От редакции

На нашу редакционную почту приходит множество чего-то вроде «открытых писем» на разные темы, но мы их никогда не публикуем просто потому, что профиль нашего ресурса этого не предполагает. Здесь мы пытаемся дать даже не новые знания, как таковые, а демонстрируем новые, пусть и не бесспорные взгляды на старые темы. Иногда это удается. Иногда – нет, но мы хотим, чтобы прочитав материал, возникло желание разобраться в теме самостоятельно, найдя собственные источники информации.

Вот и сегодня от одного из наших коллег пришло такое открытое письмо, но для него мы сделаем исключение, потому что оно соответствует нашим требованиям. Оно несет задел на получение новых знаний, но не для наших постоянных читателей, а для тех, о ком идет речь в этом письме. Возможно, им кто-то прочтет это письмо и у них появится возможность задуматься о его смысле и найти новые знания. Какие? Очень простые. Там может содержаться ответ на вопрос «За что?», который рано или поздно они зададут сами себе. А ответ – вот он.

Далее – текст без правок, в режиме «Как есть».

***

Вітаємо всіх патріотів України, які читатимуть цей лист-звернення.

       Звертаються до Вас мати і батько Святун Надії Олександрівни, однієї з тих двох дівчат, що постраждали 26.08.2020 від дій, а, точніше, байдужості нашого «гаранта» у Дніпрі, коли дівчата намагалися задати йому запитання про його капітулянтську зовнішню політику перед довічним і лютим ворогом України – Російською Федерацією.

       Я, мама Надійки Святун – Агаркова Світлана Олександрівна. На нашу доню свій могутній вплив мав мій чоловік, батько Надії, з яким я познайомилась у свої студентські роки, навчаючись з ним в Дніпропетровському державному університеті…, але про себе він розповість сам в своїй частині звернення до Вас.

       Ви мабуть не уявляєте як страшно мені було дивитись на кадри побиття моєї тендітної, у рваних штанях біленької дитинки чимось схожими на великі шафи (так би мовити) чоловіками… Ви з охорони «гаранта»? Та будьте ви прокляті!!!… Разом зі своїм «гарантом»!!! І де ж в Україні, після революції Гідності, набралось отих сімдесят три відсотки населення що за тебе проголосувало… … …

       У моєї дитини активна громадська позиція, яка спостерігалась ще з часів помаранчевої революції (про це Вам батько розповість більш детальніше…). І я пишаюсь за це своєю дитиною, яка ніколи, НІКОЛИ в своєму житті не поступилася своїми світоглядними принципами! І як би мені не було страшно – я благословляю її і надалі на таке її життя… Це не тільки її, а і мій світоглядний, життєвий вибір… Пробач мене доню що не змогла вберегти тебе від кулаків тієї мерзоти… … …

       Вітаю. Я батько тієї тендітної, і водночас сталевої (як я її вже кілька останніх років називаю) дівчини – Надії. Мене доля нарекла Святуном Олександром Анатолієвичем. За моїми плечима ДСвТ, МАИ і ДГУ (абревіатуру даю на російській мові), а також служба на «Дузі» під Чорнобилем, і ще до біса чого екстремального, а також тридцять років науково-прикладної роботи в ДНУ (колись ДДУ). Так, був комунякою, тому що мої за… засмічені пропагандою мізки не могли сприйняти всю ВЕЛИЧ совкової брехні… … … У вісімдесят восьмому в решті решт розібрався що і до чого… І досі пам’ятаю себе змерзлим, промоклим, втраченим, розгубленим курчам, яке все ж таки спромоглось зрозуміти оту ВЕЛИЧ… Ворогові ті відчуття не побажаю… Все водночас завалилось, во що щиро вірив, за що рвав, ну, ви зрозуміли що… Очунявши, став лютим ворогом совковії, а, згодом, і росії… … … Навіть про це перший свій нарис написав, і назвав його «Грязь», бо ніякого іншого слова для назви того що я описував про ереф і її царське минуле – не приходило на ум…

       А коли у мене (ну, тобто у нас з дружиною) народилась донечка, я себе так поводив і таке казав, що доня, вже коли закінчувала школу якось зізналась: «А я з дитинства думала що комуніст – це такий страшний матюк, яким навіть погану людину назвати бридко…». І якось органічно сприймалось те, що доня у 2004-му на моїх плечах і під охороною брата моєї дружини – спецназівця, ходили по Дніпровському майдану, несамовито горлаючи: «Ю – щен – ко!!! !!! !!!». І її читка позиція на ті події в своєму шкільному класі, де вона, спираючись на свої організаторські здібності, повела у правильному соціальному напрямку всіх своїх однокласників, незважаючи на «турботливі» вигуки своїх вчителів на кшталт: «Ви ще мале-е-е-енькі!!!». А коли донька розповіла як вона у січні 2014-го, ще студенткою психологічного факультету ДНУ, через щити вдивлялась в очі за скло-органічними забралами беркутні біля Дніпровської ОДА, кажучи: «Тату! Та вони ж там нас самі так боялися, що не здивуюсь якщо дехто з них повсцикався!» – тоді я і зрозумів: «Правильна дитина у нас росте…»… … …

       Потім у неї було і формування у Дніпрі добровольчих загонів, і служба в батальйоні «Дніпро», і смерть побратимів… … … Обрання пост майданного парламенту… Андрій, ще в ті часи, коли Дніпро став щитом для всієї України, побачив доню «в дії» і обрав її своїм помічником, ставши народним обранцем у Верховній раді. В ті часи залізний характер доні допоміг їй закінчити ще один ВУЗ – юридичний. А коли вона поступила ще і в медичний інститут – мене ледве не розірвало від гордості за доню! Отак вона і живе – навчається (на відмінно – до речі!), працює, і веде активний соціальний спосіб життя!  МОЯ-А-А-А  ДОНЯ!!!  Вже переплюнула свого батька – йде на третій ВУЗ-івський диплом! А в мене тільки два з половиною, якщо половиною вважати технікумівський.  Ну, головне в житті займатись тим, до чого лежить душа… і їй же ж не кривити. Ото таке.

       26.08.2020-го якісь громили дубасили мою дитину захищаючи щось там від народу України… Матюки – це оті найдостойніші слова і в адресу цих громил, і в адресу ото щось отам такого… … … Усіма іншими словами, що тоді народились в моїй голові живу (та і мертву) людину називати не можна. Думаю… і собаку теж… … … Краще вбийте мене – мразота…

       Дякую Вам Андрій Сергійович, за те що тоді вступились за наших тендітних молодих дівчат. Дякую. Чоловічий поступок. Надалі в своєму житті Ви можете цілком і повністю на мене розраховувати. Будь що, навіть найменше – тільки скажіть.

       Отак і в «мирному» житті є місце для справжнього ЧОЛОВІКА, такого як пан Денисенко. «Зелені» вже не чують  берегів… Тож, що б не пролилась кров – панове з ЄС (бо нема вже до кого звернутись в цій країні), допоможіть  Денисенко Андрію Сергійовичу, зупиніть ту хижу зграю в клоунських ковпаках, яка на сьогодні по так званих судах тягає справжнього патріота України. Поки що благає Вас батько Надії на прізвисько  – Старий –