От редакции

Уважаемые коллеги, к нам пришел текст таким образом, каким обычно он попадает в спам, поскольку мы имеем несколько постоянных корреспондентов, о которых мы знаем и понимаем, какую миссию они на себя взвалили. Ну а если кто-то присылает какой-то текст без комментариев и более того – без приглашения, в 90% случаев он уходи в мусор, даже без разбора вложения. Мы знаем, почему так нужно поступать. В данном случае произошло исключение из правил. Мы проверили текст на плагиат и видно, что в Сети его не было и автор писал его для нас. Ну а то, что не оставил комментариев или пояснений к нему, что ж, наверное, у него были на то свои причины.

Скажем так, тема специфическая и на любителя, но тем, кто одолеет этот большой труд, наверняка будет о чем порассуждать и возможно – поспорить. Мы намеренно не высказываем своего мнения, чтобы каждый мог его составить самостоятельно и возможно, где-то даже погурманить. Тем более, что по ходу текста идут выходы на актуальные проблемы именно Украины, хотя в основном здесь – общие рассуждения. В общем, далее идет текст без исправлений и дополнений, в том виде, как он пришел, только разделенный на две части из-за особенностей движка ресурса.

***

Автор: Гена

Це просте питання? Чи не дуже просте? А що ж у цьому питанні таке складне? Скільки вже було писано-переписано на цю тему, що певно, краще новий велосипед вигадати. Чи може.., а какая разніца?

Починаючі від анархістів до монархістів, через демократів та лібералів, чим державу тільки не називали: бандитом чи суспільною домовленістю, божественною святістю чи помилкою історичного шляху. Але всіх об’єднувала одна теза: держава — це абстрактне поняття, це явище яке стоїть або поряд, або десь далеко від народу.

Деякі теоретики все ж об’єднували державу з народом та на питання: «Скільки ж у державі «відсотків» народу?» — перелякано запевняли, що держава, це не лише народ, а щось ще таке, що ніяк не можна пояснити. Як у легенді про всесвітньовідомий напій «Coca-Cola», де 99% складу геть усім відомі та лише чудодійні 1% компонентів придають неповторний смак.

«Що таке» — це конкретне питання, яке не потрібно підміняти формами, видами, підвидами, функціями та навіть, необхідністю існування та значенням такого явища, як держава. Казуїстика тут зайва, потрібна лаконічна дефініція. Тому конкретно, держава це:

1. 1.Народ.
2. 2.Історія народу.
3. 3.Визнані, іншими державними народами, кордони.

І все…, держава — це просто якнайвища форма організації суспільства. Від родів, племен, кланів, етносів, народностей, народів, націй до політичної нації, яку тут просто назвемо народом.

Певно, можна вести довгу і нудну дріб’язкову розмову про нації та бездержавні нації, про невизнані держави, які все-таки мають усі права називатися державами, крім визнання ООН. Важливіше інше питання: а до чого тут «історія народу»? Чому немає етногенезу, ідеології, політики, релігії, нарешті — «економіки народу»?

Простіше всього послатися на Конституцію України, де стаття 3 визначає, що «єдиним джерелом влади в Україні є народ»; стаття 15 нагадує, що «Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов’язкова»; стаття 24 стверджує, що ніхто не має привілеїв та не може бути обмежень не за якими ознаками, а стаття 35 доводить, що «Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова».

А от стаття 61 каже, що «Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер». Тобто, окремі люди не відповідають за інших, а от державний народ відповідає за дії своєї влади, тавро залишається назавжди, на всі покоління. Зрозуміло, якщо справа дійде до міжнародного суду.

Але і всі перемоги залишаються далеким нащадкам, які фізично до них не мали ніякого відношення. Хоча, стаття 34 дозволяє мені спитати Є. Мураєва, який демонструє кліпи з ординськими завойовниками та щось патякає про пам’ять предків:
— Пане Євгенію, можливо Ваші далекі предки приймали участь у битві на Калці, у битві на Синій воді, та скажіть: а на чиєму боці?

Історія — це архів, який упирається у ту мить, яку називають сьогоденням. Тобто, архів постійно поповнюється, але він не має матеріального змісту. Як писав великий Тарас: «не встануть гетьмани, не наб’ють писки сучасним політиканам». Ні, любі ще ненароджені брати наші, без нас, самі, самі…

Конституції, як певно і все у нашому житті, не бувають досконалими. Українська Конституція несе в собі рудименти УССР, головний з яких, це теза: «держава створює умови та сприяє…». На це не раз звертали увагу міжнародні експерти з конституційного права, але магія слова «держава» завжди перемагає.

Доводилося чути, що містичне сприйняття держави, як окремого явища, є вельми корисна річ. Інакше люд порине в анархію та неподобства, бо не буде страху перед десакралізованою державою. Тема статті — показати, що проблем від такого підходу буде набагато більше.

Тобто, держава — це народ, зрозуміло, що мова йде про державний народ — політичну націю. Усього таких націй, разом з не визнаними ООН, трохи більше двохсот. Кількість народів у світі близько десяти тисяч, точно ніхто не знає. Виходить, що держави є вельми елітною 2% формою існування народів.

