурдарсона», герой якої, вояк-авантурник і скальд, пізніше король Норвегії (1046-1066), належить до найяскравіших і найколоритніших постатей скандинавського середньовіччя. Ще юнаком Гаральд, після поразки його брата конунґа Олафа, втік до двору Ярослава (1031 р.) і допомагав йому у війнах з печенігами, про що свідчать і руські літописи. В Києві він закохався в Єлизавету, дочку Ярослава Мудрого, і перш ніж просити її руки вирушив зі своїм загоном на пошуки слави й багатства, заручившись попередньою домовленістю з князем. Він служив у візантійського імператора, відзначився у війнах, що їх вела імперія в Італії, Африці та Малій Азії, побував як паломник у Єрусалимі і лише 1042 року повернувся до Києва й одружився з Єлизаветою. Невдовзі по тому він вирушив на батьківщину, відвоював королівський трон і впродовж двадцяти років правив Норвегією, відзначаючись твердістю і жорстокістю.

…Багато суперечок викликала ісландська «Саґа про Ода Стрела», сюжет якої збігається з оповіданням про Олега Віщого в «Повісті временних літ». У названій сазі йдеться про те, як чаклунка напророчила Одові Стрелу, що він прийме смерть від свого коня, і той негайно вбив свого бойового товариша і закопав його в землю. Однак пророкування віщунки збулося: повернувшись через багато років додому, Од Стрел помер від укусу змії, яка виповзла з черепа його коня. Збіжність сюжетів тут цілком очевидна, і питання полягає в тому, який із цих творів, ісландська сага чи давньоруське літописне оповідання, є першоджерелом, а який наслідуванням. О. І. Лященко у спеціальній студії доводив скандинавське походження цього леґендарного сюжету і на доказ цього навіть пробував найменування Олег Віщий вивести з ісландської мови (610). Протилежний погляд висловив інший дослідник, К. Тіандер, висуваючи як арґумент більшу сюжетну завершеність і цілісність літописного оповідання про Олега Віщого (716, с. 235-245). Розвідку на цю тему написав також І. Франко, схиляючись у ній до версії, що першоджерелом сюжету є давньоруське літописне оповідання (738).

ЭПИЛОГ

На этом я просто закончу цитирование этого текста и даже не стану в который раз повторять то, что здесь уже написано десятки раз о том, что Русь это Украина, а Московия или «Россия» – осколок орды, а обращу внимание всех, кто прочел этот текст на одну важную деталь, вытекающую из всех этих цитат.

Вот прямо сейчас, если вы находитесь дома, внимательно посмотрите по сторонам, а если не дома – возьмите в руки телефон и откройте галерею. Что вы там увидите? Наверняка – собственные фотографии и фотографии родственников или дорогих вам мест. Так было всегда. Человеку свойственно сохранять память о чем-то важном для себя, своего рода и и своего народа. По отношению к этой памяти и происходит идентификация любого человека или государства.

Просто посмотрите, как европейские страны хранят память о делах минувших. И чем дальше эти события отстоят по времени, тем тщательнее хранят память о тех старых временах. Например, во французском Реймсе до сих пор стоит собор Нотр-Дам, в котором короновалась большая часть королев Франции, и где, кстати, была королева Анна, дочь княза Владимира, вышедшая замуж за короля Генриха 1. То же самое в любой нормальной стране.

Как бы ни складывались события, а память о прошлом там хранят как святыню. И вот теперь просто посмотрите на этот краткий список того, где Русь была запечатлена в летописях других стран и народов и на протяжении 300 лет оккупации Украины именно это не интересовало ни «российских» историков, ни совковых, ни снова «российских». Так бывает лишь в одном случае, когда это – не твоя история и когда она тебе не дорога.

Оно и понятно, ведь если взять и ввести это в курс их истории, то там везде будет «Киев – Русь» и рушится все то, что они лепили под видом истории. Но насколько же они промыли мозги украинцам, что и большинству из них это стало тоже не интересно. А чтобы понять, насколько Московия абсолютно ядовитая дрянь, надо понять, что и свою собственную, настоящую историю они убили наглухо. Московия не просто страна – фейк, это страна – рак, убивающий все, куда она проникает. Вот ее суть, а нам надо расчищать свою суть, не имеющую ничего общего с этим лепрозории.

В общем – прочтите предложенный текст по ссылке в 1 части, а мы однажды вернемся к нему еще раз, но несколько с другой точки зрения. Будет интересно!