Сказали: отямся, бо ця дорога
Тебе приведе до Безодні Смерті.
І я негайно пішла назад.
Відтоді життя відкриває тільки
Криві, захаращені хмизом стежини…
(Йосано Акіко)
Про «Моральний кодекс будівничого комунізму»
Отже, приблизно так виглядають випадки перетворення перспективного письменника-початківця на «проектного автора» (колишня назва — «літературний негр») та на «письменника-наслідувача». В принципі, лишилось розібрати, хто такий «співець-біограф»… Але це амплуа наближене вже не стільки до літератури, скільки до журналістики загалом та есеїстики зокрема. Ясна річ, письменники часто-густо підробляють в журналістиці. Усі ці сфери, загалом-то, між собою багато в чому перетинаються. А тому коротко. Дуже коротко…
В принципі, в контексті даного матеріалу нас цікавить саме той випадок, коли молодого і перспективного в усіх відношеннях письменника різними методами примушують відмовитися від творення художніх опусів, натомість перетворившись на штатного біографа якоїсь видатної особистості (розкрученого письменника, музиканта, художника, політика, спортсмена та ін.) або цілого колективу (творчої групи, спортивної команди, політичної партії тощо). Чи буде відомо надалі про реальну участь «співця-біографа» в подібній літературній роботі?.. Це вже як пощастить.
Але на теренах СРСР переважно… не щастило!
Наприклад, мемуари Генерального секретаря ЦК КПРС товариша Л.І.Брежнєва виходили друком під його персональним ім’ям. За трилогію спогадів (після якої пішли друкуватися нові мемуари) товариш Брежнєв отримав Ленінську премію по літературі за 1980 рік. Хоча весь Радянський Союз чудово розумів, що генсек не здатен самостійно написати не те що три книжки — а навіть один-єдиний розділ! Недарма ж розумовий стан і сама притомність «пізнього» Брежнєва стали предметом анекдотів…
Однак лише в дивну епоху Перебудови поступово з’ясувалося, що насправді частини знаменитої трилогії були створені:
- книжка «Мала Земля» — прозаїком і публіцистом газети «Известия» Аркадієм Сахніним;
- книжка «Відродження» — прозаїком і публіцистом Анатолієм Аграновським;
- книжка «Цілина» — провідним кореспондентом газети «Правда» Олександром Мурзіним.
Звісно, над трилогією працювали не тільки перелічені особи. Також очевидно, що свої реальні автори були і у інших брежнєвських мемуарів — «Життя за заводським гудком», «Відчуття Батьківщини», «Молдавська весна», «Космічний Жовтень» і «Слово про комуністів». Насамкінець, не викликає сумнівів, що всі вони спрацювали в режимі справжніх «літнегрів»…
Проте показово, що за трилогію товариш Брежнєв отримав Ленінську премію — себто, найвищу нагороду СРСР в царині літератури! Персонально він — за те, що писав замість нього цілий колектив професіоналів, ага… Мимоволі згадується п.5 «Морального кодексу будівничого комунізму» (хто не в курсі — був і такий):
Колективізм і товариська взаємодопомога: кожен за всіх, всі за одного.
Друга частина цього пункту — це на 100% плагіат девізу трьох мушкетерів, над світлими образами яких працювали «літературні негри», найняті Олександром Дюма-батьком, винахідником такого способу роботи… Всі «радянські літнегри» в поті чола свого пишуть замість одного товариша Брежнєва трилогію. Потім товариш Брежнєв отримує замість усіх Ленінську премію. І тут же — «Моральний кодекс будівничого комунізму». В п.9 якого, між іншим, сказано:
Непримиренність до несправедливості, дармоїдства, дурості, нечесності, кар’єризму, користолюбства.
А привласнювати собі чужу працю на очах усього Радянського Союзу, отримувати найвищу літературну премію СРСР замість інших — це справедливо?! Це чесно?! І що це, як не кар’єризм і користолюбство?..
Як вам іронія долі?! Зацінували?! Отож бо!..
Микола Гоголь, його «Портрет» і Йосано Акіко
Втім, особисто я достатньо надивився на подальшу еволюцію тих молодих і перспективних письменників, кого вдалося так чи інакше «нагнути» й перетворити або на «проектного автора» (фактично — на «літературного негра»), або на «письменника-наслідувача», або на «співця-біографа». Не стану переповідати повість Миколи Гоголя «Портрет» — бо це класика не просто радянської/російської/української літератури (тут думки різних експертів та літературознавців розходяться буквально в протилежних напрямах). Микола Гоголь є визнаним письменником у жанрі horror світового масштабу, більш того — він вважається одним з творців цього жанру.
