Бійці культурного фронту
Через викладені вище міркування цілковито органічно доходимо до такої речі, як культурницький конфлікт (конфлікт в царині культури та мистецтва). Він може відбуватися в різних формах, гранично радикальною з яких є культурна війна: перефразовуючи відомий вислів, це таке зіткнення різних культур, при якому виживання чужої (чужинської, не своєї) культури не розглядається в якості необхідної граничної умови.
Також треба врахувати, що культурницькі конфлікти поділяються на зовнішні та внутрішні:
- зовнішній культурницький конфлікт — зіткнення культур різних людських спільнот (народів, націй, етносів, племен), в якому кожна спільнота-учасниця намагається подавити культурні впливи інших спільнот, натомість просуваючи свої культурні цінності;
- внутрішній культурницький конфлікт — зіткнення культурних цінностей різних прошарків і соціальних груп одного суспільства, в якому кожен прошарок намагається подати якнайширше, в максимально вигідному світлі притаманні йому культурні цінності за рахунок інших прошарків і соціальних груп.
Звісно, культурницький конфлікт не завжди набуває гранично радикальної форми — себто, не завжди обертається культурною війною. Проте загальний висновок видається очевидним:
Мати власний міф (як інструмент спілкування із Всесвітом), власний культурний код — це розкіш, доступна далеко не всім, а лише тим, хто готовий обстоювати його навіть в ході культурної війни!
Ті речі, про які я пишу, потрібно знати і враховувати всім, хто береться за якесь мистецьке ремесло серйозно, з готовністю присвятити цьому все життя. Бо правда в тому, що у митців є своя боротьба, яка може перетікати і в форму війни! А на війні є свої невидимі фронти, тут відбуваються речі, зрозумілі далеко не всім і не кожному…
І найголовніше: від культурної війни вже рукою подати до війни духовної — найвищої з усіх можливих форми протиборства! Звісно, можна ігнорувати щойно сказане. Можна пустити все на самоплив. Можна сподіватися на щасливу долю та/або на вищі сили: мовляв, у найгостріший момент прийде якийсь Воланд, приведе з собою помічників-жартівників, далі Коров’єв, Бегемот чи Азазелло клацне пальцями — і згорілий рукопис відновиться, Алоїзій Могарич вилетить шкереберть з підвальчика і загалом все стане, як і було… і навіть краще, ніж було!..
Все це добре, ясна річ. Тільки от біда: Майстра не забрали у світло — бо «не достойний»; Майстрові дали спокій, вічний спокій… Себто — «СПИ СПОКІЙНО», так виходить?! Не найкращий вихід для митця, погодьтесь.
Тому пускати справу на самоплив — це не вихід: тебе неодмінно переможуть ті, хто діє свідомо та цілеспрямовано.
Не боротися за свій культурний код, а тим паче, прямо й відверто приймати чужий (чужинський) культурний код — це поразка не тільки в культурній війні, але й у війні духовній!.. А тоді які б перемоги на фізичному плані не виборювала твоя спільнота (народ, нація, етнос, плем’я) — в підсумку все обернеться поразкою і підпорядкуванню спільноті-переможниці.
Чи кожен може робити внесок в творення інструментального міфу та культурного коду своєї спільноти (народу, нації, етносу, племені)? Очевидно, що не кожен:
- по-перше, не всі люди наділені мистецькими талантами від народження;
- по-друге, не всім людям, від народження наділеним мистецькими талантами, вдається розвинути їх достатньою мірою для того, щоб генерувати високоякісний культурний продукт.
Кожна творча особистість є унікальною — це не моя вигадка, це загальновідома річ. Отже, втрата будь-якого митця високого рівня, талант якого виражений яскраво — є непоправною.
