Передмова від ½ автора — Тимура Литовченка

У 2015-2016 роках ми з дружиною створили цикл коротких історій воєнної доби під назвою «І знов про любов!». Однак їхніми героями є не люди, а… тварини: загублене біженцями цуценя, яке прижилося на блок-посту і перетворилося на неперевершеного нюхача… кішка-«клептоманка» і її друг-песик, які допомогли бранцям втекти з полону… та інші подібні оповідки. До речі, у кожного нашого чотирилапого героя є цілком реальний прототип… Або навіть декілька прототипів.

На превеликий жаль, видавця для цієї збірки ми досі не знайшли. Видавців цікавлять історії людей, а не тварин — хоча тварини теж воюють не те щоб пліч-о-пліч… В усякому разі, поруч з людьми. Втім, восени цей цикл оповідань має бути оприлюднений в одній літературній газеті. А поки що хотілося б ознайомити завсідників «Лінії Оборони» з історією цуцика, який привчав курсантів учбово-тренувального центру до порядку… і несподівано прославився на рівні самого NATO!

 

Автори — Тимур і Олена Литовченки

Сеня служив в учбово-тренувальному центрі. Його матір ощенилася тут сім місяців тому, решту братів і сестер розібрали бійці, які після навчання відправлялися в зону АТО, Сеню ж залишили.

Власне, мав він і повну кличку — Семен Семенович. Так назвав його один з курсантів центру, який мав позивний «Геша». Бувало, переверне він вихованця на спину, почне почісувати йому груди й черевце, при цьому лагідно примовляючи:

— Семене Семеновичу!.. Ох, Семене Семеновичу!..

В такі хвилини цуценя сумирно лежало на спинці, підігнувши лапки до тулуба, розкривши пащу, звісивши на бік рожевого язичка, мліло від блаженства і тихесенько повискувало. Ці нехитрі пестощі настільки подобалися малюкові, що коли надалі чув свою повну кличку «Семен Семенович», то негайно падав на спину, кумедно підгинав лапки й так завмирав, очікуючи почісувань. Чим неймовірно тішив курсантів. Аби цуцик не виконував настільки дивовижну «команду» постійно, собачу кличку довелося скоротити. Так і перетворився він на Сеню.

Втім, основна робота маленького цуцика полягала зовсім не в тому, щоб веселити стомлених виснажливими тренуваннями курсантів. Головним «собачим обов’язком» було наглядати за порядком на території центру.

Між іншим, Сеню до цього привчив той-таки «Геша»: коли у малюка, якому ледь виповнилося три тижні, почали прорізатися перші — ще молочні зуби, і він повсякчасно шукав, чого б такого погризти, курсант раз-у-раз підсовував йому підошву старого черевика.

— Ти хоч би думаєш, що робиш?! — нарікали на «Гешу» товариші. — Підошва ж брудна, тож цуценя може захворіти. І не шкода тобі малого…

— Не переймайтесь, я таки думаю, перш ніж робити, — відповідав цуценячий вихователь. І виявляється, таки мав рацію! Цуценя не захворіло, але згодом варто було Сені помітити на комусь брудні, ба навіть погано начищені берці чи чоботи, як він з грізним ричанням кидався під ноги їхньому власникові. Щоправда, попервах трохи плутав надраєне взуття із занедбаним, проте невтомний «Геша» доволі швидко підправив його поведінку. Відтоді цуценя реагувало на нехлюїв безпомилково.

— Ну, «Геша»… Ну, ти даєш! — дивувалися курсанти.

— Це не я даю, а він. Хіба ж не правда, Семене Семеновичу?..

Цуцик негайно падав на спинку, кумедно притиснувши до тулуба товстенькі лапки, і благально дивився на вихователя: мовляв, почухай мені черевце, я ж такий хороший і слухняний!..

Втім, цього «Геші» виявилося замало, тому за деякий час він привив маленькому вихованцеві ще дві звички. По-перше, оскільки скрізь на території центру були розставлені урни, Сеня був навчений гарчати на всіх, хто кидав сміття повз них.

По-друге, спеціально для цуцика спорудили дуже ошатну будку, стінки якої ззовні пофарбували жовтою олійною фарбою, дах — небесно-блакитною, а над прямокутним «лазом» попереду прикріпили малесенький червоно-чорний прапорець. Собача будка була встановлена окрай автостоянки, бо саме для її охорони песика залишили в учбово-тренувальному центрі на офіційних засадах — хоча саджати «охоронця» на ланцюг, звісно ж, ніхто не збирався.

Отже, вже під кінець свого навчання «Геша» прищепив вихованцеві звичку методично обгавкувати будь-яку автівку, припарковану не за правилами: або поперек розмітки паркувального майданчика, або ж взагалі поза його межами. Навчити Сеню настільки мудреним фокусам було нелегко, але зрештою вихователь таки впорався.

— Ну, це вже воопше!.. — тільки й розводили руками курсанти, спостерігаючи за тим, до чого ж вправно цуценя «викорінює» нехлюйство на території центру, де вважає себе повноправним господарем.

— Не «воопше», а «взагалі»!.. — із виглядом втаємниченої у найвищі державні секрети особи виправляв їх «Геша». — Якщо цього симпампотного песика залишили на службі, то нехай служить як слід. Він талановитий, легко навчається, тож я в нього вірю. Правда ж, Семене Семеновичу?..

І під загальний регіт цуценя негайно падало на спинку.

 

* * *

Жарти жартами, але одного разу прищеплені «Гешею» звички таки принесли песикові неймовірне визнання! Щоправда, сам вихователь про це так і не дізнався, оскільки на той час вже завершив проходження свого підготовчого курсу й відбув в зону АТО для подальшого проходження військової служби… Тим не менш, по всьому виходило, що дресирував він Сеню зовсім недарма.

Ось як це сталося.

(Далі буде)