В общем дискуссия таки удалась и далее, как и было сказано выше – публикуем большой текст, а ниже – одну ремарку к нему еще одного коллеги. Ну а дальше, каждый для себя решит сам, участвовать в дальнейшем обсуждении или нет.
Автор: Сергій-Львів
У наукових дослідженнях негативний результат має найбільш вагоме значення, ніж позитивний. Хоча за нього премії та нагороди не дають, однак він окреслює необхідні межі, перетинати які не можна, інакше буде як у відомій кінокомедії, де герой казав: “Эй, гражданина! Ты туда не ходи, ты сюда ходи. А то снег в башка попадет, совсем мертвый будешь!” Але ж хтось першим був, хто отримав такий результат, і не факт, що саме він зробив правильний висновок. У технічних дисциплінах, напевно, усім це зрозуміло. Це те саме, як питаєшся студентів, чи ураження струмом смертельне, чи ні. Й у відповідь чуєш, що так, оскільки в інструкціях з техніки безпеки це написано.
Однак знайдеться хоча б один, хто скаже, що це неправда – мене вдарило і нічого зі мною не сталося. То він отримав позитивний досвід для оточуючих, чи негативний? Можна його рекомендувати іншим? Тут відповідь однозначна – цей досвід є негативний, оскільки пов’язаний з великим ризиком для життя. Тим не менше, незважаючи на заборону, яка визначає навіть не чітку межу смертельної небезпеки, а лише допустимі безпечні межі, знайдуться особи, які свідомо чи несвідомо будуть ризикувати, відчуваючи ілюзорне відчуття першовідкривача, отримуючи від цього емоційне задоволення та ейфорію. Науковцям так діяти можна, це їхня робота, оскільки саме вони, шукаючи істину, проходять повний шлях в лабіринті непізнаного. Достатньо тут згадати відданих науці медиків, які йшли на самопожертву, перевіряючи на собі відкриті ними препарати. Таку самопожертву медиків бачимо й тепер, у цей небезпечний час, за що їм велика подяка, і ганьба тим, хто на біді людей і смертях невинних нагріває собі руки.
А як в суспільстві? Тут співвідношення між ірраціональним і раціональним, на мій погляд, протилежне ніж в техніці. Людина, як соціальний об’єкт, більше покладається на віру в щось, навіяне іншими суб’єктами суспільства. Ось ті, хто вміє логічно мислити, бачити причину й передбачати наслідки, не в минулому, а в майбутньому, дійсно, тяжко перенесли таке масове запаморочення, яке відбулось у 2019 р. Як таке могло статись? Потім поступово емоції вщухли та виникла зловтіха: так вам й треба. Тепер вже більш-менш спокійно дивишся на все, розуміючи, що саме так визначаються віруючими в “месію” межі допустимого. Було ж таке саме відчуття й перед виборами 2010 р., чи не так?
Ось такі коливання виборців між крайностями повинні ж колись привести до рівноваги. Ми ж як діти, поки самі своїми руками не перевіримо, досвіду не набудемо. І чим наполегливіше будеш попереджати, тим самим, найймовірніше, підштовхнеш до небезпеки. І ось тут необхідно зупинитись на вадах нашої освіти.
Те, що вона за своїм духом і формою залишається зарегульованою ще з совкових часів, усі знають. Тут і переповнення класів у школах та груп на перших курсах вишів (у педагогіці відомо вже давно, що найбільш оптимальна кількість учнів-студентів у групі – це до 15 осіб, саме стільки може контролювати викладач і приділити кожному належну увагу, у нас норма – до 30 з хвостиком), також й кваліфікація вчителів і викладачів (який контингент тепер йде у педагогічні виші, сподіваюсь, також відомо), а ще також, тільки не смійтесь, артистизм викладача – ми ж хочемо, щоби він цікаво і емоційно розповідав матеріал без підказки на папері, слідкував за реакцією аудиторії.
