Автор — Тимур Литовченко

Загальна структура суспільства

Якщо подивитися в цілому на будь-яку державу, то незалежно від встановленої в ній конкретної політичної системи (республіка, монархія, імперія, автократія, теократія, анархія та ін.), в структурі держави обов’язково виділяються дві гігантські сфери:

• — влада;
• — народ/населення.

Такого типу поділ притаманний навіть найпростішим соціумам, які ми можемо спостерігати в рамках людства — племенам. Бо навіть у найпримітивнішому племені можна відшукати якихось своїх авторитетів: вождя, шамана, старійшин. Оце і є племінна влада, яка в тій чи іншій ситуації може керувати рештою племені… Отже, поділ на владу і народ/населення є природним. Але попри всю його природність, необхідно усвідомити дуже важливу, можна сказати — концептуальну річ:

Інтереси влади й інтереси народу/населення є тотожними далеко не в усьому і не обов’язково завжди, за будь-яких обставин!

Між іншим, це природно. Бо так і має бути за діалектичним принципом єдності й боротьби протилежностей! Таким чином, внутрішні суперечності, внутрішньодержавний антагонізм влади й народу/населення є тим самим «двигуном», «мотором», що «розігріває» організм держави й забезпечує її (держави) життя та розвиток.

Але чи означає це, що як влада в цілому, так і її окремі представники дадуть людям зрозуміти цей механізм, усвідомити його користь і необхідність?.. Аж ніяк!!! Навпаки, будь-який представник будь-якої влади битиме себе ратицею в груди і кричатиме: «Та подивіться ж уважно, я плоть від плоті народу, кістка від його кістки!!! У мене така сама голова, такі самі два вуха, два ока, дві руки, дві ноги…» — ну, і так далі, в залежності від фантазії промовця і його здатності описувати органи тіла, якими наділила його природа-матінка.

Більш того, якщо представник влади достатньо розумні та кмітливі — вони можуть навіть роззутися, продемонструвати стопи своїх ніг і прокоментувати це в або в середньовічному стилі (мовляв, дивіться — лицарі не народжуються зі шпорами на п’ятках), або в релігійно-містичному (представники влади не мають на ногах чортячих ратиць). На думку представників влади, все це зайвий раз підтверджує тезу про «плоть від плоті народу»…

Все це і справді так… от тільки трішечки не так! Бо щойно дійде до інтересів влади й населення/народу, як на деяких обраних п’ятках негайно почнуть самі собою, природним чином проростати або лицарські шпори — або чортячі ратиці. Все залежить від конкретного різновиду організму, який ширяє у владних сферах. І щось таки змушує думати, що лицарських шпор значно менше, ніж чортячих ратиць!

Хоча для народу/населення бажано мислити у протилежному ключі. Приблизно так і казав хлопчик Уно шляхетному дону Руматі: мовляв, його королівська величність не їсть, не спить, а тільки молиться за нас, грішних, вдень і вночі!.. Для тих, хто не читав «Важко бути богом» братів Стругацьких, пояснюю: це вільний переказ одного з тамтешніх епізодів, який чудово ілюструє народні умонастрої, найбажаніші для будь-якої влади. Навіть для найдемократичнішої влади усіх часів та країн…

Чому?..

Про «лицарів» і «любителів ніштяків»

Та тому, що насправді влада має силу-силенну ніштяків, плюшок, бонусів і т.ін. переваг, як-от:

• — загальна повага;
• — загальна увага;
• — можливість управляти великими масами людей, цілими секторами економіки, армією (в т.ч. армією підлеглих чиновників), гвардією (в т.ч. її спецпідрозділами, озброєними іноді краще від професійної армії) і т.ін.;
• — можливість вершити долі окремих «маленьких людей»;
• — доступом до бюджетного «корита»…
• — і так далі, і тому подібне.

Саме тому на п’ятках представників влади лицарських шпор проростає значно менше, ніж чортячих ратиць (згідно з правилом Парето — десь у співвідношенні 20:80), що таким є природний розподіл… притаманний, до речі, не тільки людським спільнотам. Більш того, якщо комусь спаде на думку божевільна ідея: фізично ліквідувати 80% представників влади з «чортячими ратицями» на ногах, то решта носіїв «лицарських шпор» за деякий час неодмінно перерозподілиться в тій же пропорції, за інтересами — 20:80.

Природа (як і статистика) — річ уперта, отож перти проти неї — собі ж дорожче вийде… Просто підвищення користі влади для народу/населення досягається в інший спосіб, не пов’язаний з безпосередніми репресіями. Втім, про це йтиметься нижче. А поки що варто запам’ятати декілька простих і важливих речей, як-от:

• — «лицарів» у владі завжди переважна меншість (20%), тоді як «любителів ніштяків» — переважна більшість (80%);
• — ситуація ускладнюється тим, що навіть «лицарі зі шпорами на п’ятках» можуть бути любителями гарно і смачно поїсти, скуштувати вишукані напої в надмірних кількостях… та й загалом, як той казав — красиво жити не заборониш;
• — ситуація остаточно заплутується через те, що навіть 80% чистих любителів красивого життя, які прорвалися у владу виключно заради ніштяків, плюшок і бонусів, несамовито лупитимуть себе «чортячими ратицями» в груди, щосили доводячи, або що всі вони (можновладці) одним миро мазані, а отже (1) або ніяких «лицарів зі шпорами на п’ятках» у владі ніколи не було і бути не може — або (2) носії «чортячих ратиць» саме і є шляхетними «лицарями», інших же просто не буває й бути не може!

