Хартлент позирнув у небо, із безнадійним виглядом махнув рукою, зітхнувши, промурмотів щось про викинуту пляшку і продовжив:

— Але потім все змінилося. Коли ми підросли, Дормон почав увиватись за однією пралею. Біс його знає, що він у ній знайшов! Праля сама і дочка пралі, і бабка її, мабуть, пралею була, і прабабка. Ну, личко симпатичненьке, фігурка нічого собі… Ясна річ, не без цього. Але я так розумію, тут вистачило б декількох побачень, не більше. Ну, скажіть будь ласка, де це чувано, щоб музикантові розпочинати серйозний роман із звичайнісінькою пралею?! І навіщо їй ота музика! Хіба праля розуміється на музиці?..

Щохвилини моргаючи, маестро дивився на мене склеротичними очима. Я ж мовчав, очікуючи продовження, тож Хартлент нарешті поступився.

— Знаєте, Дормонів вчинок ніхто не схвалював. Вже ото як я йому не заздрив, але теж казав: Густаве, схаменися, кинь цю дівку, нехай пропаде зі усією своєю білизною разом! Невже не можна знайти пристойну наречену з пристойними грошима?!

Протверезілий скрипаль заходився лаяти колишнього приятеля на всі друзки. А я, примружившись, пригадав Дормонові уроки. А й справді! Я якось забув про це… вірніше, просто не надавав значення тій обставині, що на подвір’ї непоказного будиночка з облізлими стінами завжди сушилась білизна, за якою наглядав наймолодший син Дормона, а сама халупка, що стояла неподалік ріки, наскрізь просякла вологою й лугом. Тільки в кімнаті вчителя, де він і давав уроки, було завжди провітрено, а тому відносно сухо.

— Та пан Дормон нікого не послухався й таки одружився зі своєю пралею, — констатував я, граючись зірваною травичкою. — А ви?

Хартлент обірвав слововиливи і знизавши плечима, мовив:

— А що я! Я не божевільний. Батьки знайшли для мене пристойну наречену, і я не опирався їхній волі. А от Густава, до речі, вигнали з дому, і він не одержав не те що батьківського благословіння, а навіть ламаного шеляга. Не варто сваритись із сім’єю, от що я вам скажу, молодий чоловіче! Тоді ви досягнете…

— Ви маєте намір мене повчати? — здивувався я. Проте Хартлент вже мовчав, розгублено озираючись навкруги, немов намагався знайти свої досягнення.

— Загалом, переконавшись у безпутності єдиного сина, що подавав такі великі надії, пані Дормон злягла. І в цьому винен Густав, це явно його провина! — немов захищаючись від сліпучого світла, маестро затулив очі рукою. — Зате в мене з моїми батьками все було гаразд, а завдяки грошам дружини і зв’язкам її родичів, я незабаром одержав місце у капелі його високості. Хіба це так вже погано?

— Зовсім непогано, — погодився я.

— Тим паче, це був тільки початок! — з пафосом підхопив Хартлент. — Я затримався у тій капелі зовсім ненадовго, а згодом почав виступати з сольними концертами, домігся популярності, сам всього досягнув…

— Сам, але не без допомоги грошей і зв’язків дружини, — нагадав я.

— Ще б пак! Як вона могла не сприяти моїй кар’єрі?! — щиро обурився колишній скрипаль.

— Я не заперечую. Я просто слухаю.

Не знаю, чи повірив мені маестро або всього лише вирішив не сперечатись, тільки він чомусь замовк.

— Слухаю, слухаю, — пібадьорив я Хартлента.

— Та ви й самі знаєте все не гірше за мене, — пробуркотів він. — І про мене знаєте, і про Дормона. Цей невдячний егоїст оселився разом зі своєю пралею, вони наплодили купу дітлахів, а щоб їм усім не поздихати з голоду, Густав змушений був давати уроки музики. У його пралі не було ні грошей, ані зв’язків, тож його геніальні п’єси ніхто не став би слухати, навіть за умови…

І тут в червонуватих оченятах маестро промайнуло чи то збентеження, чи переляк… І я одразу про дещо здогадався! Ну, звісно, Дормон від початку створював чудові музичні етюди. Он воно що!..

— Ви ж повсякчас відвідували друга дитинства, хіба ж ні?

Я швидше констатував це як факт, ніж запитував. Маестро мовчав, втупившись у заплямовану ряскою поверхню ставка.

— Відвідували, — тепер я був абсолютно впевнений у цьому. — І після кожних відвідин вертались додому з його новим твором.

— А що, як на вас, я мав робити?! — спересердя крикнув Хартлент.

— Варто було вам захотіти, і пану Дормону влаштували би прослуховування, — заперечив я. — Ви не захотіли. Конкуренції побоювались, чи не так, маестро?..

Колишній скрипаль напружено витягнувся, немов отримавши ляпаса, заволав:

— Нічого я не боявся, розумієте ви це, молодий віслюче?! — але відразу зніяковів, знітився та промурмотів: — Вибачте… Не знаю навіть, як це з язика зірвалось…

— Точно так само, як запропонований другові дитинства обмін.

— Але я був неспроможний допомогти йому, справді неспроможний, — Хартлент знову почав виправдовуватись. — Зрозумійте, це дійсно так. Тепер люди стали значно терпимішими, не те що колись. Тепер, можливо, в Густава і був би шанс… Але ж не тоді! Ну, ким був Густав Дормон? Вчителем музики, який всупереч батьківській волі одружився з пересічною пралею. А хіба може такий суб’єкт створити щось цінне? Про це смішно навіть думати! Так що я був для нього благодійником. По-перше, я йому непогано платив, і він міг утримувати сім’ю. А по-друге, давав дорогу його творам.

— Під власним ім’ям, — вкинув я.

— Е-ет, облиште! Яке це має значення? — маестро скроїв презирливу міну. — Подейкують, навіть великий Шекспір не писав свої п’єси, а крав сюжети у когось невідомого.

— Так-так, звісно, легко списувати свої гріхи на небіжчиків.

Втім, мене цікавило дещо інше, як-то причина падіння Хартлента, і я спитав:

— Але що ж трапилося з великим маестро мистецтв? Чому я знайшов вас п’яним у задрипаному шиночку, та ще й у такому жалюгідному вигляді? У вас що, гроші скінчилися, й нічим стало платити пану Дормону?

Колишній скрипаль розтягнувся на травичці й завмер. Мені навіть здалося, що він прагне перетворитись на звичайну воду і всотатись у м’яку землю або збігти струмочком у ставок, аби не відповідати на моє запитання.

— Я чекаю, — нагадав я із м’якою наполегливістю.

— Ні, тоді грошей було досхочу. Це потім вони зникли, та ще й разом з усім іншим. Чума…

Хартлент говорив неохоче, а тепер і взагалі замовк. Я нічого не зрозумів. Ну, так, років з півтора тому матінка писала мені про епідемію, але як же хвороба відбилась на долі маестро?

— Ви занедужали? — обережно поцікавився я.

— Під час епідемії я виступав у далекому Лондоні, дружина перебувала разом зі мною. Ніщо мені не загрожувало. А от потім…

(Далі буде)