Автор — Тимур Литовченко
Шановні завсідники «Лінії Оборони»! Попереджаю по-чесному: далі буде текст, доволі складний для розуміння — приблизно на рівні мого матеріалу «Революційний цикл» (https://defence-line.org/2020/08/revolyucijnij-cikl-rkd-chastina-1/). В ньому буде многабукаффф і дві схеми. Отож усім, хто не готовий напружувати мізки, щиро раджу, як в тому анекдоті: «Не тратьте, куме, сили!»
На своє виправдання зазначу одне: за цим текстом стоїть мій багаторічний досвід громадської діяльності, журналістської роботи в унікальній сфері (соціального діалогу) та спілкування з діячами іноземних громадських організацій і функціонерами міжнародних структур (аж до структурних підрозділів ООН). Отож хто хоче… сподіваюсь, розбереться навіть в написаному нижче. Повірте, я зовсім не хочу показати себе «вумним, аж страшно»! Із задоволенням написав би щось простіше — але не виходить. Тому заздалегідь перепрошую щиро!..
Ми і «наша» політсила
В передмові до матеріалу «Напутствие перед выборами» (https://defence-line.org/2020/09/naputstvie-pered-vyborami/) було запропоновано «создать цикл авторских предвыборных статей, которые либо разъясняют позиции нашей полит силы, либо ломают вражескую пропаганду, которая направлена против нее». Як і редакція «Лінії Оборони», я також вважаю цю ініціативу «полезным начинанием». Мені теж хотілося підтримати ініціативу колег. Однак як це нерідко стається, щось пішло не так. Слово чіпляється за слово, речення — за речення… І вже по ходу роботи раптом виявилося, що початковий задум трансформувався у щось інше.
В чім тут річ?!
Особмчто я не заперечую (і ніколи не збирався заперечувати), що роз’яснення позицію «наших» у політиці — завдання дуже важливе… Але як сказано у Булгакова: «Каждое ведомство должно заниматься своими делами». Будь-яка політсила (чи то «наша», чи «не наша») має як своїх лідерів, так і цілий штат піар-менеджерів. Отож «разъяснять позиции нашей политсилы» — це завдання №1 для лідерів «наших», що реалізується командою професійних піарників. В свою чергу, «ломать вражескую пропаганду» — завдання №1 для контрпропагандистів, які обов’язково входять до професійної команди піар-менеджерів.
А як же ми — окремі громадяни?! Ясна річ, в міру власної обізнаності, ми теж можемо діяти професійно. І навіть в окремих випадках — дуже професійно!.. І все ж таки, у нас немає одного — офіційних повноважень роз’яснювати позицію «наших»! А тим паче — конкретні ходи «наших» у тій чи іншій ситуації. А те, що в ході передвиборчої кампанії ситуації у цій сфері можуть складатися дуже непрості та неоднозначні… З цим не посперечаєшся.
Тому наші роз’яснення позиції «наших» є, образно кажучи, діями «партизанів і підпільників» у порівнянні з війною «регулярної армії». Звісно, дії партизанів і підпільників до певної міри можуть замінити війну армій. З історії людства навіть відомі прецеденти, коли регулярна армія не могла нічого протиставити героїчним діям «озброєного народу». Й якщо агресор і досягав поставлених цілей — то іншими (суто невоєнними) методами. А якщо навіть вони не спрацьовували — то змушено відступав…
Та в будь-якому разі, навіть ті з нас, хто не має офіційних повноважень роз’яснювати позиції «наших», є маленькими елементами свідомої частини народу — того, що заведено називати громадянським суспільством. Отож особисто я вважаю, що саме ми мусимо виходити не просто з інтересів «нашої» політсили, оскільки остання всього лише презентує наші (громадські) інтереси і прагнення у сфері влади. А тому для нас (!) значно важливіше прояснити й пояснити інтереси саме громадянського суспільства (!!!) як свідомої частини народу.
На це нас ніхто не мусить уповноважувати. Бо це — наше природне право. Як сказано в Конституції України: «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ», — отже, мусимо виходити з наших інтересів! Бо «наша» політсила сьогодні є «нашою», але завтра може, перепрошую, скурвитися… а післязавтра — навпаки отямитися. А далі може з’явитися «ще більш наша» політсила… і що ж?! А те, що наші інтереси — річ постійна, тоді як «наші» представники у владі — річ змінна і плинна.
Дві головні біди
Отож спробуємо виходити не з інтересів «нашої» політсили, а з наших власних (громадських) інтересів. А на наші інтереси, на наші прагнення однозначно вказує європейський вектор розвитку, європейський курс, євроінтеграція. На що дуже чітко вказує низка таких знакових подій в новітній історії України, як:
- — Революція на граніті (1990 рік)
- — Помаранчева Фронда (2004 рік)
- — Революція Гідності (2013-2014 роки)
Будь-які спроби вищого керівництва нашої країни змінити європейський вектор розвитку незмінно завершувалися кризою та обуренням мас настільки потужним, що все доводилося виправляти.
Однак самих лише прагнень для євроінтеграції замало. Біда в тому, що сама наша держава під назвою «Україна» зорганізована невірно. Її хибна структура була успадкована від Української РСР, як однієї з союзних республік. В період Незалежності трансформація структури держави відбувалася в інтересах можновладців (а отже — провладних олігархічних кланів), а відповідні видозміни суспільства ставалися «сяк-так, абияк». Внаслідок цього, Україна, як пострадянська держава, вже значною мірою спрацювала свій ресурс і не може розвиватися далі.