В біографічній драмі режисера Міка Девіса «Модільяні» (2004 рік) є дуже цікавий момент. Звісно, ця стрічка не є біографією в документальному сенсі слова. Швидше, це фантазія на тему життя відомого художника… Разом з тим, стосунки в мистецькому середовищі там показані дуже майстерно. Отож ризикну послатися на один з епізодів цієї художньої стрічки.
«Модільяні! Ти божевільний?!» — двічі запитує великий Ренуар молодого живописця, який навідався до нього з коротеньким візитом. Посміхнувшись, Модільяні киває і робить промовистий жест пальцями, що означає: трішечки. «Я так і знав», — киває та задоволено посміхається у відповідь Ренуар.
В цій кінофантазії насправді ховається дуже суттєвий момент: щоб бути митцем, людина повинна дуже відрізнятися від решти людей, виділятися на їхньому тлі — тому-то і сказано про «божевілля» художника, як синонім «ненормальності», що дозволяє бачити світ по-особливому й доносити це особливе бачення до інших… Але якщо це так — тоді митцеві краще усвідомлювати подібний стан речей. І поводитись відповідно.
Виходячи з цього, мені не просто шкода… Мені дуже-дуже шкода, що видатний український оперний співак Василь Сліпак зробив той фатальний вибір, який він зробив. Чи усвідомлював він своє місце у мистецтві, свій внесок в український інструментальний міф та в культурний код української нації?! Безперечно, усвідомлював. У вікі-статті про митця, зокрема, наведені наступні його слова:
«Як чоловік, можу бути на війні, а як артист — можу робити максимальну промоцію України у Франції».
Я не засуджую загиблого героя — Боже збав!!! Я також не маю права нарікати на його вибір, що привів оперного співака на фронт російсько-української війни. Та й ніхто не в праві нарікати…
Але можете не вірити… можете вважати мене таким же божевільним, як того Модільяні… Згоден! Проте від самого 2016 року я відчуваю пролом, який утворився на французькій ділянці українського культурного фронту. Адже якщо в Опері Бастилія заповнити меломанами всі місця до останнього крісла на гальорці — від цього не народиться другий Василь Сліпак!!! З іншого боку, чи була влітку 2016 року аж така гостра потреба в його фатальній поїздці на фронт?! У тім-то й річ, що на фронті російсько-української війни присутність Сліпака не була обов’язковою. В 2014-2015 роках — так, можливо… Але ж не в 2016 році, коли війна вже чітко набула позиційного характеру!..
Отож прекрасно розуміючи, що Василь Сліпак хотів бути на війні «як чоловік» — тим не менш, я так само розумію, що як унікальний оперний співак, він явно недооцінив, яку непоправну шкоду українському культурному коду може завдати передчасна загибель настільки талановитого митця. Пишу це для того, щоб люди нарешті навчилися належним чином ставитись до культурної та духовної війни, яку український народ веде вже не одне століття. Не можна допускати неоправданих втрат в культурному коді та в національному інструментальному міфі, бо це призведе до програшу в духовній війні. А програти в цій війні не можна, бо Україна відіграє особливу духовну роль в Європі та в цілому світі…
А втім, це вже тема для окремої статті.
Є два питання до автора:
1. Ми є лише накопиченням міфів та історій наших пращурів, і зміни (відторгнення історії) викликають негативні емоції, лише самим фактом цих змін? Тобто культура та духовність – це майже як звичка? І якщо її видалити з мозку людини, то стане байдуже станеш ти завтра руським, татаріном чи румуном- і це є шлях до припинення війн, тобто не має чому чинити опір, не має сенсу комусь нав’язувати свою культуру.
І це все лише через якийсь доісторичний запобіжник у мозку!!!!! Запобіжник, який стримує нас від надто швидких змін.