А про кого ж це? Правильно, про артиста, який повинен бути стильно та охайно одягнутий, завжди з гарним настроєм, з поставленим голосом – кожного дня, на кожному уроці-занятті. Багато таких у нас, не кажу вже про високооплачуваних, шанованих учнями та батьками? Так ось, у нас зміниться ситуація в освіті, нехай кожен сам вирішить, тоді, коли вчителі будуть заробляти більше, ніж різні “голоси” на сцені. Їм не треба стадіони і повні зали, їм достатньо бачити очі вдячних учнів. Тоді й з’являться гарні підручники, методики, а головне, час і натхнення для кожного учня, для кожного студента. А ще треба додати неоднозначну практику дистанційного навчання та контролю знань під час пандемії, яка накопичується вже майже рік і має як плюси, так і мінуси. Оцінка наслідків якої ще попереду і без сумніву приведе до суттєвого перегляду освітнього процесу.
Отже, висновок такого розлогого тексту такий: оптимістично дивимось у майбутнє, однак слідкуємо за порядком усюди, бережемо своє і близьких здоров’я, не мовчимо, коли бачимо негаразди, пояснюємо і розтуляємо очі зелекторату, викриваємо зрадників, підтримуємо наших захисників на фронті, хто має кулемета на городі – регулярно поливає маслом, і здійснюємо програму-мінімум: парад на 30-ту річницю Української держави має приймати достойний Головнокомандуючий. Пам’ятаємо, що сер Вінстон Черчилль був прем’єром ще один раз у 1951-1955 роках.
Автор: Andriy Moderator
А хоть кто-нибудь нашелся, чтобы спросить “каким током и при каких условиях”?
1) спочатку спалити москву, сама вона спалювалася не раз – користі ні якої, бо кремль завжди посприяє, щоб екзамен з мови став каторгою, а мета екзамена з історії взагалі не зрозуміла, не кажучи про інши предмети;
2) 3-й рік, так сталося і не жалкую, викладаю у школі фізику – за копійкі, так ось коли на уроці 7-9 учнів – навіть геть запущено-агресивні учні починають засвоювати і актором, так-так, миттєво себе відчуваєшь, 20-30 – ледь не каторга;
3) тому що за діпломом я інженер-фізик, а не викладач фізики, і маю 25-річний досвід інженера, розв’язавши декілька задач, планую трошечки змінити погляд на викладання предметів, принаймні по “точним наукам” взявши за основу що бере пропаганда – відчуття.
Так-так – “основна задача науки – передбачити майбутнє. а саме – ‘розрахувати вимерені відчуття'”.
Як не дивно 7-ми класницям це заходить, а згодом вже показати що алгебра з арифметикою через, зокрема, фізику пов’язують розумові кроки, ок-ок – логіку, з природою.
Після цього, через подібне, легко отримуються висновки на вправи – чи можна довіряти пропаганді і як її бачити, бо у фізиці не розрахувавши висновки також часто протилежні.
Правильний коментар, але не спаливши москву тендер на викладача під сумнівом.
Або ввести всюди предмет “пропаганда”. Тоді, знаючи її методи люди не вестимуться на “закопай сольдо”.
До речі казкою про “Півника та котика” слід робити правопис, щоб з дитинства розуміли як ввідчуття люди віддають все – себе, дітей…
як ЗА ввідчуття
Помилився, даруйте.
Негативний о позитивний досвід-тут можна гратися дуже довго та не отримати однозначної відповіді.
У детинстві, після дощу, вімкнули старий “Дніпро” і щоб голосніше звучало підключили”колокол” до якого я потягнувся підправити, сповзав від вібрацій. Коли торкнувся його я отримав тот самий досвід та ні як не міг сказати – досить, бо зуби та очі майже бажали втекти від мене, побачивши як я становлюсь більш досвідченим мій дорослий брат схопив мене за що вже не пам,ятаю і теж почав насдогоняти мене у досвідченості. Як ми відштовхнулись від цього пекельного шматка алюмінію вже не пам,ятаю але насолоду життям після цього отримав. Досі не розумію, який досвід отримав.
