Конец Карабахской войны? (Часть 1)

Прутин безусловно войдет в историю с определением «самый», по самым разным номинациям. Например, он будет самым крупным вором за всю историю человечества, и в общем, население федерации это знает и гордится этим достижением. Также на его руках окажется больше крови, чем у кого-либо за почти прошедшую четверть 21 века, возможно, он получит лавры первенства по части самого невежественного и тупого руководителя, среди коллег из крупнейших стран мира. Но сам он хотел войти в историю как собиратель земель. Только вот холуи перевирают определение земель, которые он пытается собирать, а это – земли давно почившей в бозе империи. То есть, он действует четко в парадигме неоимпериализма, и как теперь понятно – неудачно. Пока это еще не привело к гибели недоимперии, но все к тому идет.

Но как это ни странно, скорее всего, так и не полученный путиным титул будет присвоен президенту Азербайджана – Алиеву. Похоже на то, что дело идет не только об окончательном возврате оккупированной территории Карабаха, но и о полном урегулировании самого конфликта, длившегося более 30 лет. Скажем так, родилось и выросло целое поколение азербайджанцев, которые за свою жизнь не видели не оккупированного Карабаха, и вот сейчас вырисовываются контуры окончательного урегулирования этого конфликта, давшего несколько витков затяжных войн.

В связи с этим интересно то, что буквально на финише этой недели прошли интенсивные азербайджано-армянские переговоры на высшем уровне в Праге. Сейчас Чехия возглавляет европейские структуры и в ее столице происходят практически все значимые для ЕС переговоры и мероприятия. Ну и плюс к тому, Прага стала местом, куда закрыт путь мордорским дипломатам и делегациям, и потому переговоры прошли в несколько раундов, но в одном и том же составе, а именно, с участием президентов: Азербайджана – Алиева; Армении – Пашиняна, Франции – Макрона и председателя Европейского совета Шарля Мишеля. Там не было даже «русского духа» и русью если и попахивало, то не сильно.

Как сообщают источники, наблюдавшие за ходом переговоров, шли они не очень легко, но конструктивно. Стороны брали несколько тайм-аутов и уточняли какие-то вопросы в других форматах, но потом снова садились за стол переговоров в изначальном составе. и в конце концов, итогом этой работы стало совместное заявление о том, что и Азербайджан, и Армения признают суверенитет друг друга в границах 1991 года, а это значит, что Армения признала суверенитет Азербайджана над Карабахом. Такой прорыв стал возможен только после того, как из переговорного процесса удалось исключить москву, чье место занял Париж.

Это – очень важный и сильный ход, исполненный символизмом и вот почему. Азербайджан сейчас выступает с позиции силы и прямо говорит о том, что готов к переговорам, но не намерен торговать своей территорией. Если это не устраивает противную сторону, то результат будет достигнут военным путем. А с учетом того, что такое заявление уже подтверждено блестящими победами азербайджанских военных, то такая позиция выглядит вполне реалистичной и с нею не поспоришь.

С другой стороны, Ереван всегда втягивал в переговоры москву, как старшего партнера или сюзерена, но в последнее время Украина вытерла берцы об этого «гаранта» и международный авторитет кремля рухнул в пропасть. Кроме того, его токсичность стала запредельной и потому делегацию федерастов банально никуда не пустят. И вот Армения апеллировала к Франции, где исторически имеется большая армянская диаспора. Тем более, что Франция почти всегда занимала позицию Армении. И вот сейчас этот формат переговоров можно рассматривать как замещение прутина Макроном. 

(Окончание следует)

7 Comments on "Конец Карабахской войны? (Часть 1)"

  1. Читайко | 07.10.2022 at 18:57 |

    Жерсть. Українська дипломатія долучилась до провалу проекту резолюції A/HRC/51/L.6 про проведення дебатів щодо ситуації з правами людини в Уйгурському автономному регіоні КНР. Прогнулись під китайських комуністів.

    • Андрій Дар | 07.10.2022 at 21:00 |

      Трошки підмазали Китаю.
      Особисто я не бачу тут ніякого збитку.

      • Укроп | 07.10.2022 at 21:47 |

        Звісно це цинічно, але нам зараз куди важливіше поведінка Китаю відносно рашки, а значить і відносно нас, аніж права уйгурів. Точнісінько так об наші інтереси багато років витирали ноги, то чому ми повинні зараз жертвувати своїми цьогочасними?

