В середине 70-х годов разразился нефтяной кризис. Из-за резкого изменения позиции США по Израилю, арабские страны объявили Штатам и их союзникам нефтяное эмбарго. В следствие этого совок получил доступ на такие рынки сбыта своей нефти, что раньше об этом не стоило и мечтать. Неожиданно мощным потоком в страну хлынула невероятная волна валютной выручки.
За эти деньги стали закупаться товары, которых никто и никогда не видел в совке, а часто, даже и не подозревал об их существовании. В это же время резко возросли затраты на вооружение. И что интересно, очень быстро пришла уверенность в том, что этот поток нефтедолларов неиссякаем и что такой фестиваль будет длиться очень долго.
Эта уверенность базировалась на том, что в Западной Сибири уже были открыты гигантские залежи нефти и газа и валютная выручка дала возможность форсированно их осваивать, а значит – увеличивать добычу до невероятных объемов.
Такая эйфория дала уверенность в том, что многие вопросы, которые хромали на все четыре ноги, можно было перекрыть за счет валютных поступлений. Запущенное сельское хозяйство получило свой заменитель в виде закупок совком пшеницы и другой сельскохозяйственной продукции в США и Канаде. Это мало кто тогда знал, но очень часто хлеб и булки в 70-х были изготовлены именно из импортной пшеницы.
Но как всегда, маятник качнулся в другую сторону. Штаты наладили отношения с арабами и нефти стало слишком много, в следствие чего, цена пошла вниз. А вместе с нею резко уменьшились и валютные поступления совка. Но ведь аппетит уже был нагулян мощный, а собственное сельское хозяйство и не только оно – уже почти атрофировалось.
И вот в это время стали исчезать продукты. Процесс ускорился и напряжение в обществе стало расти. На финише компартия даже объявила «продовольственную программу», которая должна была решить вопрос все более стремительного нарастания продовольственного дефицита.
Но, как и следовало ожидать, никакие потуги или программы не могли изменить ситуацию, поскольку проблема была фундаментальной, лежащей в плоскости самой сути совка. И в конце концов, компартия не могла же сказать, что мол – сельское хозяйство после раскулачивания у нас всегда было убитым и мы в тучные годы жировали за счет нефтедолларов, а теперь их нет. Поэтому надо было как-то пояснить ситуацию.
И вот тогда возникла знаменитая формула о том, что напряженная ситуация с продовольствием обусловлена погодными условиями. Сбору урожая мешала либо засуха, либо проливные дожди, в результате чего урожай погибал или в поле, или уже собранный, который не удалось сохранить. Ведь не станешь же рассказывать о собственной рукож*пости и о полной абсурдности совкового режима?
Ну а чтобы далекое от сельского хозяйства население страны могло прочувствовать на своей холке «все тяготы и лишения» аграрного сектора экономики, то уборка урожая происходила мобилизационным путем. И это – не фигура речи, а так оно и было.
(окончание следует)
тю! в 60тих роках на учнів 10-11 класів було по півтора гектари(!) картоплі, яку мали викопати ВРУЧНУ! Один копає, інша – вибирає. І це при тому, що домашні картопляні поля НІХТО не відміняв… Те, що містяни бачили тільки у ВУЗах, жителі сіл та райцентрів бачили з 3-4 класу. місяць вересень – це навчання тільки коли йде дощ, і в поле не влізти навіть танком…
Хміль, кормові буряки, льон, картопля – наше ВСЬО!
в універі – свІкла та буряк, лук та цибуля, гарбузи і помідори, маркофь та морква…
подтверждаю! всё так и было. привет вам от такого же пацана с колхозных полей.
при навчанні історії КПSS, де книжка мала назву кірпічь, або цеглина, викладач НА ПОВНОМУ серйозі доказував мені, що вирожувати зерно в Україні та постачати його на дальній Схід НЕ ВИГІДНО: дешевше (?) купувати в США/Канаді та привозити морем/океаном. На контрарґумент про золото/валюту було зказано: Партії віднєй, чьто дєлать!
ковінька їх матері, тій партії!