В школі – і після школи – завідував шкільним радіовузлом. Після школи – це коли студентом підробляв електриком в іншій школі, директором чкої стала моя вчителька історії. .то ж струмом – било. І як електрика, і як радиста. Як радиста – навіть небезпечніше, оскільки потужні колонки – і, відповідно, підсилювачі – були розраховані на напругу 120В. А висока напруга високої – звукової в даному випадку – частоти набагато небезпечніша за традиційні 50 Гц. В більшості випадків удари були очікуваними, бо траплялися під час виконання чогось екстремального, коли знеструмлювати було довго/неможливо. До чого така довга преамбула? А до того, що жоден новий удар – після першого – ніякого нового досвіду мені не додав. Це – не стратегія, не тактика, а “издержки производства”. А сьогоднішня дискусія викликана тим, що маємо значний прошарок людей, які і чули, і знають про небезпеку електрики, але вперто тицяють пальцями в розетку, сподіваючись на якийсь інший результат кожної нової спроби… 🙁
“Досі не розумію, який досвід отримав”- якщо будете його повторювати, то позитивний для вас, якщо ні – то негативний. У науці й техніці простіше, є об’єкт із своїми властивостями, і відношення до нього це вже наші проблеми, а не його. Прикладів можна навести багато, зокрема, той же академік Сахаров, коли усвідомив небезбеку створеної ним термоядерної бомби для людства, почав волати про неї на цілий світ. То ж що таке термояд – це погано, чи добре? А бомба? Десь так.
Так, согласен, но забыли про науку как-то. В ведущих странах все связано. У нас же наука, как правило, коррумпирована, несмотря на недофинансирование. Кум, сват, брат, откат рулят.
Во-первых коррупция и кумовство несколько разные вещи. Во-вторых Вы имеете несколько устарелые представления о высоких доходах ученых и преподавателей вузов, куда, мол, можно устроиться только по блату. В реальности уже давно это и не престижно, и не выгодно: в аспирантуры стабильный недобор, если раньше в 70 лет четко выпирали на пенсию, то теперь и в 80 лет уговаривают еще поработать. Даже на магистра учиться нет желающих, а Вы о докторах. Зачем 10 лет карячиться и лишаться удовольствий жизни, когда эти деньги можно получать уже сегодня? Реально остаются те (кроме фанатов, но их никогда не бывает много), которые, как говорили во времена совка, “они делают вид, что нам платят, мы делаем вид, что работаем”. Впрочем, это не только наша проблема. Везде в мире в бизнесе, особенно шоу или спорте, можно заработать больше, чем в науке или образовании. Когда в Испанию пришла пандемия, все бросились к ученым: что делать и как спасаться. Получили ответ: а почему не обращаетесь к футболистам, многие з которых получают больше, чем целый университет? Другое дело, что там все-таки ученые получают деньги для достойной жизни, а не меньше, чем уборщицы. Если бы не то, что они в большинстве получают еще и пенсию, то дело было бы совсем труба.
И немного о другом. Почему-то высшее образование стало для власти не средством отбора умных и сособных граждан, а вроде как пособие для льготников за заслуги. Сейчас вообще эта афера с типа откладыванием денег из бюджета для детей до 18 лет на образование. Что от этих денег останется после 18 лет и с кого спрашивать, куда они делись? Зато сейчас можно хорошо погреть на них липкие зеленые ручонки, не все же вакцинами, дорогами , замками заниматься. Да, и сейчас университеты не участвуют в отборе будущих студентов от слова, – совсем. Мы вам пришлем кого попало, а вы их научите быть ньютонами и энштейнами. Нигде в мире нет такой практики.