        • Андрій Дар | 07.10.2022 at 23:40 |

          Так само думаю, шановний Укропе.

        • Читайко | 08.10.2022 at 03:49 |

          Геть не згоден з такою позицією, бо це свідчить не про політичну доцільність, а про наявність політичного лобі КНР на Київських пагорбах. В цьому зацікавлені структури олігарха над олігархами? Які навіть за часи президенства Порошенка впливали на політичні стосунки з БССР. Погортайте інтерв”ю білорусів в Україні. Нафта і контрабанда їх все. То це позиція політичної доцільности влади на Київських пагорбах, чи хтось на користь собі керує зовнішньою політикою ЗеОП?
          Чи Ви серйозно вважаєте, що ООНівська резолюція вплине на позицію КНР у питанні постачання озброєння до рф? А так нічого, що на озброєні ЗСУ повно зброї КНРівського виробництва, що навіть у рф немає? Це різні вагові категорії – резолюція й озброєння. Але свідчать про їнші речі в Києві лобі. А як пояснити, що ВРУ прийняла таку постанову https://www.rada.gov.ua/news/razom/228949.html

          Як для мене, як це уявляю по життю, то, що для людини, що для країни усі стосунки крутяться навколо права та справедливости. Все їнше хибне, хибний шлях. Київ зробив вибір і він не правильний, пропагуючи свободу поневоленим на рф, але в цей же час затуляє очі, вуха, рота, коли справа торкається пригнобленим народів у КНР. Колись відгукнеться, економічна хитросракість. Уйгури в сорочках з вишивкою:
          https://inosmi.ru/20191119/246256999.html