Одне лише це дає простір для конспірологічних, а можливо і не зовсім, теорій елітних змов. Декларативне право нації на самовизначення обов’язково конфліктує з суверенітетом та недоторканістю кордонів вже існуючих держав. А після 2050 року вже й Антарктиду будуть ділити, але лише ті, хто вже забив там хоч один суверенний стовпчик. Схоже, що і через століття не будуть «на Марсі яблуні цвісти» та певно, колонізацію інших планет будуть проводити точно не бездержавні нації.

Державотворення народу є процесом невідворотним у розвитку людської цивілізації. Теорія наукового анархізму мусить прийти до радикальної думки, що кожна людина має жити на окремій планеті, чи навіть в окремій Галактиці. Та данні сучасної космології дають дуже невтішні прогнози.

Ми живемо у холодному, деякими місцями дуже гарячому, байдужому до всього Всесвіті. Вихід за межі сонячної системи загрожує смертельними гамма-променями смерті. Всесвіт заповнений атомарним воднем і рух через нього, навіть зі швидкостями меншими за світло, згенерує жорстке Х-випромінювання, яке вб’є білкову структуру. Та і куди летіти? Всесвіт розширюється швидше за світло, певно ми приречені до своєї малої сонячної батьківщини.

Комуністична гіпотеза пророкує, що у майбутньому всі ми будемо без держав «жить єдіним чєловечім общежитьєм». Одна нація, один уряд, один президент землянського народу, хіба це не шляхетно? Якщо б так сталося, то це стало б кінцем цивілізації.

Остання спроба пожити, хоч невеличкою та хатою-комуною, ганебно провалилася у СРСР на початку 80-х років ХХ століття. А все кляте житлове питання, від якого пре буржуйським егоїзмом. Приреченість жити на одній лише Землі, з різними кліматичними умовами та корисними копалинами, приводили до війн, міграцій та пристосуванням до існуючої місцевості. Тобто, життя це боротьба з холодом або спекою, голодом, хижими звірами та, власне іншими людьми.

Повертаючись до питання єдиної нації — земляни, можна впевнено сказати, що зразу ж після її утворення виникне ніким та нічим не переборна думка, яка безальтернативно завоює та винесе майже всі мізки: відтепер слід оголосити про настання золотого віку, про ельдорадо, яке мріяли всі минулі покоління людей. Навіщо нам усім, людям однієї землянської нації, конкурувати між собою? Ми рвемо жили та псуємо свої нерви у боротьбі всіх зі всіма. Навіщо? Слід зупинитися у безглуздій гонці на випередження самих себе. Конкуренцію треба заборонити, а всіх незгодних ізолювати. Екстремістів знищити, як ворогів землянського народу.

Існування націй та їх суверенних інтересів є умовою існування нашої цивілізації. Будь-яке об’єднання — це завжди об’єднання проти, а не за щось. Не за чисте повітря б’ються екологи, а проти забруднення навколишнього середовища. Якби повітря було чисте, ніхто б не боровся за його стерильність. Загроза падіння на Землю астероїда-вбивці, безумовно об’єднає світ, але лише на час небезпеки та у певних межах. Нація — земляни, може виникнути у далекому майбутньому, якщо люди колонізують Марс та утворять там свою спільноту — марсіяни. Обов’язковою умовою тут стане конфлікт інтересів: землян та марсіян.

Тому пророки смерті націй вельми поспішають з висновками, і не виключено, що просто ллють єлей на рани поневолених народів: скоро не буде ніяких націй…
Та спустимося на рядок нижче і розглянемо Європейський союз. Навряд зраділи б громадяни Німеччини, якби узнали, що рівень соціального захисту та середня зарплати в їх країні стануть такими ж, як і в усіх країнах ЄС. Така «соціалізація» ЄС на практиці привела б до падіння рівня життя у найрозвинутіших країнах, а згодом і до втрати мотивацій до праці взагалі.

Закономірно постає питання множинного громадянства. Найчастіше приводять приклад США. Та там все простіше простого: існує лише громадянство США, а все інше несуттєво. Щоб стати громадянином США треба пройти натуралізацію, скласти присягу на вірність США. Але втратити громадянство США набагато легше, ніж отримати. Комісія по денатуралізації не буде баритися, якщо узнає, що громадянин США давав присягу ще якийсь державі. Множинне громадянство не можна порівнювати з проституцією, повія чесно відробляє гроші та не вважає себе античною гетерою. Та якщо держава не народ, то чому народу не можна мати декілька громадянств?

Інфантивні ідеї про безумовно мудрий народ та хронічно дурну державу є прикладом масового маніхейства помноженого на колективну безвідповідальність. Загал, з-за прикрого непорозуміння, вважає себе народом, а що ж його тоді єднає? Може економіка?

Коли люди йдуть до магазину та роблять покупки, вони не єднаються з касиром, директором магазину, тим більш зі всім колективом магазину. Психологія покупця та продавця діаметрально протилежні, перший хоче дешевше купити, другий — дорожче продати. Кожен з нас щоденно, чи декілька разів за день, почергово виступає продавцем чи покупцем. Більшість людей продають свою робочу силу та час. Буває, що війна більше єднає людей та народи. Історія знає про дивні військові коаліції народів, неможливі за мирний час. Єднати народ можуть лише економічні інтереси всієї держави, а не окремих груп людей, які навпаки, можуть шкодити державі.

(Далі буде)