2. Що я тут роблю після 48 годинного робочого дня? (Так 2 суток)
Відповім лише на запитання №2 – бо зараз ще напишу пост-скриптум… Ну, запланував я так!.. 🙂 Отже:
=====
2. Що я тут роблю після 48 годинного робочого дня? (Так 2 суток)
=====
На самому початку я чесно попереджав: читати черговий лонґрід від Тимура Литовченка зовсім не обов’язково! Тим паче, після 48-годинного робочого дня… 🙁
“Тобто культура та духовність – це майже як звичка? І якщо її видалити з мозку людини, то стане байдуже станеш ти завтра руським, татаріном чи румуном- і це є шлях до припинення війн” (с)
*****
Ні, це шлях до МАНКУРТИЗАЦІЇ людини! Манкурт (людина, відірвана від власних коренів, позбавлена природної культури та духовності) стає ЧУЖИМ ЗНАРЯДДЯМ в руках наших ворогів і затято бореться проти народу, з середовища якого він був висмикнутий перед манкуртизацією.
+++
манкуртизація, яничарство – великі кроки на шляху Інволюції…
Лоботомия, к сожалению, приведет к тому, что человек просто сравняется со свиньей, правда воевать все равно будет за удовлетворение базовых потребностей (еда, укрытие от непогоды, возможность размножаться…).
Так что это не выход из положения.
Браво!
Пане Тимур! Як випускник КПІ випускнику КПІ — «відмінно»!
🙂
Головне що є у житті кожної людини – це право вибору. У совку ми були позбавлені його. Василь Сліпак зробив свій вибір. Тут більше нічого не можна додати. Бо людина відрізняється від кацапа та тварини тим, що може вибрати свою долю та й вибирає її!
Повторюю: я не маю права нарікати на вибір Василя Сліпака – і ніхто не має такого права! Але я бачу згубні наслідки для України від його вибору. Про те, що нам “прилетіло у відповідь” менш ніж через місяць після його загибелі – дивіться невеличкий пост-скриптум, написаний після навмисно витриманої паузи:
https://defence-line.org/2021/01/kulturnij-kod-p-s/
“Але я бачу згубні наслідки для України від його вибору.”
То, о чем вы говорите, это НЕ последствия выбора Слипака. Последствия его выбора как раз скорее со знаком “плюс” – все увидели, что среди людей искусства кроме зеленой плесени есть еще и достойные люди. И люди будут помнить Спивака долго после того, как о ЗЕ все забудут. Спивак показал пример, поднял флаг. Такое не пропадает бесследно.
P.S. Извиняюсь, хотел написать о Спиваке несколько более в возвышенных тонах и более красивыми словами, но как получилось так получилось.
Впевнений,що замість Сліпака прийшли-ще не видно їх.Але колись хтось скаже:”Приклад Сліпака мене надихнув зробити це”.
“інструмент спілкування із Всесвітом”
Ну это уж очень закручено. Скажу очень просто и очень кратко.
В культуре зашита мораль общества, которая в свою очередь является сводом неписаных законов по которым живет это общество.
Думаю, це такий мефоричний вираз про самоідентифікацію суспільства, його систему цінностей. Щодо Вашого визначення: як на мене, воно завузьке та зводить нанівець естетичну складову, яка є дуже важливим елементом будь-якої культури. А є ще науково-технічна складова. Що характерно, культура теж глобалізується. Лише окремі моральні та естетичні аспекти лишатимуться локально ізольованими ще деякий час в тій чи іншій мірі.
Я художник – я так бачу! (с)
Тому я бачу саме “інструмент спілкування із Всесвітом”, а не просто “мораль, зашиту в культурі суспільства”.
🙂 🙂 🙂
“Я старый солдат и не знаю слов любви!”
Вы как писатель строите красивые конструкции, а я как инженер вижу взаимосвязи. 🙂
Перепрошую, але красива конструкція вибудовується саме на взаємозв’язках! Яскравий приклад – Ейфелева вежа або ж вежа Шухова. І щоб конструкція виглядала красиво – вона має триматися на достатній ненадлишковій кількості зв’язків. У т.ч. це стосується конструкції текстуальної.