        • Юрій | 08.10.2022 at 22:01 |

          Після сьогоднішніх новин про несподівану бавовну у Криму, це вже не таке цікаве питання, але все ж хочу долучитись до обговорення, тим більше, що ця тема прямо перекликається із попередньою топ-темою тижня.
          Як би це не виглядало, але все ж таки виходить, що кожен піклується в першу чергу про своє: про себе особисто, про сім’ю, друзів, родину, про багатоквартирний будинок, у якому мешкає, про свою вулицю (а не про іншу, в гіршому стані, але в протилежному кінці міста), потім про своє місто, про свою країну, і найвищий рівень, якого мало хто досягає – про планету. У найбільш приземлених осіб – турбота часто закінчується на першому пункті, ну а подальші щаблі у цьому списку – вимагають все вищого рівня розвитку людини. Так от дійсно нам, українцям, в теперішньому стані війни уйгури можуть бути набагато менш цікавими, ніж наші державні інтереси. Проте все у світі відносне, і хто сказав, що ми не є такими ж уйгурами для Ілона Маска? Він живе на протилежній частині земної кулі, тобто – дальше нікуди. Він все життя гарує, прокладаючи шлях до своєї мети. У нього величезні бізнеси, які оцінюються у сотні мільярдів доларів, і окрім всього – зав’язані на міжнародні зв’язки, та прямо залежать від достатку як пересічних людей (котрі є, чи можуть бути його клієнтами), так і стану економік багатьох країн. Він прямо зацікавлений у стабільності, і у відсутності війни світового масштабу. Як це не прикро усвідомлювати, але це – його життєвий шлях, і його цілі – не зовсім збігаються із нашими. Так, я припускаю, що як багато хто із нас готовий пожертвувати уйгурами, лиш би у нас все стало нормально, так і він в свою чергу (можливо) готовий пожертвувати Кємською волостю якимись нашими територіями, аби його бізнесу, та його країні нічого не загрожувало.
          Це справедливо? Риторичне запитання, але все у цьому світі відносне. Наразі ми, як держава, знехтували уйгурами, задля досягнення своїх інтересів, і тут же стали такими ж уйгурами, але вже для інших людей, чи сил.
          Чи все так плачевно, як я описав? Думаю, що зовсім ні. Тому що, на відміну від уйгурів, яким навряд чи хто і електронного листа напише, із запитанням “Як ви сьогодні?”, той же Ілон Маск принаймні комунікує із багатьма українцями, та державними інституціями. Мало того, що він комунікує, і реально допоміг потрібним обладнанням (це не тільки старлінки), це йому вартувало 80М у.о його особистих грошей )точніше компанії, але менше з цим, а до кінця року ця цифра має зросте до 100М у.о.
          Далі, наступне питання – щодо його особистості та переконань. Звісно, багатьом би хотілось, раз він вже такий знаменитий і багатий, щоб він ще був, наприклад, таким “прокачаним”, як Сковорода, і таким патріотом, як Шевченко (бажано, не тільки і не скільки американським патріотом, а й українським, в першу чергу), і таким воїном-стратегом, як Богдан Хмельницький, і т.д. На жаль, віднайти весь набір позитивних рис у одній людині – це завдання практично неможливе.
          Отже, наскільки я вже давненько знаю, у Ілона Маска є нав’язлива ідея – він (панічно?) боїться повстання штучного інтелекту. Причому, це він говорить не тільки під час розмов із пивком і друзями , а й у розмовах із серйозними людьми високого рангу, у медійному просторі, у пресі. Для прикладу – уявіть кожен себе на офіційній зустрічі із Порошенком, чи якимось міністром, чи навіть з мером свого міста. І уявіть ситуацію, щоб почати з такими людьми розмову із того, чи дивляться вони фільми? А фантастичні фільми? А Термінатор-2 бачили? О, я теж бачив. Так от, я боюсь повстання машин, бо їх ШІ може нас визначити, як загрозу для себе. Із цим потрібно щось робити. І т.д. Уявили? І уявіть ту гнітючу тишу, яка западе у приміщенні після такої вашої тиради, і погляди всіх оцих поважних людей – котрі будуть вас свердлити поглядом ( ну у вас же була від когось протекція, рекомендація, щоб попасти на таку зустріч). І уявіть думки тих людей, що будуть вас роздивлятись. Не весело? А от Ілону Маску – це запросто. Не тому, що він дурник, але тому, що має такі життєві переконання, котрі для інших виглядають, як фобія. Можливо, люди із майбутнього (+20..+50..+100 років) знайшли б такі фобії цілком обгрунтованими, але зараз – це виглядає доволі…фантастично.
          Так от, його небажання світової війни – імовірно, лежить у тій же площині. Просто він ТАКА людина, він так сприймає це.
          По друге. Він є американцем. Не українцем. На відміну від, наприклад, Юрія Швеця, котрий вважає себе українцем, патріотом України, АНАЛІТЕГОМ 80-го рівня, проте котрий топив за непотрібного, відверто непрохідного Смєшка. Чому? Ну лиш би не Порох, в кремлі давно це озвучили. Так от, цей «патріот», наніс шкоду набагато більшу, чим неукраїнець, неполітик, неаналітик Ілон Маск.
          Так само ця його позиція виглядає геть інакше, чим будь-якого європейського політика, який топить в інтересах рф (явно, чи приховано). Таких політиків є, як гною. І кожен із них мав би дуже добре знати всі розклади у Європі із другої світової війни, розуміти всі розклади. Проте, як ми бачимо на прикладах, ці люди, фахівці політики та дипломатії, не раз і не 10 відверто нехтували інтересами своєї країни (!!!!) в угоду рф.
          Маск наразі ж захищає свій світ.
          Не хочу, щоб все це виглядало якимось оправданням Ілона Маска, але тут дійсно розклади багатогранні та глибокі. Він йде своїм шляхом, а ми – своїм, і вони хоча й ніби попутні, але трохи різні.
          Ще з розряду можливих догадок: звісно, причини його писанини можуть бути різні. До вже озвучених теорій можна додати і інформаційний вплив на нього – це може бути людина із оточення. Можливо спеціально «імплантованого» у його коло спілкування, може й навіть коханка 😊. У історії спецслужб є й такі випадки. Навіть можливо – його інформаційне середовище спеціально спотворили, за роки «присадивши» його на якихось спеціальних техноблогерів, чи будь що інше, де плавно і періодично втовкмачували потрібну інформацію. Це ж якраз споконвічна царина конторських високого рівня. Та ж сама раша тудей у багатьох країнах не переводила харчі марно, на відміну від нашої, української інформаційної політика, яку ми повністю прос*али навіть у нашій Україні.
          Мені самому прикро, що ось такий фортель він викинув, але.. маємо те, що маємо. Буде паскудити далі – я би йому при зустрічі ̶п̶и̶к̶у̶ ̶н̶а̶ч̶и̶с̶т̶и̶в̶ постарався би пояснити, що він неправий. Дипломат високого рангу, такий як Порошенко, звісно би це зробив набагато краще і швидше, і при позитивному вирішенні – ми би отримали кращого союзника, чим він зараз є.

Comments are closed.