єдина “радість” – екзамен автоматом…
Може так бути, що цей викладач мав таки рацію. Якщо порахувати варість одного морського рейсу та порівняти з вартістю перевезення такої ж кількості зерна залізницею на декілька тисяч километрів, на що знадобиться декілька десятків погятів з декільками сотнями вагонів … . Я навіть не виключав би, що і собівартість імпортного зерна (витрати на вирощування) була суттєво меншою за вітчизняне. Ну а витрати золота/валюти залишимо за дужками.
А з іншого боку, коли це надлишкові витрати зупиняли радяньське керівництво? Головною була політична доцільність (або власна кішеня). Пам’ятаю розповіді, як вугілля з Донбасу везли у Сибир, а кузбаське – у зворотньому напрямку, у європейську частину совка.
“Пам’ятаю розповіді, як вугілля з Донбасу везли у Сибир, а кузбаське – у зворотньому напрямку, у європейську частину совка” (с)
*****
Це робилося навмисно для того, щоб напрацювати і зміцнити оті самі “економічні зв’язки” між різними частинами імперії. Бо за хімічним складом вугілля з Донбасу і вугілля з Кузбасу відрізняються між собою, відповідно відрізняються і технологічні процеси, в яких це вугілля задіяне. А отже, якщо СРСР розпадається – виникає альтернатива:
1. або треба змінити техпроцеси (для чого іноді старе обладнання не підходить – отже, треба закупити, встановити й опанувати нове обладнання);
2. або треба зберегти постачальників старої сировини за будь-яку ціну (а це і призведе до “свіжої” думки про необхідність відродити розвалений СРСР).
От саме для того, щоб усі дійшли до ДРУГОЇ альтернативи з усіма її наслідками – все й робилося! Отже, описане “глупство” насправді мало приховану мету! А тому ніяким “глупством” насправді не було…
Отож воно і є – “політична доцільність”!
“Це робилося навмисно для того, щоб напрацювати і зміцнити оті самі “економічні зв’язки” між різними частинами імперії. Бо за хімічним складом вугілля з Донбасу і вугілля з Кузбасу відрізняються між собою, відповідно відрізняються і технологічні процеси, в яких це вугілля задіяне.”-трішки не так. Донбаське вугілля було з малим вмістом сірки і було придатне для виробництва коксу, кузбасське було з різними домішками і було малопридатне для виробництва коксу. Але товщина пластів в Кузбасі сягала до 2 метрів і тому було легко механізувати видобування. Тому вугілля з Донбасу возили всюди, де була металургія, а для компенсації везли кузбасське вугілля для виробництва електроенергії та тепла.
Вугілля буває як енергетичним, так і коксівним. В енергетиці (на ТЕС і ТЕЦ) використовується перше, в металургії – друге. В різних шахтах Донбасу видобувають як енергетичне вугілля, так і коксівне. Тому вугілля з Донбасу возять не тільки на металургійні підприємства, але й на ТЕС/ТЕЦ також.
😉
Що ж до товщини шарів вугілля Кузбасу до 2 метрів… Має значення не просто товщина вугільного шару, але глибина його залягання та кут нахилу. В багатьох шахтах Донбасу вуглевидобуток ведеться з глибини понад 1 км. Рекордна глибина, здається, на шахті Шахтарська-Глибока – понад 1,4 км!.. А це означає, що треба громадити окрему “повітродуйку” – потужну вентиляційну систему. Це вже не кажучи про традиційну “водокачку” – систему відведення ґрунтових вод, яка нерідко працює навіть на закритих шахтах, де не ведеться вуглевидобуток…
Що ж до кута нахилу, то в Стаханові, наприклад, наявні т.зв. крутопадаючі шари вугілля – там його видобувають тільки вручну, відбійними молотками…
🙁
Загалом, вугільні шахти Донбасу вважаються НАЙТЯЖЧИМИ У СВІТІ за умовами видобутку. І ще за радянських часів був взятий курс на інтенсивне вичерпування покладів вугілля Донбасу з подальшим закриттям вуглевидобутку. Отож якби не Незалежність України – Донбас вже давно закрили б і забули про нього…
До речі, в масштабах СРСР конкуренцію Донбасу складав не тільки Кузбас, але й Павлодар-Екібастузьке вугільне родовище (Казахстан):
https://uk.wikipedia.org/wiki/Екібастузький_кам'яновугільний_басейн
Погодьтеся, простіше видобувати вугілля в кар’єрах – з поверхні, а не в шахтах. Навіть якщо видобуток ведеться з глибини до 1 км, а не понад 1 км…
P.S. В принципі, цю тему я подавав якомога стисліше – як годиться для коментаря. Бо насправді вона дуже складна й багатогранна. Й я міг би прочитати цілу лекцію. Звісно, я не найбільший спец у вугільній темі: тут, на “ЛО” тусуються люди з Донецька, а там шахти просто в межах міста… Тим не менш, дещо я таки знаю, як колишній прес-секретар Мінвуглепрому. Трішечки 🙂
” Якщо порахувати варість одного морського рейсу та порівняти з вартістю перевезення такої ж кількості зерна залізницею на декілька тисяч километрів, на що знадобиться декілька десятків погятів з декільками сотнями вагонів …”-десь читав за часів совка, що перевезення риби з Далекого Сходу до європейської частини (Владивосток-Севастополь) морем було в два рази дешевше, ніж залізницею.