😀 😀 😀
Коментар до статті – не надто підходяще місце для розмов про творчу кухню. Проте у нас із дружиною є саме такий термін: “проглинути текст на предмет зв’язків”, “поставити додаткові зв’язки” та ін. Маються на увазі сюжетні чи емоційні зв’язки окремих елементів художнього тексту.
😀 😀 😀
Отож я, звісно, письменник – але з вищою технічною освітою (НТУУ “КПІ”).
Как инженер, никакого “общения со Вселенной” я не вижу. 🙂
А вот связка население-культура-мораль (сюда можно добавить еще церковь) прослеживается напрямую.
!!!
Отака картина. Один Сліпак, та й то за кордоном, просував українське. А тут, в Україні, добре організовані полчища просувають чужий нам культурний код запарєбрика. Британець – де б він не був – буде випромінювати навколо себе британськість, бо він виріс в Британії, де найменше село – це невеличке містечко з кам’яною церквою, трьохсот – а може й більше – річним пабом, кам’яними межами і зарослими плющем будинками. За британцем будь-де стоїть отой культурний код. А що стоїть за сьогоднішнім середнім українцем? Безликий совок на заднику, а на сцені – манкурти без роду, племені і історії. І лише окремі особистості чудом зберегли Україну в собі. Дякую вам, пане Тимуре, що ви підводите під це теоретичну базу, бо офіційна культурологія в Україні – на нулях. Може це один я тупо про неї не чув, але скоріше за все -не чув ніхто. Зате всі чули Олю Полякову в кокошнику. Оксюморон – проста сільська українська баба – і в кокошнику. І таке у нас буде все, поки український Черчиль не спитає “а за що ми тоді воюємо?”. Бо праця небагатьох ентузіастів проти роботи злагодженої ворожої машини має небагато шансів на успіх…
І все ж таки шанси є! А оскільки ентузіастів надто мало, й вони буквально на вагу золота – маємо всіляко берегти таких потужних митців, яким був Василь Сліпак. Бо про те, що нам “прилетіло” у відповідь на його загибель, я написав у пост-скриптумі:
https://defence-line.org/2021/01/kulturnij-kod-p-s/
Витримав навмисно невеличку паузу, а тепер написав!.. 🙂
Тому ворогу так муляють наші досягнення: віра(Томос), мова. Тому вони топчуть нашу культуру.
“Мати власний міф (як інструмент спілкування із Всесвітом), власний культурний код — це розкіш, доступна далеко не всім, а лише тим, хто готовий обстоювати його навіть в ході культурної війни!” за ЦЕ – БРАВО!!!
“Чи кожен може робити внесок в творення інструментального міфу та культурного коду своєї спільноти (народу, нації, етносу, племені)? Очевидно, що не кожен:”
поетом можеш ти нє бить, но ГРАЖДАНІНОМ бить ОБЯЗАН!
писав кудрявий метис Сашка Пушкін. Я вважаю, що ДОСТАТНЬО знати свій культурний КОД, дотримуватись його та ПОШИРЮВАТИ. Від пращурів до нащадків, розширюючи/розповсюджуючи ці ЗНАННЯ серед сучасників…
” щоб бути МИТЦЕМ, людина повинна дуже відрізнятися від решти людей, виділятися на їхньому тлі — тому-то і сказано про «божевілля» художника, як синонім «ненормальності», що дозволяє БАЧИТИ світ по-особливому й доносити це особливе бачення до інших… Але якщо це так — тоді митцеві краще усвідомлювати подібний стан речей. І поводитись відповідно.” за творчість відповідає жовта чакра. Бог є ТВОРЕЦЬ. Для акту ТВОРЕННЯ ті, що створені за образом та подобою (Творця), повинні мати ВІЛЬНУ енергію, “світитись” та мати ШИРШИЙ діапазон сприйняття. Ось вам і відхилення від норми, «божевілля»…
Щодо Василя Співака.