Ще раз підкреслюю: тут я не пишу про Україну як про духовну сутність — в даному разі йдеться лише про конкретну пострадянську державну систему…
Згадані вище суспільні потрясіння (Революція на граніті, Помаранчева Фронда і Революція Гідності) засвідчують, що наше українське суспільство «швидше живе, ніж мертве», що воно активно пручається всім спробам його умертвити в різний спосіб — від внутрішнього тиску до зовнішньої агресії. Отож добре вже те, що ці знакові події сталися. Але що ж перешкоджає сталому еволюційному розвитку України, які фактори час від часу революціонізують ситуацію настільки, що стається соціальний вибух?
Як завжди, у нашого суспільства дві головні біди… от тільки попри народну мудрість, це аж ніяк не «дурні та дороги»! Ні, наші біди мають інші імена:
- — архаїчність судової системи;
- — незбалансованість структури суспільства.
Деякі думки на предмет проведення судової реформи я маю, проте нізащо не ризикну тягатися тут хоча б із шановним Anti-Colorados’ом. Тим паче, він є засновником «Лінії Оборони». Тому про судову реформу промовчу, натомість зосереджуся на другій нашій біді…
(Далі буде)
“Деякі думки на предмет проведення судової реформи я маю, проте нізащо не ризикну тягатися тут хоча б із шановним Anti-Colorados’ом. Тим паче, він є засновником «Лінії Оборони». Тому про судову реформу промовчу, натомість зосереджуся на другій нашій біді”
– кстати, вот после этого цикла статей, было б актуально что бы АнтиКолорадос все таки сделал статью по поводу реформы судейской системы, как он видит (даже если это будет не до конца идеальное решение).
Тогда будет очень органично и закончено смотрется все тексты Тимура Литовченко.
ИМХО
Шановний Anti-Colorados і без того працює в стаханівському темпі. От чесне слово, язик не повертається попросити його про щось подібне!.. 🙁
На ресурсі є чимало юристів. Чекаємо на їх внесок.
Авжеж було б добре почитати професійні матеріали про судову реформу від юристів! А тим паче, якщо не один лише Anti-Colorados може написати про це статтю просвітницької спрямованості!..
Дочитав до “многабукаффф” і далі не читав.
Зазвичай, експлуатанти падонкафффскага стилю не здатні на серйозну аналітику.
Не читайте, прошу пана! Не треба воно Вам. 😀
?це точно.?
От я якраз про це 🙂
Ваше прохання “не читати” надійшло до мене значно пізніше після того, як я сам прийняв рішення не читати.
Ваші тексти такої ж якості.
Нажаль.
Наконец глянули в корень.
Самая страшная беда Украины – это приватизация госпредприятий “коллективами”. Коллективы предприятий имеют к самим предприятиям ровно такое же, как домработница к квартире которую убирает, или бригада Равшанов которая её ремонтирует. В результате вся собственность перешла “коллективам”, откуда административно-бандитскими методами акции нахаляву перешли к руководителям, т.е. бригадирам Равшанов.
В Восточной Европе приватизация была только за деньги. Хочет директор купить кусок предприятия “своего” (точнее никакого не своего, он там всего лишь наёмный работник, как и весь остальной коллектив) – платит наличкой. Тогда и отношение к купленному за свои кровные совершенно иное. И Сороса никто не боялся, Сорос тоже свои кровные вкладывает.
Козе понятно, что наши “хозяева” категорически против перевода нашей “экономики” на цивилизованные рельсы, ибо там нужно конкурировать, рисковать, посчитывать… короче работать. А “наши” работать не умеют, они могуть только “договариваться”. Так что столкновение мироустройств будет очень жёстким.
Був свого часу такий шлях, як оренда цілісного майнового комплексу, передбачена Законом України від 10 квітня 1992 року №2269-XII “Про оренду державного та комунального майна”. Було там і право викупу… Розроблявся цей закон з подачі Спілки орендарів і підприємців України. Але:
1. на даний момент, наскільки я можу судити, цей закон втратив чинність;
2. про це було б краще поговорити з президентом СОПУ Віктором Хмільовським, який мав безпосереднє відношення до розробки цього документу. Ми з Віктором Мечиславовичем на цю тему багато розмовляли. Однак я можу, в кращому разі, лише транслювати його думки – але навіщо?! Завжди краще дістатися до оригінальної думки…
Також у нас в Україні не дістала розвитку така форма власності, як “народне підприємство”. Я з цим стикався і був вражений результатами та можливостями. Однак якщо не склалося… Знов-таки, нема сенсу про це говорити.
Приватизация и аренда с правом выкупа – это разные вещи. Тем более аренда и выкуп проводились чисто для галочки, чтобы всё досталось своим. В Восточной Европе всё было максимально прозрачно, с привлечением мирового капитала. Там тоже были отдельные эпизоды коррупции и кумовства, но эпизоды, а у нас всё тотально. В этом фундаментальное отличие мироустройств, цивилизованного и “нашего”.
Та зрозуміло, що то є різні речі… І зрозуміло, що менталітет людей відіграє колосальну роль – а тому його треба було враховувати, перш ніж розпочинати всю оту при(Х)ватизацію. От тільки час назад не відмотати. Й як вже зробили – так зробили, наново не переграєш 🙁
Легко. Реприватизация, под контролем Запада, как это проводилось в Восточной Европе. Байки про то то шо Запад на это не пойдёт бо там уважают частную собственность – именно поэтому и пойдёт, бо частную собственность не принято получать нахаляву административно-бандитскими методами.
Олигархи на это не пойдут и устроят хаос с войной? Значит так тому и быть. Чем более перекошено общество с нормального в ненормальное, тем с большими потерями оно будет возвращаться в норму. Горбатого могила исправит.