Автор — Тимур Литовченко

Учасники соціального діалогу, або
Про трипартизм

Вище було сказано, що партійна система як така коріниться в Середньовіччі та в епосі Ренесансу. Там же слід шукати й засіб, за допомогою якого партійну систему досягнення і здійснення влади можна удосконалити. Йдеться про розвинене громадянське суспільство — про нього й поговоримо далі.

Поза сумнівом, громадянське суспільство є продуктом міського середовища. В сільській місцевості (особливо в давнину!) все було занадто просто і примітивно: з одного боку, є феодал, оточений відносно нечисленним почтом — ось і вся система влади; з іншого боку, є маса селян, для якої справжньою вершиною структурування є обрання старости місцевої сільської громади. Отак все просто і примітивно…

В середньовічних містах ситуація складалася по-іншому. Оскільки тут зосереджувалося ремісниче виробництво, то міські громади складалися з ремісничих цехів, гільдій та корпорацій. Кожна з подібних структур не просто займалася виробництвом у своєму секторі економіки, а й керувалася своїм статутом і набором правил поведінки, мала якусь подобу власної «уніформи», свій цеховий суд і т.ін. Аналогічним чином структурувалися й ті, хто займався не виробництвом, а наданням послуг: торгівці, лікарі, цирульники та ін. Свої специфічні корпорації були навіть у злодіїв!..

Але це ще не все. Для вирішення загальноміських проблем в середньовічних містах формувалася місцева влада — як правило, бургомістр і місцева рада. Міста мали власні системи міського самоврядування, які формувалися на підставі норм традиційного судочинства і звичаєвого права. Зокрема, існували Нюрнберзьке право, Віденське право, Любецьке право, Маґдебурзьке право і т.ін. Зокрема, надання Маґдебурзького права домагалися різні українські міста: від Галича (1367 рік), Белза (1377 рік) та інших міст Галичини до Києва (1494 рік) і Брацлава (1497 рік). З іншого боку, міста підпорядковувалися центральній державній владі — але не прямо, а через якогось феодала нижчого рівня. Отож і з ними доводилося налагоджувати складну різнобічну взаємодію.

Саме з середньовічних цехових корпорацій «ростуть ноги» таких неурядових громадських організацій, як:

• — організації роботодавців;
• — професійні спілки (організації найманих працівників).

Нескладно бачити, що через свою специфічну укоріненість, як організації роботодавців, так і профспілки займаються переважно соціально-економічною діяльністю, пов’язаною зі сферою виробництва та/або надання послуг. І хоча організаціям роботодавців та профспілкам право законодавчої ініціативи зазвичай не надається — все ж таки саме з ними держава (в частині виконавчої влади) змушена хоч якось взаємодіяти — узгоджувати ті чи інші позиції, брати перед ними якісь зобов’язання, йти на певні поступки і т.ін.

Цей процес взаємодії має назву соціального діалогу. Зокрема, в нашій державі він регламентований спеціальним Законом України від 23 грудня 2010 року №2862-VI «Про соціальний діалог в Україні». Згідно до ст.1 цього закону:

Соціальний діалог — процес визначення та зближення позицій, досягнення спільних домовленостей та прийняття узгоджених рішень сторонами соціального діалогу, які представляють інтереси працівників, роботодавців та органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування, з питань формування та реалізації державної соціальної та економічної політики, регулювання трудових, соціальних, економічних відносин.

Такі складності (регламентація процесу за допомогою спеціального закону) пов’язані з тим, що ні в Російській імперії, ані в Радянському Союзі про соціальний діалог ніхто, нічого й ніколи не чув. Отож хоча від СРСР наше суспільство й успадкувало традицію підписання Генеральної угоди (яка за радянських часів називалася Генеральною тарифною угодою) — насправді мало хто розумів важливість цього документу для розвитку нашого суспільства. Тому можете повірити журналістові, який ціле десятиліття віддав сфері соціально-трудових відносин: ухвалення спеціального Закону України «Про соціальний діалог в Україні» — це грандіозне досягнення, як для пострадянської держави!

Таким чином, в царині соціального діалогу в Україні працюють:

• — органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування (сторона влади);
• — організації роботодавців (сторона роботодавців);
• — організації найманих працівників (сторона профспілок).

Зважаючи на традиційну кількість учасників соціального діалогу, цей процес має також іншу назву — трипартизм (від англ. «three parts» — «три частини»). Хоча в тій-таки Швеції, наприклад, сторона влади де-факто виведена за рамки соціального діалогу. Не секрет, що в плані ефективності держава завжди програє приватним власникам. Отож шведські учасники трипартивного соцдіалогу вже давно дійшли висновку, що інтереси «держави як роботодавця» (державні й казенні підприємства, що не підлягають приватизації) може краще представляти й обстоювати сторона роботодавців.

Декого не чують і не бачать!..

Втім, легко бачити, що трипартивним соціальним діалогом охоплена лише частина неурядових громадських організацій (НУО або НГО). Ці виняткові «щасливчики» (організації роботодавців та профспілки) складають лише ту частину НУО, що бере участь у промисловому виробництві товарів та наданні послуг. Однак сфера їхньої діяльності не охоплює все громадянське суспільство — от в чім річ!..

Таким чином, в цілому неурядові громадські організації (НУО, НГО) можуть створюватися і функціонувати в наступних сферах:

• — громадські організації тих, хто ініціює виробництво товарів чи надання послуг, управляє виробництвом, створює робочі місця (організації роботодавців);
• — громадські організації найманих працівників за сферою їхньої виробничої діяльності (професійні спілки);
• — громадські організації в сферах економіки, де поділ на роботодавців і найманих працівників з різних причин неможливий, а також ГО людей «творчих» і «вільних» професій (ремісничі та творчі спілки і гільдії);
• — громадські організації в сфері науки, освіти та просвіти (наукові й освітні спілки);
• — громадські організації, що презентують інтереси територіальних та місцевих громад (асоціації територіальні та місцеві);
• — громадські організації, що презентують інтереси людей в сфері духовного самоусвідомлення (духовні, ґендерні, релігійні громади й організації);
• — громадські організації, що презентують широкій спільноті надбання в царині культури, в т.ч. різних етносів (етно-культурні товариства);
• — громадські організації, що об’єднують людей за їхніми захопленнями (союзи і клуби «за інтересами»).

Про всяк випадок, підкреслюю ще раз: взаємодією з владою (через сферу трипартивного соцдіалогу) охоплені лише перші два типи НУО з цього списку! Окрім того, різнопланові тілорухи робляться або для виключення (ремісничі та творчі спілки і гільдії) — або навпаки для включення (наукові й освітні спілки) певних категорій НУО в сферу соціального діалогу. Що ж до решти НУО, то вони не мають до економіки (до виробництва товарів і надання послуг) жодного стосунку, тому жодних перспектив підпасти під дію Закону України «Про соціальний діалог в Україні» у них нема. Але якщо так, то на даному етапі свого розвитку Українська держава їх… грубо кажучи — не чує і не бачить. А якщо так, то на державному рівні нібито й не існує відповідних людських інтересів… бо їх нема кому презентувати!

(Далі буде)