Просто зазначу, що бажання заробити на мистецтві купу «легких грошей», щоб на заздрість іншим жити красиво, весело й легко, купаючись у променях слави — таки справді вилазить митцеві боком. Це може бути непомітним для сторонніх очей, але гроші здатні своїм тягарем передавити в письменницькому організмі невидимі «творчі артерії», унеможлививши створювати щось прекрасне, щось вартісне в мистецькому плані. А неможливість самореалізації для творчої натури — це жахлива духовна смерть при тому, що тіло лишається живим і все ще достатньо здоровим…
Саме про це попереджає знаменита танка «Боягузтво», написана японською поетесою Йосано Акіко. «Відтоді життя відкриває тільки Криві, захаращені хмизом стежини…» — що може бути жахливішим?!
Особливо показовим для мене є приклад одного мого знайомого письменника, який існує реально… але навіть ініціали якого я не називатиму! Просто позначу його як ХХ. Бо він і справді — «Х». Причому двічі.
Почалося з того, що працюючи шкільним вчителем, він закрутив роман з неповнолітньою школяркою. Не стану розбирати (тим паче — в мережі) їхні стосунки, не стану аналізувати й оцінювати. Знаю одне: в будь-якому разі, ХХ тим самим порушив силу-силенну норм і правил, встановлених зовсім недарма — а отже, як старший за віком чоловік, мав бути готовим до відповідальності за ці порушення. І між іншим, він міг би загриміти за ґрати з відповідним вироком… Отож міг би вважати за щастя, що його просто виперли з тієї школи з «вовчою» характеристикою, після якої про подальшу педагогічну кар’єру лишалося забути назавжди. На додачу його матері «прилетів» інсульт, і він був змушений доглядати її, отримуючи мізерну соцвиплату й материну пенсію.
Знов-таки, не стану оцінювати ту ситуацію. Констатую лише, що саме в той критичний момент своєї біографії цей самий ХХ… написав просто шикарний пригодницький роман!!! І як же розпорядився рукописом?! А от як: продав його за $200 якомусь «новому українцеві» з усіма тельбухами (включно з правом «нового українця» підписати роман своїм ім’ям та розпоряджатися твором на власний розсуд) — й собі жодної копії не залишив!!!
$200 за товстий пригодницький роман рівня «шикардос», плюс повна відмова від усіх прав на твір — це навіть не виїдене яйце чи ламаний шеляг!..
На той час (1997 рік) у мене вже вийшла перша «цеглина» в московському видавництві, був договір на другий роман, який перебував у процесі написання. Маючи змогу скласти ХХ протекцію, я мало не на колінах благав його не поспішати. Справді, для «нового українця» можна було написати іншу історію — не настільки шикарну. А цей шедевр варто було показати московським видавцям: впевнений, книга би вийшла без затримок, і за неї автор отримав би навіть не на порядок, а разів у 20-30-40 більше грошей. Але на всі мої вмовляння відповідь була єдиною:
— Надто вже їсти хочеться…
Я пропонував йому позичити оті епічні $200 й додати до них стільки ж, аби ХХ повернув «новому українцеві» всю платню, а також міг би дожити до виходу книги та отримання роялті від видавництва. Скільки там треба було чекати — півроку?! Нема про що говорити… Однак усі мої вмовляння ХХ проігнорував і свій шикарний роман замовникові продав. З усіма правами.
А далі?..
А далі нічого вартісного ХХ так і не написав. Його пальці клацали на клавіатурі старенької «персоналки» які завгодно слова — лютої ненависті, презирства до всіх оточуючих, гіркоти, гордовитої зарозумілості «невизнаного генія», розчарування, презирства, болю… Всього цього в подальших опусах ХХ було з надлишком. Але нічого талановитого він так більше й не написав. На даний момент цей чоловік повністю виродився в т.зв. «мережевого автора», який заливає Інтернет каламутними потоками вбогих думок. Відмовившись за копійки від свого найкращого шедевру, чоловік сам себе доламав. Остаточно. Це був його добровільний вибір.
* * *
Микола Гоголь, «Портрет». Незаможний юнак-художник випадково знайшов гроші, заховані за рамою придбаного по дешевці дивного портрету. Нібито життя почало налагоджуватися… Насправді ж швидко набута слава розвіялася, немов нічна примара, а зарозумілий «авторитет» поступово скотився до жахливого божевілля. Попутно він ще й занапастив багатьох — тих, хто випадково під руку потрапив!..
