…Важливо зазначити, що концепція Київської Русі як вихідного етапу історії України знаходить певне підтвердження і в західноєвропейських історико-літературних джерелах XVI-XVIII ст. В цих джерелах, починаючи з «Трактату про дві Сарматії» (1517 р.) М. Меховіти й «Нотаток про Московію» (1549 р.) С. Герберштайна, нерідко з’являються екскурси в історію Київської Русі, причому характерно, що з’являються вони здебільшого в описах «Русії», тобто України, а не «Московії», тобто Росії. А це є переконливим свідченням того, що в Західній Європі того часу Київську Русь пов’язували переважно з Україною, а її історію — з українською історією.

…Важливо ще торкнутися тут проблеми історичної ономастики України й українського народу в часи Київської Русі й у XV-XVIII ст. З цього питання дотепер зустрічається багато плутанини, неісторичний підхід до етнонімів «Україна» й «українці», спроби вивести їх ледве не з епохи Київської Русі, наділивши сучасним змістом. З другого боку, спираючись на спільність назв, російська наука й громадська свідомість найтісніше пов’язують Київську Русь і Росію, вбачаючи в другому етноісторичному утворенні пряме продовження першого. Але ж історію назви етносу не можна ототожнювати з самим етносом, назви можуть мінятися, з’являтися й зникати, а етнос залишається й розвивається; історія знає безліч подібних прикладів.

  Як давно встановлено, одвічна Русь — це середнє Придніпров’я, тобто та територія, де відбувалося формування українського народу в часі, що піддається історичному огляду. З появою Київської держави, яка швидко розширилася, підкоривши всі східнослов’янські племінні союзи, все це державне утворення через певний час також почали називати Руссю. Так виникли два значення слова «Русь», широке і вузьке, що виразно й зафіксували давньоруські літописи. Тут Русь у широкому значенні — це вся Київська держава, «але поряд з цим термін «Русь» дуже часто вживається в таких контекстах, де він протиставлений певним районам Київської держави, тобто Русі в широкому значенні слова. Так, наприклад, І Новгородський літопис дуже часто пише про поїздки новгородців із свого міста «в Русь» (тобто в Київ, Чернігів або Переяслав); так само «їздили в Русь» із Суздальської, Смоленської, Полоцької та інших земель (467, с. 162).

…За порівняно нетривалий час розквіту Київської держави, що припадає на другу половину X —першу половину XI ст., на неї поширюється назва «Русь», але вживається вона лише в двох значеннях — у державно-політичному стосовно інших держав і в церковній сфері, де нею окреслювалася руська церква як ієрархічна одиниця (931, с. 149-150). Однак і в той час ця назва «в широкому розумінні», як етнонімічна, адекватна «давньоруській народності», не вживалася. Як показав А. М. Насонов у спеціальному дослідженні, «межі «Русі», «Руської землі» визначаються територією Переяславської області, Чернігівської, за винятком північних і північно-східних її частин, і Київської області, за винятком Деревської і Дрогобицької земель.

…Впадає у вічі, що обриси «Руської землі» збігаються з тими межами, які згодом стали межами розселення української народності (на півночі й північному сході), і коли деякі князівства в XI-XIII ст. охоплювали землі інших племінних союзів (деревлян, дреговичів та інших), ці землі до «Руської землі» не включалися.

…В XII-XIII ст. це розуміння Русі витісняє «широке», більше того, виникає її протиставлення іншим східнослов’янським землям, де створюються фактично незалежні князівства, і «в найбільших із цих князівств з’являються перші стимули національно-ідеологічної диференціації» (682, с. 226). «На другу половину XII ст. вже міцно ствердилося поняття «землі» як суверенного об’єднання (…). Лише в одному випадку, а саме в понятті «Руська земля» маємо таке історично успадковане явище, як включення кількох компонентів: колишнього Київського князівства, Переяславського князівства і, очевидно, більшої частини Чернігівського князівства» (там само, с. 225).

…Як відомо, в другій половині XII ст. виникає, а в XIII ст. визначається поділ Русі (в широкому значенні слова) на північну й південну частини зі своїми центрами, до яких тяжіли навколишні території. Для північної частини таким центром стає Володимир і Володимирське князівство, яке в XII-XIII ст. претендує на роль гегемона в східнослов’янському світі, для південної таким центром залишається Київ. Поміж інших пам’яток і джерел цю ситуацію яскраво відбиває «Слово о полку Ігоревім», яке постало наприкінці XII ст. Не вдаючись тут у розгляд цього питання, знову пошлюся на висновки відомого російського дослідника А. М. Робінсона в його книзі «Література давньої Русі в літературному процесі середньовіччя XI-XIII ст.» (1980 р.). Залучивши до розгляду також літописні та інші джерела, автор доходить висновку, що під «Руссю» або «Руською землею» творець «Слова» розумів лише Південну Русь з центром у Києві і виразив у поемі зміст, породжуваний тільки її життям, центральною проблемою якого була «боротьба зі степом», турбувався тільки про її інтереси, відмінні від інтересів Володимирського та інших північних князівств. «Серед усіх випадків вживання поняття «Руська земля» в «Слові», — констатує дослідник, — немає жодного, який говорив би за те, що в ньому виражене уявлення автора про всі східнослов’янські князівства» (682, с. 233). Більше того, в «Слові» та інших джерелах того часу «Русь», чи «Руська земля», недвозначно протиставляється іншим державно-політичним утворенням, що склалися тоді в східнослов’янському світі, насамперед Володимирському князівству, головному супернику Києва.

…Після розпаду Київської держави й монголо-татарської навали українські землі підпадають під владу Литви й Польщі, але український народ самоусвідомлюється як «руський народ» і зберігає цю свою назву; як буде показано далі, так само він усвідомлювався і в Європі XV-XVII ст. Поряд з тим, з піднесенням Московського князівства, яке проголошує себе збирачем «усіх руських земель» і спадкоємцем Київської держави, це державне утворення поступово закріплює за собою назву Русі; проте в Європі здебільшого називають його «Московією», а російський народ відповідно «московитами». Рішучий перелом у цьому плані відбувається лише у XVIII ст., коли в Європі остаточно переходять до назви «Росія». Словом, у східнослов’янському світі, особливо після приєднання України до Росії, відбувалися два протилежні, але взаємопов’язані процеси: дедалі більшого відчуження давньої назви українського етносу і цілковитого перенесення його на «московський народ», за яким вона у XVIII-XIX ст. остаточно закріплюється. З боку нашого народу перехід до нових етнонімів.

(От себя замечу, что этот перелом, о котором автор ведет речь в тексте, возник после того, как Петр 1 своим указом от 11721 года, переименовал Московское царство в «Российскую империю» или «Россию». Какое-то время в Европе еще ходило старое название страны «Московия», но потом оно было вытеснено самозванным именем «Россия». Сейчас можно наблюдать подобный дрейф в названии Нидерландов, где с 1 января текущего года из оборота изъято название Голландия. Тем не менее, страну по инерции, продолжают называть Голландией. Понятно, что со временем, официальное название вытеснит неофициальное. То же самое произошло и с переходом от названия Московия в Россия).

(окончание следует)