помоему футболистам платят частные организации, разве нет? не фанат “ногомяча”** совсем, но там не из бюжета деньги, а наверное, от рекламы разных корпораций. А то и до левизны недалеко, ишь ты!!! зарабатывают миллионы а наша таничка живет с тремя детьми в однокомнатной квартири, а педагог заслуженый, как это так панимаиш…!! доколе, буржуины гады!! потом очередь дойдет и до менеджеров типа Стива Балмера, не говоря уже про Нафтогаз)))
**англ. football , пол.Piłka nożna , хорв.Nogomet, амер.soccer
так что передайте испанцам, пусть там помягше)))) футболистов выбьют – за остальных буржуинов возьмутся))
В каком то швейцарском кантоне пару лет назад, получился политический кризис: местные власти решили остаток бюджета раздать пиплу в виде “помощи”. На что пипл возмутился и потребовал от властей поработать
башкой и вложить эти деньги в кантон для общего блага.
Потому что в этом и есть обязанность правительства, а они пытались отлынивать.
Що таке корупція, залежить від того, ким і куди направлені грошові потоки. Освіта і наука у світі все ж таки дорога річ. А послуги треба оплачувати і платити відповідний податок. Якщо гроші не йдуть в касу, а “десятина” у казну, то, це й є корупція в науці. Щодо кума, свата, брата, то в науці, та й не тільки, сильною є “сім’я” в позитивному сенсі. Коли дитина бачить, чим займаються його батьки і поступово навчається поза межами школи чи універу, хіба це погано? Інша справа, коли науковець, зробивши перші кроки в науці, потім стає адміністратором і починає впливати на оточуючих не своїм науковим авторитетом, а посадою. Тоді так, буде рулити клан.
Вибачте, цей коментар для Medik | 21 Березня, 2021 at 18:32.
А у меня опыт оказался очень положительный +700 Вольт. Смотрел на осцилографе картинку на балластном резисторе в анодной цепи усилителя. И надо же, в пластмассовой ручке аттенюатора оказался металлический стопорный винт. Когда озабоенные родственники спросили, почему так орал, сказал, что проверял усиление с микрофоном.
А в мене було 5500 від монітору гідролокатора… 34 років тому.
озабоЧенные
печатаю вслепую на английской раскладке, и перечитываю вслепую тем, что есть 🙁
Выскажу несколько спорный тезис, но который всё больше требует срочного решение. У нас от советского прошлого осталось 2 (две) науки: академическая (НАНУ) и университетская. Пора проводить глубокую реформу по примеру передовых стран, в которых нет такой институции как наша НАНУ (и многие другие “академии”), которые не дали ни одного кандидата на Нобелевскую премию. Преподавать студентам должны действующие ученые, которые ведут свои исследования и при помощи студентов тоже. К сожалению для нас – все (или почти все) открытия, которые можно было сделать “на кончике пера” уже сделаны. Сейчас наука движется при условии возможностей ее сопровождения новейшими технологиями для подтверждения/опровержения её (науки) гипотез. А это о-о-о-очень дорогое удовольствие. Поэтому без глубокой реформы в этой области мы не сохраним наш потенциал.
Вопрос на “засыпку” – сколько денег потратил на реальную науку наш “олигархат”?
И для иллюстрации состояния интеллекта в НАНУ приведу название одного института в Киеве: “Інститут фізіології рослин і генетики НАНУ”.
Т.е. они исследуют сексуальные предпочтения академиков?
А назвать его правильно (Інститут НАНУ фізіології і генетики рослин) религия не позволяет? Или никто уже не замечает этот бред?
Это всё, что надо знать про текущее состояние дел в НАНУ.
Ключ к успеху:
Университеты-студенты-деньги студентов-бюджетные деньги-исследования-ученые/преподаватели-результаты-деньги-университеты-студенты и т.д. по кругу.