«Відтоді життя відкриває тільки Криві, захаращені хмизом стежини…»
Поучительно. Хотелось бы также услышать мнение автора о “Тихом Доне” и “Двенадцати стульях”. Встречал мнения, что там тоже нечисто… В смысле – совсем не так, как все привыкли считать.
Однако же “антракт” затягивается. Давайте уже, не томите!
“Тихий Дон” – це російська література. І хоча донське козацтво відбрунькувалося від нашого – від українського, чіпати цю гілку я б не хотів. Скажу лише, що на 95% я згоден з тим, що Шолохов – це просто “вітрина”, за якою ховається талановитий “літературний негр”. Також погоджуюся (теж на 95%), що цю ситуацію зорганізував не сам Шолохов, а ЧК-ОДПУ… Втім, в Росії цю тему є кому досліджувати і без мене.
🙁
Ситуація з “Дванадцятьма стільцями” інша: Ільф і Петров – це двоє одеситів. Отож про них трохи докладніше…
В початковому вигляді це мав бути “проект” під керівництвом Валентина Катаєва – старшого брата Євгена Катаєва, який свого часу працював у карному розшуку Одеси. Євген Катаєв мав товариша – Іллю Файнзільберґа, який… ким тільки не працював! А ще був журналістом і членом клубу поетів…
Отже, Валентин Катаєв мав бути “вітриною” проекту, а його брат Євген (який взяв псевдонім “Євген Петров”, щоб не світити родинні стосунки з “вітриною”) та друг брата Ілля (який взяв псевдонім “Ілля Ільф”) – двома “літературними неграми”, які б виконували всю чорнову роботу. Хоча оскільки їхні імена планувалося розмістити на обкладинці, назвати їх “літературними неграми” в повному сенсі не можна. Просто обов’язки в межах тріо поділялися не зовсім чесно…
Попервах Валентин Катаєв і справді керував “літнеграми” в ручному режимі. Але по мірі написання “Дванадцяти стільців” він дедалі більше переконувався, що є зайвим. До того ж, експлуатувати молодшого брата не дозволяла совість… У підсумку, Валентин Катаєв відмовився від участі в проекті (жирний плюс йому в карму). А Ілля Ільф та Євген Петров з половинчастих “літературних негрів” перетворилися на повноцінних авторів. Якими й залишилися надалі.
🙂 🙂 🙂
“товстий пригодницький роман рівня «шикардос»” хоча б опублікували?
чи повісили в туалеті для челяді?
Не опублікували. Я цю публіку знаю: той, хто купив роман за $200 – він не думав про публікацію. Це він зробив просто для того, щоб шиканути перед друзями – такими самими “новими українцями”. Коли зібралася компанія напідпитку, можна раптово сказати:
– А я тут цілий рОман настрочив!
І навіть прочитати пару сторінок на вибір.
Дуже ефектно виглядатиме!..
Але поза сумнівом, за кілька місяців “новий українець” кудись закинув той рукопис, як непотріб. Можливо, і в туалет для челяді… А шкода! 🙁
Дякую за гарну рідну мову! Прочитав з насолодженням.
Підтримую.
Про “12 стульев / ЗТ” слышал, что к этим текстам … гхм … ИМЕЛ ОТНОШЕНИЕ некто Булгаков М.А., трудившийся с означенными выше персонажами буквально в одной газете (статейки, фельетончики). И что этот самый Булгаков был с ними якобы в самых приятельских отношениях. И что не так давно производился якобы частотный анализ текстов (булгаковских vs “12/ЗТ”), и что результаты получились не то чтобы неутешительные (для одесситов), но, как бы это … НЕОДНОЗНАЧНЫЕ. Вам не приходилось сталкиваться с этой версией?
зы: Про “Тихий Дон” пришлось просто к слову… Никогда не был особым поклонником казачества вообще, и творчества Шлохова в частности. Пытался когда-то читать, но сама тема показалась неинтересной, слишком далёкой… Так что – просто не моё.
Ні, про “булгаківський слід” чути не доводилося. Цікава версія.
Я читав Шолохова (може, “Шолохова”)) 2 рази: у школі, в рамках шкільної програми, і потім, десь років через 20. Життя закинуло в місця, звідки масово виїжджали “блідолиці”, і збірки творів продавалися за ціну пляшки горілки.
І тоді і “Тихий Дон”, і “Піднята цілина” мене не те що вразили! Вони мене просто прибили! Я взагалі не розумів, як такі речі могла пропустити совіцька цензура. Очевидно, те, що комуняки не дуже хотіли би показувати десь років через 30 (якраз тоді почали зніматися фільми про “романтику гражданской”) – одразу після війни вони тим хвалилися. І читати ці твори було просто страшно.