” Я навіть не виключав би, що і собівартість імпортного зерна (витрати на вирощування) була суттєво меншою за вітчизняне.”-неправильно сформульовано питання. Вітчизняного зерно взагалі не було.
“…перевезення риби з Далекого Сходу до європейської частини (Владивосток-Севастополь) морем…” (с)
*****
Якщо через Північний Морський Шлях – то треба врахувати, що взимку пройти його без криголамів неможливо. А це знов-таки здорожчує морські перевезення.
Якщо через Північний Морський Шлях”-до Севастополя простіше південним маршрутом, писалося про нього.
Не согласен. В 70-е уже окончательно убили целину (помнится за урожай в 13 ц/га звезды героев ведрами насыпали), в РФ урожай могли собирать только на Кубани, в Украине корчевали сады, виноградники, распахивали луга и вообще все, что можно распахать для посева пшеницы. Заодно это привело к тому что перестали держать коров (негде стало их пасти) и в селах молочку стали продавать в магазинах. И все это ради того, чтобы меньше покупать пшеницы в северной и южной Америке. Но при убитой экономике и “эффективном” управлении прилавки с каждым годом пустели.
В 1-2 класі покоси льону перевертали аж пилюка стояла. В 5-8 класах десь з тиждень восени – ніякого навчання – картоплю копали в сусідньому колгоспі В сусідньому – бо школа в смт і ніхто з батьків учнів в сільському господарстві не працював.
школа теж була в смт, мали підшефний радгосп, якому “допомагали”… 1-3 класи ВЖЕ не експлуатували при пізньому Іллічу
Виробнича бригада — 8,10 класи. По гектару цукрових буряків на одні руки. Один плюс був, ставки поруч.
зона Полісся, бурАки були тільки кормові…
Моя дружина народилася в Ташкенті та прожила там до 11 років (потім через тата – бортмеханіка транспортної авіації переїхала з родиною до Сибіру). То вона мені розповідала, що іще в 1970-ті роки, коли вона жила в УзРСР, тамтешніх школярів вивозили на збирання бавовни. Більш того, дружина розповідала, що в сезон збирання врожаю тамтешні менти виходили на трасу, зупиняли перший-ліпший транспорт, з якого виганяли всіх пасажирів + водія на найближче поле. Там кожному призначали певну ділянку, з якої потрібно було зібрати бавовну… І хочеш, не хочеш – а збираєш!..
калхоз – дєло дабраВОЛЬНАЄ! 😉
Ага! З альтернативою розкуркулення + Сибір/розстріл :’-(
+++
Там все было гораздо хуже. У нас тут знакомые из Узбекистана.
Школьники практически в школу не ходили, работали на уборке хлопка.
А чтобы проще собирать хлопок, его обрабатывали химией, чтобы листья опали.
Про Agent Orange во Вьетнаме кто-то помнит? Так вот это оно самое.
“Школьники практически в школу не ходили, работали на уборке хлопка.”-як правило, збирання бавовни закінчувалося на початку грудня.
