Рівно 965 років тому розпочалася тривала робота зі створення однієї з найдавніших руських (але не російських!) книг. Її подальша історія багато в чому нагадує детектив. Йдеться про Остромирове Євангеліє, яке то губилося нібито раз і назавжди, то найзагадковішим чином з’являлося на світ знов і знов… Та в будь-якому разі, ця книга дозволяє глибше зрозуміти давньослов’янську культуру й різні аспекти життя наших предків.

Час грандіозних потрясінь

Середина ХІ століття виявилася переламною для європейської цивілізації в цілому: адже в 1054 році стався розкол до того часу єдиної християнської церкви на західну (католицьку) і східну (православну) гілки. Формальних причин догматичного, канонічного, літургійного і дисциплінарного характеру накопичилося чимало, вони і стали основою майбутнього розколу.

Зокрема, предметом жвавої полеміки стало питання, чи виходить Святий Дух виключно від Отця Небесного, чи також від Сина Божого? В церкві західного обряду була прийнята формула «filioque» — буквально вона означала «і від Сина також». В східному обряді ця формула заперечувалася. Були також інші відмінності: наприклад, на відміну від східного, в західному обряді під час літургії використовувався хліб з прісного тіста; під час Великого посту не співали «Алілуя» тощо…

Загроза церковного розколу мала місце ще в ІХ столітті, однак тоді ситуацію вдалося бодай якось залагодити. Тепер же, в 1053 році Константинопольський патріарх Михаїл Керуларій розпорядився закрити в столиці Візантійської імперії всі храми західного обряду. Наступного року римський пара Лев ІХ послав до Константинополя своїх легатів на чолі з кардиналом Гумбертом для залагодження суперечки. Натомість в липні 1054 року папські легати і патріарх піддали один одного анафемі. Отак і почався церковний розкол, не залагоджений остаточно й досі…

Що ж до земель Русі, то в 1054 році київський престол перейшов до великого князя Ізяслава Ярославича. Надалі його виганяли зі столиці двічі: в 1068 році — повсталі кияни, в 1073 році — вже рідні брати, які залучили до кампанії іноземні війська. Та попри подібне ставлення до своєї персони, Ізяслав Ярославич знов і знов повертав собі владу, аж доки не завершив княжіння у 1078 році.

Окрім міжусобиць, він взяв участь в укладанні т.зв. «Правди Ярославичів» — частини тогочасного кодексу законів, що підбила своєрідний підсумок змагань за владу нащадків великого князя Ярослава Мудрого.

 

Книга для княжого посадника

Отож саме великий князь Ізяслав Ярославич послав до Великого Новгорода свого посадника Остромира (християнське ім’я — Йосип). Відомостей про цього чоловіка зберіглося не надто багато. Відомо, що Остромир був близьким родичем Ізяслава Ярославовича — тому, власне, великий князь і відрядив його, як людину перевірену та надійну, управляти віддаленою Новгородською землею. Був одружений з жінкою на ім’я Феофана — гіпотетично, остання була донькою великого князя Володимира Святославича. Того самого хрестителя Русі…

От саме на замовлення новгородського посадника Остромира й був виготовлений апракос — богослужбове Євангеліє, текст якого складався не в усталеному традицією порядку, а за календарним принципом, згідно з тижневими церковними читаннями, починаючи із Великодньої неділі (себто, з гл.1 Євангелія від Івана). 21 жовтня 1056 року в Києві диякон Григорій розпочав цю роботу. А завершив її буквально в рекордний термін, зважаючи на тодішню техніку «множення» книг — 12 травня 1057 року.

Євангеліє написане кирилицею, 294 пергаментних аркуші мають 8 вершків завдовжки та майже 7 вершків завширшки (35х30 см). Сторінки прикрашені заставками та буквицями. Текст у книзі написаний у два стовпчики по 18 рядків у кожному, крупним уставом. Заголовки писані середнім уставом, післямова — дрібним. В апракосі є три мініатюри (найшвидше, виконані приїжджим грецьким майстром у візантійській техніці інкрустованої емалі) із зображеннями євангелістів Івана, Луки та Марка.

Дуже цікавою є мова книги. Окрім особливостей, загалом характерних для давньоруських текстів, в апракосі зустрічаються мовні обороти, які з часом стали характерними для української мови. До того ж, висунута гіпотеза щодо походження протографу книги (оригіналу, з якого велося переписування): це міг бути скрипторій бенедиктинського слов’янського монастиря в Сазаві — четвертому за давністю на території Чехії. промовисте свідчення колишньої єдності християнства…

Скромний слуга Божий — переписувач диякон Григорій навіть уявити не міг, що переписана ним книга увійде в історію під назвою Остромирова Євангелія і тривалий час (до того, як в 2000 році був знайдений Новгородський кодекс) вважатиметься найдавнішою книгою з усіх створених на Русі. А також — що на цю книгу очікує не зовсім звичайна… і навіть в чомусь детективна доля.

(Далі буде)