вибор СМЄРТІ на свой ріск і страх – ВСЬО в наших руках! саме ТАК здобувають безсмертя…
“Україна відіграє особливу духовну роль в Європі та в цілому світі…” ще раз БРАВО!!!
Чудово написано! Щодо вибору В.Сліпака та інших талановитих людей, що загинули на цій війні. Те, що вони пішли на війну, говорить про те, що в них була совість. Кожен з них, на мою думку, з самого початку війни відчував потребу приєднатися до лав захисників. Це важкий вибір, але ще важче продовжувати тішити публіку, розуміючи, що в цю мить хтось гине на війні. Чи отримував він насолоду від своєї творчості? Чи відчував він, що віддає всього себе сцені? Та й, в решті решт, якби вони не пішли, чи залишилися б вони такі ж талановиті? Без душевної рівноваги, терзаючи себе, що вони не відважилися? Так, загибель В.Сліпака – велика втрата. Але він, перш за все, був живою людиною і патріотом. Не мав іншого вибору, бо в нього, на відміну від багатьох з нас, була совість. Так мені здається, бо також приймав не легке рішення в свої 56 р. Третя хвиля, сектор Б, 28 ОМБр.
Був на прощанні із “Міфом” біля моргу лікарні Мечнікова у Дніпрі. Яка ж це втрата, яка біль…
“Отож прекрасно розуміючи, що Василь Сліпак хотів бути на війні «як чоловік»…” (C)
=====
Шановний пан Тимур!
у вас тут протиріччя приховано.
“розуміючи” що Василь Сліпак хотів бути на війні тільки “як чоловік” ви тим самим стверджуєте що будь хто маючи талант має право ховати свою дорогоцінну дупу за спинами інших – хай вони воюють бо вони ж не такі цінні як я – такий особистий та талановитий.
культура й мистецтво все ж є ширшими та не обмежені тільки сценою.
навіть снайпери бувають митцями!
хіба Україну не захищають талановиті інженери, лікарі, агрономи?
хіба від безкультур’я та невігласів які зараз обсіли дохідні посади та щаблі влади не страждає український культурний код?
передчасна загибель усіх талановитих митців наносить непоправну шкоду українському культурному коду бо кожен з їх був митцем у своїй царині – ви ж не проти того що в будь чому є як митці своєї справи так й халтурники.
саме тому що Василь був високоосвіченою людиною з незламним духом він цілком свідомо й зробив вибір тієї “зброї” яку він планував битися з ворогом.
й вибрав він боротьбу не за те “сите життя” яке описано вами у тій “піраміді” (хоч можливо казати що й воно входить як складова) а боротьбу за “за свій, український культурний код”.
як цільна людина він намагався стати митцем й у новій для себе професії – захисник.
я не можу оцінювати його військовий досвід бо не служив/не знаходився поряд та знаю одне певно – він не пас задніх.
пишучі: “чи була влітку 2016 року аж така гостра потреба в його фатальній поїздці на фронт?! У тім-то й річ, що на фронті російсько-української війни присутність Сліпака не була обов’язковою. В 2014-2015 роках — так, можливо… Але ж не в 2016 році, коли війна вже чітко набула позиційного характеру!..”
по перше – ви несвідомо підсилюєте моральну позицію ̶н̶а̶й̶в̶е̶л̶и̶ч̶н̶і̶ш̶о̶г̶о̶ ̶ мерзенного “потерпілого” який кілька разів вклонявся від призову до лав Збройних Сил бо воно ж є “особливе обдароване та талановите” (з його точки зору) а отже воювати мають йти інші.
по друге – не знаючи навіть частини обставин (з об’єктивних чинників багато чого просто не дозволяли ЗМІ доводити до свідомості громадян України аби не викликати панічних настроїв) яка тоді була ситуація з комплектуванням ЗСУ особовим складом та технікою (а комплектування технікою стояло на той час ще гостріше ніж з людьми) ви несвідомо принижуєте його вибір – бути прикладом для інших.
