Хартлент впав у якийсь сомнамбулічний стан, так що мені довелось добряче потрусити маестро за плечі, аби він продовжив:
— Після приїзду з’ясувалося, що багато хто з моїх знайомих відбув у кращий світ. Звісно ж, я поспішив відвідати приятеля дитинства.
Я ледь не додав насмішкувато: «Аби перевірити, чи вціліло приховане джерело збагачення», — проте все ж утримався. Хартлент нічого не помітив.
— Я рушив до розташованого на відшибі будиночку, де мешкав вчитель музики зі своєю коханою пралею і купою дітлахів. Там все залишилось на своєму місці, тільки от білизни на подвір’ї не було. Це здалось мені недоброю ознакою, і я перетнув поріг жалюгідної оселі із завмиранням серця. Волога і запах лугу також зникли, але диво — Густав перебував там! Сидів у своїй кімнатці за столом, на якому лежала його скрипка, згорблений і постарілий. Проте, це точно був він, готовий заприсягтися чим завгодно!
Нав’язливе бажання колишнього скрипаля здалось мені підозрілим. Чом він так наполягає на правдивості розповіді?..
Моє здивування так і залишилось невисловленим. Хартлент владно махнув рукою, і знов я промовчав.
— Я торкнувся його плеча. Густав озирнувся. В нього було обличчя глибокого старця, тільки очі залишились молодими, і у напівмороці кімнати я виразно бачив, що в них виграває якійсь диявольський вогник. Нічого подібного за Густавом я ніколи не помічав! У пору найвищої закоханості у свою пралю мій приятель і те виглядав спокійнішим. Хоча все стало зрозумілим, ледве Густав мовив:
«Марія померла».
Ви, можливо, не знаєте, що так звали його дружину…
Я кивнув з поважним виглядом, хоча й справді не пам’ятав імені цієї жінки, котра завжди намагалась не потрапляти на очі чоловіковим учням і їхнім заможним батькам, а все поралася з купами брудної білизни десь у темній глибині дому.
— Ясна річ, я сів на вільний стілець і тільки-но хотів заспокоїти друга гідними ситуації словами, як Густав додав:
«І діти теж. Усі до одного. Я один залишився, сам-один…»
В мене аж у роті пошерхло, молодий чоловіче. Воістину, подумав я, от вже впала на неслуха кара небесна! Він так прагнув побратися з цією жалюгідною пралею, намагався побудувати з нею щось на кшталт сім’ї — і от все втрачено! Але тільки-но я зібрався з силами, як Густав мовив:
«І знаєш, на смерть Марії я склав цілий концерт. Сидів отут і писав, писав… Чи не бажаєш послухати?»
Я ледь зі стільця не звалився. Цілий концерт! Чорт забирай, оце так!!! Панові Дормону напевно потрібні гроші, щоб видлубатися з цієї діри. Праля померла, його вилупки теж — то не буде ж він отутечки сидіти та вік вікувати?! Отже, зараз неодмінно попросить грошей, аби поїхати геть. Миттю уявив я, як виходжу з халупки з новою партитурою під пахвою, як переписую ноти, знищую оригінал. А за місяць — нова слава! І зі славою — нові гроші!
Мабуть, все це таки відбилось на моєму обличчі, тому що Густав лукаво посміхнувся, кивнув, підхопив скрипку — і заграв. Господи, що то була за божественна музика! Я не в змозі її описати…
— Навіщо ж описувати? Зіграйте, — запропонував я. — Підемо до вас за інструментом, і тоді…
Цього разу в погляді Хартлента було стільки спопеляючої ненависті, що я аж відсахнувся. Та цей спалах був дуже коротким, і маестро продовжив:
— У цій мелодії злилися всі гармонійні звуки, що тільки є у природі. Дзюркотіння струмка і трель солов’я, шелестіння листя в осінньому садочку й березневий капіж, плюскіт морських хвиль і навіть найлегший подув вітерця — там було все. Але крім того, крім того — музика, ні з чим незрівнянна музика! Музичні теми творів великого Баха, Бетховена, Глюка, Паганіні, Гайдна і Вівальді незбагненним чином вплетались у ритмічний малюнок шедевра, створеного моїм приятелем Дормоном і жили кожна своїм життям. Я був цілком і абсолютно спантеличений, ошелешений, розчавлений. Я не уявляв, як можна таке зробити, з огляду на абсолютну несхожість музичних геніїв людства… хоча Густав зробив це, присягаюся! Проте не подумайте, він не опустився до пересічного попурі. Це було його музичне дитя, авторське створіння ніким невизнаного композитора Густава Дормона! І воно заворожувало, змушувало забути про місце й час. Мрія незбутня, як сам процес полювання на птицю щастя, підхопила мене й понесла у піднебесну височінь…
Виголошуючи цей довжелезний монолог, Хартлент заплющив очі й розгойдувався туди-сюди, мов заворожений. Я бачив незабутні досліди знаменитих гіпнотизерів і подумав був, що п’яниця-скрипаль гіпнотизує себе спогадами про ту чудесну мелодію. Як вивести його із сомнамбулічного стану, я не знав. Але тільки-но зібрався вдатись до крайніх заходів (аж до занурення головою у ставок), як маестро розплющив очі й обернувся до мене. По його неголених щоках котилися величезні каламутні сльози.
— Отже, це було прекрасно. Коли ж я спустився на грішну землю, то виявилось, що халупа порожня. Якщо чесно, це мене вкрай здивувало: було абсолютно незрозуміло, куди ж подівся Густав. Я, грішник, подумав навіть, що він вкрав у мене гроші, але обмацавши кишені, переконався, що гаманець на місці і як і досі — повний. Тоді що ж сталося? Халупа мала нежилий вигляд, ніде не було помітно жодних слідів їжі. Можливо, мій друг захотів знайти щось їстивне й почастувати свого благодійника? В такому разі, він хвилювався дарма, тому що його шедевр дуже розчулив мене, і від радощів я готовий був влаштувати бучний бенкет. Ще б пак! Уявіть, який грандіозний успіх чекав на мене після купівлі партитури!..
Тож я всівся якнайзручніше й почав терпляче чекати. А Густава все не було. Минув полудень, повільно підкрадався вечір, а я все сидів на самоті. І тільки коли зовсім посутеніло й мені зробилось моторошно від пануючої довкола тиші, я залишив халупу. Приходив туди ще двічі, наступного дня і ще через день, проте Густава навіть сліду не було.
— Стривайте, стривайте… Як то? — здивувався я. — Він що, зовсім пішов…
(Далі буде)