“А чтобы проще собирать хлопок, его обрабатывали химией, чтобы листья опали.”-оброблялося там, де запускала бавовнозбиральні комбайни. Оскільки вони були слабкіші американських аналогічних машин, то щоб листя не заважало, поля обробляли бутафосом(це не агент-оранж, але теж фосфорно-органічна речовина, яка здоров’я не добавляла)
“як правило, збирання бавовни закінчувалося на початку грудня.”
Да, так они и рассказывали.
“оброблялося там, де запускала бавовнозбиральні комбайни.”
А за комбайнами шли дети.
“це не агент-оранж, але теж фосфорно-органічна речовина, яка здоров’я не добавляла”
Это такой совковый аналог, кто же им даст оригинал?
“То вона мені розповідала, що іще в 1970-ті роки, коли вона жила в УзРСР, тамтешніх школярів вивозили на збирання бавовни.”-це почалося з 1930-хроків і тривало аж 1990-х, поки Лондонська товарна біржа заборонила продавати на її майданчиках бавовну з Узбекистану, оскільки для її вирощування та збирання використовувалася ручна праця дітей.
” що в сезон збирання врожаю тамтешні менти виходили на трасу, зупиняли перший-ліпший транспорт, з якого виганяли всіх пасажирів + водія на найближче поле. “-а також навіть у вихідні дні зачинялися магазини та базари і всі йшли на поле.
“це почалося з 1930-хроків” (с)
*****
Не заперечую. Просто дружина – моя однолітка (я старший від неї на 4 місяці). Отож я розповідаю лише те, чому вона сама була свідком і в чому сама брала участь безпосередньо. В школу ми обидва пішли 1 вересня 1970 року, отож я й описав ситуацію зі збиранням бавовни в УзРСР станом на 1970-ті роки. Бо це – пряме свідчення дружини. Бо вона також брала участь у збиранні бавовни там…
“Запущенное сельское хозяйство получило свой заменитель в виде закупок совком пшеницы и другой сельскохозяйственной продукции в США и Канаде. Это мало кто тогда знал, но очень часто хлеб и булки в 70-х были изготовлены именно из импортной пшеницы” (с)
*****
До речі, пригадую, як наприкінці 1970-х в Києві на ВДНГ проходила американська технічна виставка, на якій прагнув побувати кожен киянин. Звісно, всі перли звідти виставкові буклети – але в даному разі, це був не буклет навіть, а доводі пристойний глянсовий журнал. Мені цей журнал запам’ятався трьома речами.
По-перше, ілюстрованим рецептом торту “Леді Балтімор” – зі згадкою, в якому американському романі цей торт фігурує… Пам’ятаю, багато київських господинь намагалися відтворити цей торт, але чомусь ні у кого нічого путящого не вийшло… Отож всі дійшли висновку, що торт “Леді Балтімор” – це повне фуфло й обман радянського пролеталіату.
По-друге, розповіддю видатного американського фантасти Айзека Азімова про те, як йому, в рекламних цілях, компанія ІВМ подарувала, встановила й допомогла оволодіти хатньою “персоналкою”. Оскільки Азімов народився 2 січня (я – 4 січня), походив родом зі Смоленщини і був видатним письменником-фантастом (я тоді лише мріяв про це), а також оскільки я навчався в одному з найперших комп’ютерних класів Києва (за шкільною освітою я – програміст-обчислювач), то це оповіданнячко я перечитав вздовж і впоперек кілька разів… 🙂
Але втретє!..
Так, це було головним: кольорова фотографія на весь центральний розворот, де якийсь радянський суховантаж заповнюється американською пшеницю!!! Причому я на цю фотку уваги не звернув, натомість мій тато-парторг свого відділу аж вибатькувався і сказав, що це є “найшкідливіша фотка, заради якої весь буклет і затівався”. Бо то є “приниження СРСР загалом і України зокрема”. Оскільки Україна віддавна зажила слави “житниці Європи” (з нашими чорноземами!) – і ось тепер СРСР, мовляв, закуповує пшеницю в США і в Канаді, а фотка, що це засвідчує, отак ненав’язливо підсовується киянам, жителям столиці УРСР…
> Пам’ятаю, багато київських господинь намагалися відтворити цей торт, але чомусь ні у кого нічого путящого не вийшло… Отож всі дійшли висновку, … це повне фуфло й обман радянського пролеталіату.