Маленька ремарка: НАНУ належить величезна кількість майна. Від того, хто його візьме на свій баланс, залежатиме куди піде вітчизняна наука. Цей тягар ще з совкових часів висить тяжким тягарем на всій нашій науці.
А назвою “Інститут фізіології рослин і генетики НАНУ”, дійсно, розсмішили. Колись була дискусія про те, як називатись: Українська академія чи Академія України. У США, якщо не помиляюсь, таке виключення є тільки для Президента: President of the United States, всі інші – United State чи USA …
то все-таки КНЕУ, а не НЕУК!
Київський Національний Економічний Університет, а не Національний Економічний Університет Києва…
Предок – Київський інститут нєвєст і хазяєк 😉
Так, наш Київський інститут народного господарства, в якому я давно колись навчалась, називали інститутом нєвєст. В о
дин час з Наталею Вітренко, тільки на різних факультетах.
Тернопільський фінансово-економічний інститут – молодшого брата Київського нархозу – в ті героїчні часи називали протитанковим училищем, – напроти навчального корпусу, перед самими вікнами, стояв танк Т-34 на постаменті))
кажется у “нашего” олигархата в основом доходы от сырья, торговли, контрабанды и эксплуатации чадащих старых заводов. накой им наука((((
Насчет денег на науку у нас ситуация очевидная. По закону на науку должно выделяться 1,7% бюджета. Реально этот закон много лет не выполняется, и на данный момент имеем НА ПОРЯДОК (то есть примерно в 10 раз) меньше. Так что остатки того, что можно назвать наукой в Украине – на последнем издыхании, а это означает не только отсутствие перспектив в оборонной промышленности, в целом в инновациях и в экономике, но и, окончательное угасание остатков интеллекта в населении, что и иллюстрируется избранием клоунов, и процесс идёт всё дальше.
Andriy Moderator: А хоть кто-нибудь нашелся, чтобы спросить “каким током и при каких условиях”?
———————————————————–
З приводу сили та типу струму згадався трохи сумний анекдот:
Судове засідання в Америці. Підсудний, якому світить вища міра, питає адвоката про свої перспективи. Той відповідає: “Справи кепські, але вибір у вас все ж буде!”.
Злодій пожвавлюється : “Який?!”.
Адвокат: “Між перемінним та постійним струмом”…
До речі, це питання – який струм підводити до електричного стільця, частково освітлюється у фільмі “Війна струмів” (“Война токов”, “The Current War”, 2017р., США.) Події відбувалися у 19 столітті – конкурентна боротьба Томаса Эдисона та Джорджа Вєстингауза. Кожний з них відстоював свій погляд на перспективу розвитку електрики.. Сучасний стан речей їх примирив – перемінний та постійний струм нерозривно пов’язані один з одним. Фільм достойний до перегляду.
“Почему даже образованные люди голосуют за изначально позорных персонажей”. Сразу скажу – я не знаю. Однако, мне кажется – дискуссия плавно сместилась на смежное поле. Конечно, проблемы науки, образования, полученный опыт от поражения эл. током и т.д. косвенное отношение к теме имеют, но хотелось бы услышать что-то на уровне психоанализа. У Автора это очень здорово получается. С наилучшими пожеланиями !
Напевно тому, що ласі на мішуру.
До цього підводить Антон Чехов у чудовому перекладі шановного Тимура в наступному матеріалі.
Я досі згадую свою вчительку з математики, (це не ті спогади-перша вчителька, все такоє). Вона взяла наш 4клас як класний керівник. Та к на її уроках заттяті двієчники заглиблювалися в математику, як в масло. Вона на той час проводила революційну технологію засвоювання математики під час ігор, як тепер кажуть квести, а тоді це були міні-ігри. І що хочу сказати, вона таки заклала нам вміння мислити логічно – це базове знання, яке потім можливо пристосовувати в різних предметах, а потім закладається вміння навчитися, працювати з різними джереламі інфи, обробляти її, відкидаючи шелушиння, добуваючи Знання. Дякую досі своїй вчительці Любові Іванівні, що я є така яка є.