А тема не далека. В 14-му на Донбасі вона повторилася…
В радянській літературі “ТД”, після “Доктора Живаго”, найкрутіша книжка. А коли прочитав “Діти Арбату” а потім “Собаче серце”…
P.S. Агааа! Ось знайшов те, про що Ви пишете:
https://russalon.su/2018/02/16/kto-nastoyashhij-avtor-12-stulev-i-zolotogo-telyonka/
КТО НАСТОЯЩИЙ АВТОР “12 СТУЛЬЕВ” И “ЗОЛОТОГО ТЕЛЁНКА”?
Владимир Малышев: “Ещё одна тайна Михаила Булгакова”
Отримав естетичне задоволення…до того ж, дуже пізнавально — дякую.
Щодо вашого риторічного питання: «Наприклад, як можуть пенсіонери продавати на виборах свій голос за епічний пакет гречки?!» Не хочу нікого виправдовувати, бо загалом поділяю вашу позицію, але. Не можна не визнати, що багато пенсіонерів бідують настільки, що придбати собі хліба чи тієї ж гречки — просто не можуть, особливо коли самотні. Звісно, за гречку не лише такі небораки продаються, в цьому немає жодних сумнівів. Але ситуація трохи складніша і не така однозначна, на жаль.
да, там сложных и отчаявшихся случаев много((((( но как сказали перед оранжевым Майданом : “А вы гречку берите а голосуйте сердцем а не подкупом”…
впрочем какой процент так поступает нам не узнать
Умер Михаил Жванецкий
В пятницу, 6 ноября, в возрасте 86 лет умер Михаил Жванецкий, сообщают российские СМИ со ссылкой на Аллу Пугачеву. Его представитель Олег Сташкевич подтвердил, что Михаил Михайлович скончался.
🙁 🙁 🙁
багато пенсіонерів бідують настільки, що придбати собі хліба чи тієї ж гречки…
++
Я розумію, що голос можна продати, якщо завтра збираєшся здихати))))). Це як у серіалі з Дж. Керрі. Його подружці лікар повідомив, що у неї ремісія а та виходить з кислою мордою
– Так радій же: раку нема
– Ага. Раку нема а кредити є. Я ж думала, що здохну, і вирішила шиканути на кінець.
P. S.Читав, що Гоголь в школі був тупий і талант на нього звалився зненацька. Як звалився так і зник: він це зрозумів на 2-му томі МД. Тут і диявола приплітають.
Та ні! Гоголь (Hohol) для свого часу геній ! Людина яка не могла не писати, так же як Пушкін складати віршики. Але дивлячись на хронологию творчості, можемо побачити, як талант тане. Тане на очах! Перший том “Мертвих душ” чудовий!
Тупий – це та людина, яка відрізняється від інших ( дебілів) )))). Ейнштейна пам’ятаєте???
“Гоголь в школі був тупий і талант на нього звалився зненацька. Як звалився так і зник” (с)
*****
1. “Тупість” Гоголя – це всього лише думка про нього гімназичних вчителів.
2. Я ставлюся до Гоголя аж ніяк не з пієтетом, але що він був генієм і великим письменником світового масштабу… Перепрошую, це поза всякими сумнівами!
3. Другий том “Мертвих душ”… Ні, Гоголь не “списався”. Він просто розривався між Україною (як рідною землею) та Російською імперією (як країною-монстром, яка поглинула його рідну землю – а отже, на той момент взяла гору). Перший том “Мертвий душ” став знущанням над Російською імперією – за що Гоголь відчув провину, як імперський “гвинтик”. Другий том був покликаний виправити це знущання… Але Гоголь злякався, що написав таке – тому і спалив другий том “Мертвих душ”, після чого й помер… Чи впав у летаргію, і його поховали живцем – але то вже спірне питання.
Если у Вас есть желание познакомиться с этой кухней в Москве конца 19 века, почитайте В.Гиляровского.
Читав.
Ну, а насчет Шолохова(я не литературовед) почитайте “Донские рассказы”.
Я коли був ще радянським піонером – виграв підписне 8-томне видання Шолохова 1975 року. Перечитав не все, але томів шість – це точно.
почему Гоголь был тупой?
может неинтересно было на тех предметах?
может замкнутый и странный? может неординарно мыслил?
