Сдвиг на уровне доктрины (Часть 2)

Причем, было бы рискованным говорить о том, что спецслужбы и пропаганда РФ выпихнула Британию из ЕС. Не будь там таких настроений, навязать это искусственно было бы очень сложно хотя бы потому, что британское общество очень консервативно. Таким образом, россияне поймали естественную центробежную волну и просто приложили к ней свои усилия для того, чтобы сработать в качестве катализатора уже идущего естественного процесса. 

Мы можем предположить, что Британия пришла бы к идее реализации Брекзит чуть позже и в таком случае, она была бы более подготовленной и проблемы выхода были бы не такими болезненными, как мы это наблюдаем сейчас. Москва же ускорила этот процесс и он пошел по кратчайшему пути, со всеми вытекающими проблемами незрелой ситуации. 

Нам же торопиться некуда и потому можно отмотать ситуацию намного глубже в историческом плане, чтобы посмотреть на то, зачем Британия входила в ЕС и чего там не нашла. Для этого следует вспомнить о том, что до Второй Мировой войны Британия имела форму империи, которая уже просто физически не могла расти дальше. В самом деле, крошечная митрополия владела колониями, многократно, а вернее – в десятки раз превышающих как ее размеры, так и численность ее населения. Проще говоря, империя остановила свой рост, а как мы знаем, прекращение роста означает для империи не точку равновесия, а начало ее распада.

В подтверждением этому существует масса теорий, но основным является фундаментальный принцип, лежащий в основе любой империи. Она сильна только тогда, когда растет. Причем, эту силу ощущает как ядро империи, так и ее колонии. Эта мощь растущего организма заставляет всех работать именно в этой парадигме, но как только рост прекращается, это говорит о том, что империя выдохлась и не имеет внутренней энергии для роста. С этого момента она меняет внутреннюю парадигму с роста на удержание достигнутого.

Это – важный момент, поскольку раньше приемлемые потери были обусловлены приобретениями, а теперь они начинают соотноситься с неизбежными утратами. Империя для себя определяет критические точки, до которых она может отступить без боя, поскольку воевать за удержание всего она уже не может хотя бы потому, что эта борьба приобретает совсем другой вид. Если захват можно оправдать освобождением от чего-то или кого-то, плюс – подключением новых земель и народов к передовой цивилизации, то на уже контролируемых территориях население точно знает цену этой цивилизации, а потому – второй раз на грабли не наступит. 

Отсюда вытекает и другой характер усилий. Если раньше это была чистая, хоть и захватническая война, то теперь все переходит в стадию карательных операций. А это не может не обратиться против метрополии, в плане постепенного разложения колониальных войск и падения их общего морально-психологического уровня. А раз так, то в случае столкновения с другой империей, находящейся в стадии роста, старая империя имеет все шансы потерпеть поражение, что и подтверждает история.

И вот после окончания Второй Мировой войны Британия начинает сворачивать свою империю и уходить с захваченных территорий, оставляя за собой лишь немногочисленные анклавы в каких-то узловых точках мира. Но основная часть колоний была без боя отпущена в свободное плавание. При этом, Британия сделала это по собственной воле, а не под давлением неприятеля и это – крайне важный момент. Дело в том, что перед тем, как принять это кардинальное решение, безусловно следовало обозначить свое новое место в этом мире, что после статуса крупнейшей империи, было не так-то и легко.

(Продолжение следует)

7 Comments on "Сдвиг на уровне доктрины (Часть 2)"

  1. Chieftain | 03.01.2022 at 17:22 |

    Найбільші британські колонії отримали квазінезалежність у складі Британської співдружності (офіційна назва – Співдружність націй) під, хоч і багато в чому номінальним, керівництвом королеви Великобританії. Щось схоже на ситуацію між союзним та республіканськими центрами СРСР у червня 1990 – грудня 1991 року, тільки законодавчо заморожену на стадії перед між путчем ГКЧП та Біловєжською угодою.

    Власне на момент розпаду Британської імперії у Лондоні вже був відпрацьований механізм взаємодії з колоніями під назвою “Вестмінстерський Акт” від 1931 року. І хоча більшість колоній та протекторатів дійсно мирно перейшли до де-факто незалежності, проте вони були маленькими заморськими територіями. Значні ж території, як-от Малайзія, Південно-африканський союз, Південна Родезія, Кенія, Федерація та Протекторат Південної Аравії, Королівство Єгипту та Судану в тій чи іншій мірі перебували у конфронтації з британськими військами

    • Анатолій | 03.01.2022 at 21:06 |

      Так, але ж не забувайте, що то були часи самого початку Холодної війни, і ця конфронтація відбувалася в значній мірі під впливом Москви, яка мала значний вплив на країни Третього світу (20 баксів – завжди були 20 баксів, навіть якщо вони “дерев”яні” рублі), а не мала якийсь об”ективний характер. А маленькі заморські території відійшли від імперії тихо-мирно скоріш за все тому, що КДБ не відразу знайшло їх на карті.

      • Chieftain | 03.01.2022 at 23:57 |

        Там був не тільки вплив Москви, але й Вашингтону згідно положення “Атлантичної Хартії” про підтримку самовизначення поневолених націй. І це положення, так само і положення “12 пунктів Вільсона” наприкінці Першої світової війни, стали детонатором до більшої частини конфліктів від 1945 року до кінця 1960-х років. Згадати лише, як американці кинули британців у конфліктах проти Єгипту (операція “Мушкетер”) та під час Фолклендської війни (з дуже зручним формулюванням, що ст. 5 НАТО не поширюється на території у Південній півкулі).
        Конфлікти, наведені мною вище, переважно були перетіканням політичних вимог національно-визвольних рухів до війн за незалежність. Виключенням з цих правил були Південна Родезія та Південно-африканська республіка, які через маразм у Лондоні були змушені залишити в минулому свій колоніальний статус та вийти із Британської Співдружності, справедливо побоюючись повторення жахіть, що лютували у колишньому Бельгійському Конго.

        Проте, варто відзначити, що три найбільші та найстаріші колонії – Канада, Австралія та Нова Зеландія отримали де-факто незалежність майже одразу після Другої світової без жодних проблем. З іншої сторони, Британська Індія була дуже умовно поділена на власне Індію та мусульманський Пакистан у ході кампанії ненасильницького спротиву Ганді, і цей умовний поділ став самопідтримуючим конфліктом ще з 1940-х років у вигляді низки прикордонних конфліктів

    • Думаю мирний вихід залежав не так від розміру колонії, як від кількісній присутності британців в тій чи іншій колонії.

  2. Вовк | 03.01.2022 at 22:54 |

    до тих пір, поки королеву Англії поважають в Канаді, Австралії та ІНШИХ територіях, під назвою Співдружність націй, а судитись “прєдпочітают” у Високому суді Лондона, Британія лишається імперією… Як мінімум – метрополією. Про цей СТАТУС зайвий раз нагадує і “міжнародність” англійської мови

    • Формальна підпорядкованість британській короні не має особливих практичних наслідків. Це не більш ніж символічно. Країни Співдружності живуть своїм життям.

      • Chieftain | 04.01.2022 at 00:00 |

        Абсолютно символічною ця підпорядкованість стала після визначення пріоритетності власного права над правом метрополії та заборона метрополії своїми рішеннями приймати чи скасовувати закони чи інші рішення для домініонів. І такий стан справ оформився остаточно тільки наприкінці ХХ століття

Comments are closed.