ну то таке, це моя особиста думка.
з повагою.
Авжеж, є й така проблема! Недарма тут інший коментатор написав:
=====
Юрій | 28 Січня, 2021 at 11:52 | Відповіcти
https://defence-line.org/2021/01/kulturnij-kod-chastina-3/#comment-312142
Щодо вибору В.Сліпака та інших талановитих людей, що загинули на цій війні. Те, що вони пішли на війну, говорить про те, що в них була совість.
=====
От в тім-то й біда, що люди совісні не ховаються за спини інший, вони йдуть наперед і тому нерідко гинуть – хоча їм би ще жити й жити. І творити, наповнюючи культурний код і національний міф, просуваючи національну культуру…
Тоді як безталанні індивідууми (на кшталт нашого “чотирикратного уклониста”) ховаються за спинами інших, бо самі собі ціни не складуть… А потім видираються в лідери нації, яку самі ж паплюжили.
🙁 🙁 🙁
Така проблема справді є. Як її вирішити – я насправді не уявляю, бо тут постає проблема об’єктивної оцінки таланту людини. А така оцінка – річ дуже проблематична.
🙁 🙁 🙁
Отож недарма кажуть: найкращі гинуть першими. На жаль, це правда. І приклад Василя Сліпака лише підтверджує це сумне правило.
Тоді як безталанні індивідууми (на кшталт нашого “чотирикратного уклониста”) ховаються за спинами інших, бо самі собі ціни не складуть… А потім видираються в лідери нації, яку самі ж паплюжили.
=====
а хто допоміг йому видертися як не той самий “нарід” який зазомбували ворожою пропагандою?
цю проблему вирішує успішно (під час війни) закриття ворожих змі (які в нас вільно діють) та пропаганда усього українського.
на жаль це не зроблено.
поки що.
Василь знехтував своїм талантом як співака, обравши шлях ВОЇНА.
З точки зору кастовості, він поступив правильно: піднявся з касти шудрів (робітники, слуги/обслуги, шоу-біз) до касти кшатрія-воїна.
Пан Тимур нам ТОВСТО натякає, що Василь Сліпак був з ВИЩОЇ касти брахманів-жреців-волхвів, і його вклад/вплив на Європу був БИ сильнішим саме через мистецтво…
Зє-чмо – з касти паріїв, ізгоїв російською, хоча в іудаїзмі гої – то трошки не те. Йог-гой, читаємо зліва направо чи зправа наліво…
Шановний Вовче! На початку “лихих 90-х” я в літературі був ніким, звали мене ніяк, а тому питання приналежності митців до певної варни я дуже активно обговорював з різними кришнаїтами. До того ж, на початку 2000-х мені випала нагода взяти інтерв’ю для газети “Аргументы и факты в Украине” у лами Олє Нідала, лідера європейських буддистів “алмазного шляху”:
https://ru.wikipedia.org/wiki/Нидал,_Оле
З цього спілкування я виніс наступний цікавий посил: митець належить до тієї варни, інтереси якої він обслуговує або в інтересах якої творить.
* Якщо митець творить “масову культурку” в інтересах “пролетарів”, то це – митець-шудра.
* Якщо митець підносить “ділових людей”, то це – митець-вайш’я.
* Якщо митець прославляє царів, героїв та ін., то це – митець-кшатрій.
* Якщо митець занурюється в проблеми буття, світобудови, філософії тощо, то це – митець-брахман.
З цієї точки зору, наприклад, наш “чотирикратний уклоніст”, як і весь “95-й квартал” – це типові шудри.