впрочем я не знаю Вашего источника, хотелось бы увидеть. а то по нету ходит столько фейков, та и в прессе 90хх было куча кричащей желтизны, истеричных статей-“сенсаций”
вот есть мем “Ленин – гриб!”
в самой статье с сиим названием рассуждали о чем то там биологическом, о спорах кажется; но название шумно выстрелидо и фраза стала меметичной )))
Разговоры о фанфиках навеяли… Люди “старшего пионерского”, коих здесь немало, да еще и влюбленные в космос, как нередко было для того времени и возраста, наверно помнят фильмы “Москва – Кассиопея” и “Отроки во Вселенной”, тогда космической фантастики было в доступе так мало, что не заметить наверно было невозможно, если ты “в теме”… Так вот, нечасто встречается чтобы фанфик был настолько достойным продолжением, что для меня это стало по факту ответом на вопрос “а что же было дальше?”. Очень грустная и романтическая история с хорошим добрым концом… Спасибо этой девочке, Татьяне Лыткиной (Allora), котрая сумела свою любовь “положить на ноты”, точнее “на буквы”… Вот ссылка, если кто хочет поностальгировать о своем детстве 🙂 http://flibusta.is/b/364437 Только предостережение, остановитесь на этой книге, она логически завершена, к тому же хеппи-эндом, у автора есть и продолжение, но там уже гораздо слабее и стиль поменялся. Может и писатели фанфиков стали “негров” нанимать? 🙂
Не стільки навіть “Москва – Кассіопея”, скільки “Підлітки у Всесвіті” 🙂 Тим паче, молодого інопланетянина, “у якого навіть волосся почало рости” 🙂 – його звали так незвичайно – АГАПІТ… Якщо хто не в курсі, є такий православний святий і лікар Агапіт Печерський:
https://uk.wikipedia.org/wiki/Агапіт_Печерський
А тут – інопланетянин!.. Отже, той фільм з “подвійним дном”!.. 🙂
Я вже теж у тих фільмах “слова можу підказувати” 🙂 Але згадав тому що це нечасто щоб фанфік був чи не краще за оригінал. На жаль, фільм-продовження зняти вже не судилося, час не стоїть на місці і нікому це не треба з тих, хто міг би зробити… І коли є вираз “час лікує”, то слід згадати що будь-які ліки у великій кількості – отрута… Але почитати – цікаво. Зрештою, коли читаєш хорошу книгу, то “кожен сам собі режисер”, а вже який фільм “сам собі зняв” – то кожному знати краще 🙂
про Гоголя и “кухню писателей” – интересно! Спасибо!
С точки зрения информационной войны, было бы весьма полезно развенчать миф пушкина!
да еще и на русском.
ведь плагиатил, “ай да пушкин, ай да сукин сын”, еще как!
спионерил, гад, много чего!
ухты.там целые институты это все исследуют.вот навскидку нашел диссертацию…
http://www.dslib.net/russkaja-literatura/gogol-i-pushkin-k-osobennostjam-literaturnogo-processa-30-40-h-godov-xix-veka.html
“Таким образом, ..разрушая один миф – миф о поэте-аристократе, растратившем свой талант, Гоголь, по существу, создает другой миф о Пушкине – миф о первом национальном поэте России.”
Диссертация – 96 руб. – по акции “Научная осень 2020”. Скидка 80%
:)>
“Продав його за $200 якомусь «новому українцеві» з усіма тельбухами (включно з правом «нового українця» підписати роман своїм ім’ям та розпоряджатися твором на власний розсуд) — й собі жодної копії не залишив!!!”
Напомнило историю другого приключенского романа – “Наследник из Калькутты”, которая вышла в “Библиотеке приключений” за авторством Штильмарка и Василевского. Штильмарк оказался предусмотрительнее ХХ, он не только сохранил черновики, но и зашифровал в тексте фразу доказывающую его авторство: надо было читать первые буквы каждого второго слова во фрагменте из двадцать третьей главы. Так что ему удалось отцепить “соавтора”.
Так, історія з романом “Наследник из Калькутты” є відомою. Але то було інше покоління: Роберт Штільмарк був, зрештою, бойовим офіцером, який пройшов війну, тоді як мій знайомий ХХ – це вчитель, який порушив усі етичні норми, зваблювач неповнолітньої. Я би ще зрозумів, якби вони з часом (після досягнення школяркою повноліття) побралися: ну, закохалися – ну, буває… Але ж дівчину він використав – і все!.. Отака “любоффф”… То куди такому суб’єкту до Штільмарка, який протистояв реальному криміналітету?! Мій знайомий ХХ – це просто інша субстанція…