Повторюю: мета всіх цих маніпуляцій зі свідомістю народу/населення — не доведення якоїсь істини, а лише остаточне заплутування ситуації, аж до доведення її до абсурду. А тому потрібно просто розуміти: стан речей є таким самим, яким він є! По-іншому просто не буває…

Партії лідерські й ідеологічні

Також потрібно розуміти, що цивілізованим механізмом досягнення влади в демократіях або в суспільствах, що тяжіють до демократичного устрою, є політичні партії. В суспільствах інших типів такі механізми можуть бути суттєво іншими: наприклад, механізм родового успадкування (коли народжений в шляхетній сім’ї стає шляхтичем) і т.ін. Та оскільки Україна є демократичною республікою, важливо розглянути саме партійний механізм формування влади.

Саме слово «партія» походить з латини та є максимально спорідненим з англійським словом «part» — «частка». Як поняття, сучасні політичні партії зародилися в Середньовіччі та в епоху Ренесансу: так називали колись спільноту людей, згуртовану довкола персони якогось яскравого (як кажуть зараз — харизматичного) лідера, котрий претендував на певне становище у владі. Відгомін такого штибу лідерських партій час від часу зустрічається в історичних романах, де можна прочитати, наприклад, про «партію кардинала Мазаріні» чи про «партію лорда Болінгброка».

Імена в даному разі — це умовність, суть же полягає в тому, що партії лідерського типу виникли значно раніше від ідеологічних партій — тих, які створені не «під конкретного харизматичного лідера», а під певну ідеологію. З цієї точки зору, багатолітнє існування в Україні цілого «букету» партій лідерського типу, які лише прикриваються поспіхом змайстрованою ідеологією, всього лише засвідчує ту суспільну стадію, яку нині проходить в своєму розвитку Українська держава. Це не добре й не погано — це просто нормально саме для нас на нинішній стадії, коли персона лідера важливіша від ідеології, розписаної в програмі партії. Зрештою, всі ті програми зводяться до примітивної формули: «За все хороше — проти всього поганого».

Отож недарма абревіатуру Народно-демократичної партії (НДП) жартівники колись розшифрували, як «Наш дах — президент»: бо це була умовна «партія кучмоноїдів». Так само соціалісти СПУ були «партією Мороза», а соціалісти ПСПУ — «партією Вітренко». Блок НУНС був «партією Ющенка», блок БЮТ — «партією Тимошенко». І таке інше — аж до «партії Зеленського», «партії Вакарчука», «партії Шарія», «партії Бойка», «партії Медведчука» і «партії Дарта Вейдера»… Та чого там! На якихось виборах в 2000-х роках у нас діяла навіть… Партія політики Путіна, яка примудрилася набрати свою мізерну кількість голосів!..

Й навіть зараз партія ЄС все ще значною мірою лишається «партією Порошенка» — хоч на «Лінії Оборони» справедливо вказується, що це перша в історії сучасної України політична структура, де на перший план принаймні якось починає виступати ідеологія (той самий європейський вектор). Тут ще є розлоге поле для подальшого удосконалення.

Але безвідносно від приналежності партії до конкретного типу (лідерського чи ідеологічного), в демократичному суспільстві функціонує механізм легітимного приходу її (партії) до влади через вибори — себто, делегування народом/населенням повноважень на здійснення управлінських функцій тій чи іншій спільноті однодумців. Таким чином, партії, які отримали «мандат довіри» в результаті виборів (акту підтвердженого народного волевиявлення), дістають на певний, визначений законом термін права на:

• — генерування різноманітних законодавчих нормативно-правових актів, що регламентують різні сфери життя суспільства;
• — керування різними сферами економіки на всіх рівнях.

Приблизно таким, у найзагальніших рисах, є процес формування законодавчої та виконавчої систем державної влади. Біда в тому, що більшість партійців у той чи інший спосіб маскує свої наміри (див. вище). Оскільки ж за природним правилом Парето, лише 20% партійців — це «лицарі зі шпорами на п’ятках», а 80% — «чорти з ратицями», то нічим не стримуваний розвиток партійної системи в чистому вигляді призводить приблизно до тих результатів, які бачимо зараз в Україні:

• — яскравий вождь середньостатистичної партії лідерського типу з вірогідністю 80% — це «чорт з ратицями», який підбирає собі відповідне оточення, витісняючи «лицарів зі шпорами» на маргінес;
• — увагу народу/населення (а отже — найбільшу кількість голосів виборців) отримують партії, які найкраще та найкрасивіше брешуть, б’ючи себе «чортячою ратицею» в груди;
• — вони й дориваються до владного «корита» і до можливості вершити долі окремих «маленьких людей», що додатково підсвічується загальною увагою;
• — зі свого боку, народ/населення розбещується, бо починає вважати, що «у владу» йдуть виключно марнославці, любителі вершити чужі долі та охочі дорватися до «корита», тоді як «лицарів» не існує в природі й не існувало ніколи…

Що ж робити?! Як удосконалити партійну систему досягнення і здійснення влади, зламавши природне правило Парето?! Такі засоби є, просто лежать вони поза партійною системою як такою.

(Далі буде)