Хартлент проковтнув слину, криво всміхнувся й із загадковим виглядом прорік:

— Молодий чоловіче, ви теж не зрозуміли!.. І не дивно: я й сам анічогісінько не запідозрив протягом цілих трьох днів.

Потім маестро заговорив напрочуд твердо:

— Я більш не міг гаяти свій дорогоцінний час на очікування Густава Дормона. Врешті-решт, він був зацікавлений у продажу партитури більше, ніж я — у її покупці: адже це він сидів без грошей, а не я. Отже, почав репетирувати, збираючись виступити з концертом десь за тиждень. Щоправда, думки про сумну долю давнього приятеля мучили мене вдень і вночі, і навіть під час репетицій мені не було спокою. Я просто не міг всього збагнути, ніяк не вірив, що любов до пересічної пралі й туга після її смерті відбились у свідомості безвісного вчителя музики таким чудесним чином, що він створив безсмертний шедевр. Я просто божеволів і зрештою спробував відтворити по пам’яті хоча б декілька фрагментів почутої мелодії. Звісно ж, мені не слід було робити цього в жодному разі, але я не міг опиратись потужному внутрішньому спонуканню. І як раніше, ще нічого не підозрював…

Голова Хартлента безсило поникла.

— А що, власне, ви мали запідозрити? — обережно спитав я.

— Музика, що звучала в моєму хворому мозку, все більше заволодівала мною, доки не заволоділа остаточно, — прорипів п’яничка-скрипаль. — І при всьому цьому я не міг відтворити жодного її фрагмента. Мелодія втікала від мене, дзеленчала срібними дзвіночками й розсипалась довкола, танула у повітрі, а з-під смичка виривалася справжнісінька какофонія.

Тільки уявіть, те саме сталось і під час концерту! У супроводі оркестру я грав Брамса, як раптом абсолютно зненацька виявив схожість одного музичного ряду з пасажем клятого концерту… І сталося неймовірне: я відразу ж перебудувався й спробував відтворити взагалі-то немудрящий уривочок з першої частини, що раптом постав у пам’яті. Як неважко здогадатись, замість Брамса вийшло щось середнє між рипінням воза і звуком пилки, що ріже залізо. Я розгубився, опустив скрипку і смичка та й стояв на сцені, немов останній бовдур; публіка здивовано перешіптувалась.

Я намагався заспокоїтись, перепросив і спробував зіграти спочатку місце, на якому мене спіткав розлад, але все повторилось. Я спробував втретє, вчетверте, уп’яте — те ж саме! Ситуація потроху починала бавити слухачів, що спочатку розгубилися. Задля порятунку концерту я спробував зіграти іншу мелодію, не передбачену програмою — і знову збився! Публіка вже відкрито потішалася з мене і зрештою освистала. Це сталось уперше відтоді, як я вийшов на сцену. Вперше, молодий чоловіче! Але на жаль, не востаннє.

Хартлент тіпався від напруження, коли вигукував:

— Так, мене освистали! І продовжували освистувати, навіть коли я вискочив на вулицю й рятувався спочатку від розлюченого натовпу, а потім від службовців театру! Те ж саме відтепер повторювалось кожного разу, коли я брав до рук скрипку: я не міг думати ні про що інше, крім геніального концерту Густава Дормона, а зіграти його був неспроможний.

— А ви не пробували викупити в пана Дормона партитуру?

Не припиняючи сіпатись, маестро заходився реготати. Реготав він голосно, заливчасто й довго, так що наприкінці нападу веселощів навіть почав скавучати і порохкувати. Нарешті надсилу вичавив:

— Ну, звісно, молодий чоловіче, я намагався будь-що добути ноти, тільки дарма: я все ніяк не міг застати Густава вдома. Так тривало, доки після чергової марної спроби не перестрів стару, що мешкала неподалік від Дормонів. От вона-то й повідомила, що Густав помер більше року тому! Виявляється, протягом одного дня померла вся його сім’я: спочатку дружина із наймолодшим синком, потім інші діти. Вбитий горем Дормон сам поховав їх, а після замкнувся в будинку й нікому не відчиняв.

Там його і знайшли за пару місяців, коли епідемія вщухла. Вірніше, знайшли все, що від нього лишилось і поки не встигло згнити. І ще стара сказала, що тих людей, які знайшли Густава, раптом обійняв такий жах, що вони вискочили з халупи й кинулись урозтіч світ за очі. Що сталося з рештками трупу, куди вони зникли, ні вона, ані будь-хто інший не знали. Так що того нещасливого дня я ні з ким не бачився. Просто не міг бачитись…

— Даруйте! — обурився я. — Хіба не ви розповіли мені, що…

— Диявол!!! Диявола в людському образі перестрів я, молодий чоловіче! — заволав нещасний Хартлент. У його склеротичних оченятках не було нічого, крім божевілля. — Безсумнівно, ворог роду людського довго залишався на тому місці, де без сповіді, без покаяння помер клятий неслух Густав Дормон і де тривалий час лежало його тіло! Нечистий спокусив мене диявольською музикою, у якій було все і не було нічого водночас! І я позбувся всього! Спочатку втратив можливість зіграти бодай найпростішу п’єску. Після пережитого краху і ганьби від мене пішла дружина й забрала із собою все своє майно. А на додачу до нещасть від мене відвернулись навіть друзі! І тепер ви бачите оболонку пана Хартлента, колишнього великого скрипаля, що розбився вщент і котрого вже не повернути до життя!!!

Маестро перевернувся на живіт, уткнувся обличчям в долоні й заридав. Я ж підвівся, відвернувся й поквапився полишити берег ставка. В мене виникло відчуття, нібито за мною крадеться мертвий вчитель музики, який стискає в руках теку з партитурою геніального концерту. Либонь він розраховує, що я куплю її?..

— Молодий чоловіче!

Я зупинився: дорогу заступив виснажений напівсивий старець зі скрипковим футляром в одній руці та з нотною текою в інший. Пан Густав Дормон власною персоною!..

— Я тут концерта склав на честь моєї обожнюваної дружини. Чи не бажаєте послухати?

Нотна тека вже лежить у траві, скрипка притиснута до підборіддя, смичок плавно ковзає по струнах. Повітря наповнюється невимовно прекрасною музикою. А я стою й не знаю, що робити. Пам’ятаю, у дитинстві я несамовито заздрив таланту свого вчителя… Невже привид Густава Дормона спокушатиме мене партитурою диявольського концерту, що звів з глузду небораку Хартлента?!

Схрестивши пальці рук, як вчила мене у дитинстві стара нянька, я прожогом побіг геть. Мене ж переслідувала породжена смичком спокусника музика, прекраснішої від якої не було в цілому світі. А може, й не буде ніколи.

Київ, 2-7 березня 1998 року, 2-а ред. — 2005 рік