Дорогие поэты московские!
Я, в искусстве правду любя,
Умоляю: не делайте «под Маяковского» —
Делайте «под себя».
(Володимир Маяковський)

Цуґцванґ

Було б дивно, якби тема «літературних негрів» не обігрувалася на батьківщині цього поняття — себто, у Франції. Й вона таки обігрувалася, причому неодноразово. Кінокомедію «Це не я, це — він!» («C’est pas moi, c’est lui») навряд чи можна вважати одним з найкращих творінь П’єра Рішара, хоча в цій стрічці він виступив одразу в трьох амплуа — в якості режисера, виконавцям головної ролі та сценариста (спільно з Аленом Годаром). Разом з тим, наша тема розкрита тут водночас повно і не без гумору…

Головним героєм цього фільму є сценарист П’єр Рено — «літературний негр», що працює на сценариста-драматурга Жоржа Вальє. Ім’я останнього є лише «вітриною» і завжди присутнє в титрах кінострічок, тоді як про існування «літнегра», який виконує всю роботу, ніхто навіть не здогадується… Все змінилося, коли П’єр Рено випадково познайомився на кіностудії з італійським актором Альдо Бараззутті. Після того «літнегру» розкрученого сценариста надходить інтригуюча пропозиція: разом з Бараззутті поїхати до Тунісу, де написати кіносценарій… під власним ім’ям!!!

Як зазначалося вище, амплуа «літературного негра», який добровільно продав «рабовласникові» свій талант, не дозволяє творчій особистості повною мірою самореалізуватися — бо на плоди творчої діяльності потрапляють до споживачів творчого продукту (читачів, слухачів, глядачів) під чужим ім’ям. Тому від пропозиції, що надійшла П’єру Рено, останній нізащо не міг відмовитися. Бо це, фактично, було перше «вікно можливостей» в його безпросвітно таємному творчому житті. А чи буде друге?.. Й коли саме?..

Природно, незадоволений власним становищем «літнегр» погодився вирушити до Тунісу. Проте даючи згоду, він навіть приблизно не міг уявити, в яку авантюру загрузне через Альдо Бараззутті! Належну роль зіграла і специфіка професійної діяльності П’єра Рено, якого сприймали в якості «драматурга Жоржа Вальє» — хоча неборака і намагався доводити, що є самим собою… Але у підсумку побувавши навіть в полоні у «людей пустелі» (туніських кочівників), Рено таки виплутався з усіх перипетій. Та ще й став багатодітним батьком! А втім, інакше в комедії й бути не могло…

І все ж таки, при всій несерйозності, приправленій безліччю гегів, фільм «Це не я, це — він!» торкається дуже серйозної проблеми: через непевність у собі та своїх силах, через невір’я в себе, роблячи буквально перші кроки в мистецтві, талановитий юнак від початку заганяє себе в цуґцванґ, погоджуючись стати «літературним негром». Пристойного виходу з такої ситуації не існує, розв’язати ситуацію без болісних втрат вже неможливо.

У цьому зв’язку пригадую, як на самому початку 2010-х років відбувся своєрідний, але доволі гучний «камінґ-аут» письменника NN — одного з нинішніх «проектних авторів» (саме так називають сучасних «літературних негрів») у жанрі фантастики. NN публічно зізнався, що одне солідне московське видавництво колись найняло його разом з десятком інших «молодих і талановитих», щоб вони колективно писали й видавалися під спільним ім’ям YY. Реальний письменник YY існував — але у видавничому проекті він виконував суто представницькі функції. А ще до їхньої групи входив «хранитель пам’яті» ZZ: він не писав нічого — натомість мусив пам’ятати найменші деталі кожного твору, що входив до циклу, і при потребі консультував будь-кого з «проектних авторів» з найширшого кола питань. Це могли бути характерні риси зовнішності героїв, їхні звички, коло контактів, а також різноманітні сюжетні обставини.

І от в один далеко не прекрасний для себе день, «проектний письменник» NN раптом зіткнувся з явищем, відомим у психології під назвою «криза сорокарічного віку». Себто, він оцінив свої життєві досягнення… і раптом жахнувся!!! Бо хоча на рахунку NN були 14 товстих «цеглин», написаних в одному з популярних жанрів фантастики — ніхто з численних читачів про існування письменника NN навіть не здогадувався: адже «вітриною» видавничого проекту був письменник YY — зовсім інший чоловік, який і пожинав усю колективну славу!.. Ну так, NN мав гроші — але усі вони миттєво витрачалися на погашення численних кредитів, після чого на руках лишалася сума, якої ледь вистачало на доволі-таки скромне життя…

Не впоравшись із «кризою сорокарічного віку», NN заявив про вихід з проекту, якому віддав багато сил і років життя — оскільки терпіти далі не міг. Але що йому робити тепер?! Цього NN навіть не уявляв: адже літературного імені він не мав, нікого за межами свого видавництва (з яким щойно «побив горщики») не цікавив, ніяких особливих статків не нажив…

Отака сумна і вже не кіношта, а цілком реальна історія.