Досвід у поводженні з електрикою просто необхідний, як і досвід у суспільних відносинах. Треба знати, чого боятися та як цього уникати. В дитинстві для цього давали лизнути батарейку (тоді були такі квадратні батарейки з виводом полюсів на одному торці), або електризували одяг із синтетики і розряджалися на масу чи на когось іншого. Це як здати аналіз крові з пальця – біль помірний і миттєвий, але рука мимоволі тікає від інструменту. Я своїм дітям (а вони своїм) пояснюючи щось про розетки давав відчути легенький розряд току (батарейкою). Ну а для соціалізації – дитячий садочок вважаю необхідним. Клоуни-невігласи при владі – теж необхідний досвід для кожного покоління (років на 30 вистачає якщо робити висновки). Хтось задумується при ходьбі про свій стан НЕСТІЙКОЇ рівноваги? Дитина довго вчиться ходити (їздити на велосипеді вчаться вже швидше) а потім вже не роздумує, з якої ноги вставати. Але вестибулярний апарат постійно тренується: людина спотикається, іноді падає. Так на практиці виявляються межі відхилення. Бувають і смертельні випадки, тоді пишуться правила безпеки. Або історія. Або анекдоти.
Я викладачка вишу з 40-річним стажем, доцент. Зараз на пенсії. Перші 20 років (а може, й більше)свого викладацького життя викладала так, як вважала за необхідне, й ніхто мене не регулював. До того ж мій предмет хімія завжди був Попелюшкою в школі завдяки хибній методиці його викладання. Переважна більшість студентів (як в Латвії, так і в Україні) приходили до вишу зі стійким переконанням, що хімію зрозуміти неважливо, тож немає сенсу навіть намагатися. Мені вдавалося довести, що це не так, і я працювала на стійкий результат з високим ККД. Дуже багато моїх студентів приходили на нулі, а виходили на “відмінно”. Багато моїх колишніх студентів казали мені, що я була однією з 2, 3 або 4 викладачів, які їм запам’яталися за час навчання. Це не для похвальби, бо останніми роками ККД моєї праці став наближатися до нуля. Почалося з того, що мене почали обмежувати з усіх боків. Спершу скасували усний іспит, який виконував роль не лише контролю, але й навчання. Але потім з’явилася вимога тестів з вибірковими відповідями як єдиного методу контролю. Я навіть на Міжнародній конференції намагалася довести хибність цього підходу, маючи багато аргументів. Вже потім мені трапилася англійська стаття про те, як такі тести негативно вплинули на інтелектуальний рівень молоді у Великобританії. Коли я її читала, то в мене було відчуття, що це я її написала. А потім почалося невпинне скорочення годин на вивчення хімії. Майже кожного року доводилось обирати, що взагалі викинути, а де знижувати рівень викладання. Дійшло до того, що деякі теми матеріалознавцям викладалися на більш низькому рівні, ніж колись механікам. Переносити щось на самостыйне опрацювання (що й робилося), було абсолютно безглуздо, бо працювати самостійно студентів треба навчити, що я робила, доки в мене була така можливість. А потім її не стало. В мене відібрали всі без винятку важелі впливу на студентів. Взагалі я могла б ще довго про це писати. Й ось коли стало зрозуміло, що навантаження більше не буде, бо замало студентів, я зітхнула із полегшенням. Я пішла з роботи, яка багато років була сенсом мого життя, і не шкодую про це. А від двох колись великих хімічних кафедр у нашому виші наразі залишилися ОДНА викладачка (наймолодша з усіх нас), завідувачка лабораторії та одна лаборантка.
Соррі, хімію зрозуміти НЕМОЖЛИВО замість неважливо.