Що ж до Василя Сліпака, то на мою думку, він належав до варни кшатріїв, діяв як кшатрій і загинув як кшатрій. Але перед ним відкрився шлях брахмана! Він міг перейти саме до варни брахманів як митець і зробити там значно більше та змусити Україну зазвучати у світі значно потужніше. Але в підсумку відмовився від цього шляху й залишився кшатрієм. Звісно, це його вибір, який не в праві засуджувати ніхто… Однак мені шкода, що за життя Сліпак міг би зробити більше – але так і не зробив…
🙁
P.S.
=====
“Зє-чмо – з касти паріїв, ізгоїв російською” (с)
=====
ЗЮ та всі його “слуги” поки що тільки вганяють себе в соціальний прошарок недоторканих паріїв – хоча й не буз успіху… Їх підтримує все ще достатньо велика кількість людей, вони “лохторату” ще недостатньо сала за шкуру залили.
🙁 🙁 🙁
Але настирливість, з якою вони діють, змушує дивитися на суспільні процеси з оптимізмом. Можливо, ЗЮ та його “слуг” і справді розвісять на ліхтарних стовпах в якості святкових прикрас?! А після того їхніх “тушок” і справді ніхто не торкатиметься – бо буде ну дуууже бридко!..
спасибо автору. вы опять разбудили во мне мысль о судьбах украины, о роли каждого в этой войне. все мы разные, и нации и в каждой нации. и спасибо вам что вы отвлекаете, будоражите ум и душу. не хочу в болото и застой! и пробудили таки надежду, что мы выгребем и в этой войне идеологий и войне духовной.
“Я єсть НАРОД, якого правди сила
Ніким звойована ще не була…”
Павло Тичина
Тимур, большое вам спасибо за этот лонгрид. Спасибо за ваши мысли и за то, что эта тема(судя по комментариям) небезразлична читателям.
Насправді, творчість потрібна не лише митцям, але й науковцям та інженерам. Навіть є такі вислови: технічна творчість та гарне технічне рішення.
Немного о культуре.
Как это работает. ( Погляд з середини).
Прежде всего необходимо понять принцип работы мысли Человека.
Сознание формирует мысль.
Воля выстреливает мысль в пространство, где находится материя из которой создана Вселенная.
Материя пластична, инертна и не имеет своей воли.
Задача материи – подчинится воле.
Мысль это форма будущего воплощения.
Это может быть как предмет (например хлеб). так и явление (например жизнь без *русского мира*).
Мысль вибрируя, начинает собирать необходимые элементы для воплощения, одновременно создавая необходимые условия для этого же воплощения.
Чем сильнее концентрация и сила воли – тем быстрее заказ проявится на физическом плане Земли.
Если энергии (воли) не достаточно, можно найти дополнительный источник питания (аккумулятор).
Автор недавно подтвердил сие действие, загадав желание и что-то там или потер или подержал у Далиды. И сказал, что это работает.
По этому же принципу работают и Иконы.
Умение концентрироваться и иметь сильную волю не всем доступно и требует долгой подготовки.
А теперь о культуре.
Архитекторы, Художники, Писатели, Композиторы в полной мере обладают этими качествами (концентрацией и волей).
Именно эти качества позволяют им строить наше Будущее.
Поэтому, когда говорят, что Марк Твен или Герберт Уэлс что-то предвидели – то скорее всего они это и внедряли в нашу жизнь.
Прошдое изменить нельзя.
Будущее можно менять в соответствии с волей Человека.
Вот почему *русский мир* хочет уничтожить всех людей сильной воли и прежде всего рушит культуру. Ибо их задача – уничтожить Жизнь как таковую.
Люди попавшие под влияние *руского мира* превращаются в бузину или зеленую плесень.
Посему выражение ” Красота спасет Мир ” работает в полную силу.
А Красоту нам несет Культура не подвластная *русскому миру*.
перша частина посту – банальний алґоритм дії побутової магії 😉
У сім’ях українців частиною цього коду є творіння Т. Г. Шевченко, та відображається в будинках у вигляді портретів Т.Г.Шевченко ,як приклад на мою думку.