Раб свого творіння

Трохи інша доля чекає на «письменника-наслідувача». На відміну від «літературного негра» (або на сучасний манер — «проектного автора»), читачам його ім’я відоме, проте «наслідувач» або пише власні продовження розкручених чужих творів — або експлуатує власних героїв, немов дві краплі води схожих на чужих культових персонажів.

Наприклад, такий собі московський письменник Дмитро Ємець раптом пише «дитячий» казково-фентезійний роман «Таня Ґроттер і магічний контрабас», в головній героїні якого без особливого напруження вгадується всесвітньо відомий Гаррі Поттер — тільки вдягнений у спідницю. Попервах зчиняється скандал. Здається, хтось навіть говорив про плагіат… Однак доведення плагіату в царині мистецтва — заняття неймовірно важке та марудне. Тому невдовзі Дмитро Ємець ваяє цілий цикл:

• Таня Ґроттер і магічний контрабас
• Таня Ґроттер і Поверх, що зникає
• Таня Ґроттер і Золота П’явка
• Таня Ґроттер і трон Древніра
• Таня Ґроттер і посох волхвів
• Таня Ґроттер і молот Перуна
• …і ще 9 книжок в тому ж дусі, аж до…
• Таня Ґроттер і птах Титанів

Звісно, то не є плагіат в його чистому ректифікованому вигляді — це «наслідування» основного сюжету — в даному разі, саги письменниці Джоан Роулінґ про хлопчика-чарівника Гаррі Поттера. Таким самим «наслідуванням» в радянському минулому були «Золотий ключик» Олексія Толстого (основний сюжет — «Піноккіо» Карло Коллоді), «Чарівник Смарагдового міста» Олександра Волкова (основний сюжет — «Дивовижний чарівник з країни Оз» ФренкаБаума) та ін. При цьому «письменник-наслідувач» і його творчість, як правило, вирізняються тим, що:

• вони мають лише локальну популярність — на відміну від глобальної популярності оригінальних творів;
• за рівнем майстерності наслідувач ніколи не перевершить автора оригінального твору.

Отож замість того, щоб боротися з «наслідувачами», краще використовувати їхню творчу енергію… в своїх цілях — для популяризації оригінальних творів! Отже, з часом видавці почали заохочувати молодих письменників творчо «наслідувати» відомих авторів. У фантастиці такі «твори-наслідування» навіть дістали окрему назву — «фанфіки». Таким чином, цикл Дмитра Ємця про дівчину-чарівницю Таню Ґроттер — це не плагіат, а цикл фанфіків на Гаррі Поттера. Репутації Джоан Роулінґ це аж ніяк не зашкодить. Швидше навпаки: наявність таких «учнів» (а вони є не тільки в Росії) створює своєрідний «шлейф», в якому пані Роулінґ посідає позицію альфа-лідера — навіщо ж із цим боротися?! Краще заохочувати «літературне учнівство». По суті, це той самий метелик, якому ненав’язливо допомагають вийти з кокону… і тим самим занапащують небораку!..

Ну, і куди ж тут без чергового французького фільму?! Знов-таки люди молодшого піонерського віку мають пам’ятати комедію з Жаном-Полем Бельмондо «Чудовий» («Le Magnifique»). Її головним героєм є письменник Франсуа Мерлен, який у темпі виробничого конвеєра штампує серію детективів про Боба Сінклера (в радянському дубляжі — про Боба Сен-Клера) — поза всяким сумнівом, тут експлуатується світлий образ Джеймса Бонда. Тільки й різниці, що оригінальний «агент 007» є англійцем, тоді як «наслідуваний» Боб Сінклер — американець. Разом з ним, в черговому романі Франсуа Мерлена діють спільниця Сінклера — суперагент Тетяна (в радянському дубляжі — Діана) та головний антагоніст — огидний мерзотник, шеф секретної служби Албанії полковник Карпофф (в радянському дубляжі — шеф секретної служби Держави Алвазія полковник Карпштофф).

По ходу сюжету стає зрозумілим, що всі герої Мерлена мають реальних прототипів: Боб Сінклер — це його власне alter-ego, суперагент Тетяна — це alter-ego його сусідки по будинку, соціолога Кристини, мерзотник Карпофф — це alter-ego видавця месьє Шарона і т.ін. От тільки якщо в житті Франсуа Мерлен розлучений, мешкає у вбогій квартирі, не може випросити у видавця Шарона навіть мізерний аванс на нову друкарську машинку, незграбно залицяється до Кристини, не може знайти спільну мову з електриком і сантехніками, то на книжкових сторінках його alter-ego Боб Сінклер — це вульгарний і трохи придуркуватий, проте дужий і всемогутній серцеїд, який з легкістю підкорює Тетяну, постійно шиє в дурні Карпоффа та вбиває ворогів пачками. Насамкінець, з’ясовується, що письменник Мерлен є… рабом ним же створеного Боба Сінклера! І своєму творінню він програє абсолютно…

(Далі буде)