І це аж ніяк не дивує. Обман звісно був, але не у журналу. Ні “руки” тут нідочого 😉
Я знаю 🙂
Коли я став інвалідом і вийшов на пенсію, то навчився куховарити й готувати багато які страви. Щоправда – сидячи, але через те лише, що стояти мені… м’яко кажучи, проблемно.
Отож тепер я прекрасно розумію, що в СРСР не було ні тих продуктів, ані тієї кухонної техніки, що в США. Тому “руки” київських господинь тут і справді ні до чого. Адаптація будь-якого рецепту до інших умов приготування – штука і справді непроста…
🙁
Особенно если учесть, что например в США в основном тростниковый сахар, а в СССР – свекловичный. А это два разных рецепта.
Рецепт взбитых сливок (из Большой Кулинарной Книги 53-го года): возьмите 40% сливки…
Кто ни пробовал ничего не получалось, начали придумывать какой-либо эмульгатор… Но в рецепте-то сказано просто взять сливки и взбить их просто венчиком! Потом таки обратили внимание на процент жирности и выяснили, что из продающихся в магазине ничего взбить нельзя (разве что с применением большой химии).
Так что с темой возможности реализации рецептов полностью согласен.
Студенты, школьники …
Нас с завода отправляли в “подшефный” совхоз.
Ездили конечно ИТР в основном, но и из цехов рабочих тоже “гоняли”. Но их в основном на уборку.
А прополка это инженеры и прочие “бездельники” …
А в школе отправляли на месяц в “трудовой лагерь” летом после 9 класса. И после 9 класса 2 недели у мальчишек “военный лагерь” и две недели “производственной практики” на заводе.
“Это мало кто тогда знал, но очень часто хлеб и булки в 70-х были изготовлены именно из импортной пшеницы.”-бувало і таке, але… Совок в перше чергу намагався закупляти фуражне зерно(кукурудзу та сою), оскільки тваринництво знахдилося в занепаді. Тут був і безлад в колгоспах, і запущена селекційна та генетична робота, в результаті на виробництво одного кіло м’яса йшло набагато більше кормів, ніж у західних фермерів. З розпадом совка частина пост-совкових держав(в тому числі і ерефія) стали експортерами зерна, бо м’ясопереробні фірми дійшли висновку, що вигідніше закупляти м’ясо, ніж його вирощувати в місцевих колгоспах. Якщо закупляли продовольчу пшеницю, то намагалися купити твердих сортів, яка йшла на виготовлення макаронних виробів.
1985 рік, ХІРЕ, першого вересня їдемо “на картоплю” в Недригайлів, Сумщина (Недалечко від Харкова, ага). “Відпрацювали” місяць, приїхали додому. Зараз почнемо вчитися… Ось вам “по всій морді!” Майже відразу під Вовчанськ – буртувати (по хитрому обрізати – щоб була червона “цяточка”, та кидати в траншеї на зиму – на семена) цукрові буряки. Це “елітний” “маточний” совгосп (в якому з “працівників” краще всіх заробляли вантажники цукру у залізничні вагони – була своя залізнична колія). Ну а ми (хлопці) підїдалися на завантаженні в такі самі вагони мішків з готовими семенами (бо як почали “чикати” ножами оцю “брюкву” на полі – нас бабИ матюками погнали))). Мінус 2 місяці навчання. Глобалізація по-совдєповськи.
“Ну а чтобы далекое от сельского хозяйства население страны могло прочувствовать на своей холке «все тяготы и лишения» аграрного сектора экономики, то уборка урожая происходила мобилизационным путем. И это – не фигура речи, а так оно и было”
==============
не всі мабуть пам’ятають як кожної весни радянська армія починала формувати “сводньіе автомобільньіе батальоньі” та відправляти їх “на целину”.
й так щороку – від чверті до третини автомобілів з кожної дивізії – відправляли за тисячі кілометрів “на уборку урожая” і все це дійство коштувало бюджету срср не якусь там копійчину.
в той же час тягар повсякденних перевезень на 5-6 місяців лягав на машини та водіїв які залишалися у пунктах постійної дислокації.