В начале девятоого классе случайно попал на кружок химии во Дворце пионеров. В силу специализации преподавателя, ам практчески была неорганическая химия. Весной мне в руки попадает двухтомник Степаненко. Итог – за лето “проглочен” и законспектирован первый том (алифатические соединения, ароматика – во втором томе). Уже в 10-м классе уровень учебника Цветкова для меня просто был смешон, на уроках химии на парте прочно обосновался толстенькая монография Чичибабина. Экзамен по оргхимии за 5-й и 6-й семестр университета после 10 класса сдал бы легко, даже самому Бабичеву.
Все зависит только от заинтересованности предметом, и внутренней мотивации.
Ви все правильно написали, тільки не назвали цей процес так, як належить – деградація системи освіти. І почалась вона не вчора, навіть не позавчора, і десятиріччя назад. І головна причина у відсутності послідовності в проведенні реформ. А почалось ще з провадження 12-річної системи навчання в школі, якщо не помиляюсь з 2001 року. Тільки-но 6-річні діти пішли в перший клас, як вже в кінці навчання оголосили їм, дякуючи регіоналам при янику, що 12-й клас скасовується. Потім повернули. Куди неповнолітні діти пішли? Звичайно, у виші. У нас були випадки, коли прогульника на першому курсі не мали права вигнати з універу, бо він малолітній, крім того й ще з іншого міста. Тобто ми, як наполягали батьки і різні комісії, мали водити за руку його на заняття, відводити у гуртожиток і за ним пильнувати, бо ще ж дитина. Кажете універ? А коли вводили систему бакалаврату-магістратури, то що нам казали? Що базові дисципліни будуть читати в старших класах школи, а у нас буде щось типу старих 3-5 курсів. Чим все закінчилось, а тим що бакалаврат по суті стиснули так, що 5-річне наповнення навчання стало 3-річним (терміни усереднюю). Потім згадали, що немаємо права навантажувати студентів більше ніж 8 годин вдень. Тоді масово почали переводити теми дисциплін на самостійну роботу, зменшуючи кількість аудиторних занять. А тут виявилось, що студенти самостійно не займаються – немає мотивації, а двійки ставити не можна, бо відразу стоїть питання переформатування груп і скорочення годин, відповідно й штатних одиниць. А навантаження на викладача 1548 годин у рік. Повикидали години на перевірку розрахункових робіт, тобто можна їх й не перевіряти, головне, щоби принесли. Екзамен у групі треба провести за академічну годину, іншого варіанту як письмово не виходить, а усну компоненту, якщо бажаєш, проводь сам коли хочеш і де хочеш. Можеш тиснути на студента, можеш не тиснути, результат однаковий – все одно поставиш оцінку. Хіба що відрахують того, кого не можуть знайти.
Мене вразили дані, що у нас 80% випускників шкіл поступають у виші. Такого в жодній країні немає. Ще з часів такого міністра Ніколаєнка поклали на виші соціальну функцію зайнятості молоді. Ось й утримуємо їх від безробіття. Ще й чомусь навчаємо. Біда наша в тому, що загальний цикл реформ освіти має бути неперервним і охоплювати біля 15-17 років від 1-го класу до останнього курсу магістратури, а за той час, обираючи різних президентів, встигаємо коливнутись у своєму розвитку в протилежні сторони не один раз. І виховати вже не одне покоління. А тут ще до керівництва добрались різні менеджери, які в технічних дисциплінах ні бум-бум, видумують різні показники якості освіти, баламутять голову всім плануванням наукової роботи, не розуміючи, що без відповідного обладнання тепер така робота зводиться до переписування старих робіт у різних варіаціях. Ось так і доживаєио до пенсії та виснаження своїх сил і можливостей. Тому давно вже прийшов до висновку, що поки в нас не стабілізується політична система, порядку не буде.
Я трохи підробляв репетиторством з хімії. Після цього учні казали “так все ж зрозуміло”, а після шкільного викладання, при такій більшости вчителів і методики, не було ані розуміння, ані інтересу до предмету.