Автор: Тимур ЛИТОВЧЕНКО

Наприкінці травня 2009 року мені разом з групою українських “акул пера” пощастило відвідати Туніс. Програма прес-туру передбачала візити до тутешніх “кінематографічних” місць, насамперед, до “туніського Голівуду” — селища Матмата: довколишні гірські пейзажі настільки полюбилися режисерам, що вони не тільки увічнили їх у багатьох стрічках (зокрема, фантастичних), але й почали скуповувати тутешню нерухомість. Далі пішло-поїхало: до персональних котеджів додалися міні-готелі, що потребувало розвитку інфраструктури… Коротше, сталося саме те, що Остап Бендер обіцяв колись жителям Васюків!

Втім, найбільший сюрприз чекав на мене дещо в іншому місці…

* * *

…На запаморочливій швидкості колонна джипів летіла трасою Париж-Дакар. Наш “шумахер” весь час закладав круті віражі, тож я майже оглух від переляканого виску трьох журналісток із заднього сидіння. Зненацька автомобіль зупинився. І куди це нас занесло?!

+42°С для Сахари — не надто спекотно. От коли у розпал літа перевалює за +60°С!.. Втім, тримати редакційний фотоапарат в руках було непросто: чорний корпус миттю розжарився, пальцям стало боляче. Аж тут гід махнув рукою на якісь напівзанесені піском руїни і сповістив:

— Отут знімали “Зоряні війни”. Стоїмо 30 хвилин.

Звісно, нещадний альянс сонця, вітру, піску і часу зробив своє: старі декорації мали жалюгідний вигляд. Проте повірте: задоволення від прогулянки майданчиком, де народжувалася найвидовищніша НФ-епопея всіх часів, не можна порівняти ні з чим!

Раптом я помітив, що тут не тільки вештаються туристи, наші журналісти і всюдисущі хлопчики-продавці сувенірів. Увагу привернула пара справжніх туніських солдатів, які прилаштувалися на пластикових кріслах біля входу до однієї зі споруд. Цікаво, що тут забули військові? Не піски ж вони стережуть і не купу мертвих декорацій!

Гід погодився бути моїм персональним перекладачем. Одразу з’ясувалося, що тепла горілка з перцем для тутешніх аборигенів — саме те, що треба! Добре, що Туніс є країною “світського” ісламу, і подібне частування охоче приймається…

Після третьої чарки солдатики поприкладали пальці до вуст і наввипередки зашепотіли щось по-французьки. У швидкому перекладі це виглядало приблизно наступним чином:

— Тшшш, секрет!.. Маленький, зелений, має меч такий, що вжик-вжик, і смерть!.. Тут живе!.. Урядовий секрет… Тшшш…

Краще б вони таки промовчали, бо після подібних слів справжнього “папарацці” вже ніщо не зупинить. На ходу вмикаючи цифрову камеру, я кинувся повз розгублених охоронців — і перед очима немовби блискавка сяйнула! Наступної ж миті невідома сила кинула мене на глиняну підлогу, а просто переді мною з напівтемряви непривітного приміщення виник… живий, реальний Майстер Йода!!! У зеленій пазурястій правиці потріскував лазерний меч, повітря було просякнуте озоном і люттю. Я спробував зробити знімок, та одразу ж виявилося, що камера не працює.

— Руссо туристо!!! — гримнув Йода, декілька разів ефектно махнув лазерним мечем і додав категорично: — Ноу фото, ноу!.. Насінг!!! Гоу, гоу хоум!..

— Сам ти “руссо”! — не розгубився я, хоч і продовжував напівлежати в тій же безглуздій позі, що й опісля падіння. — Не “руссо” і не “туристо”, а укранія журналісто, зрозуміло?!

— О-о-о, Укранія! — Майстер явно зацікавився, лазерний меч одразу ж згас.

— Єс-єс! Енд журналісто!

— Джорналіст?! Вау-у-у!..

Я зрозумів, що настав час відрекомендуватися по всій формі:

— “Юкрейніан Фентестік Обзервер”, Тимур Литовченко, едітор-ін-чіф.

Добре мати з собою візитівку і парочку останніх чисел “УФО”! Тільки-но Майстер взяв наші журнали, лють у повітрі остаточно розвіялася.

— Сайєнс фікшн?.. Фентезі?.. Шот-сторіз?.. О-о-о!..

— “УФО” ін інглиш, ін рашен енд ін юкрейніан — юніверсал нейм! — поквапився підкреслити я.

— Оу, вел, вел…

Один жест пазурястої лапи — і пополотнілі солдатики (дивно, та про їхню присутність я геть забув!) кулею вилетіли назовні. Тут у мене в голові запаморочилося, але оговтавшись наступної ж миті, я вже знав, що:

— мій фотоапарат не працюватиме, доки я перебуваю всередині схованки;

— Майстер Йода вивчає “троянди Сахари”, що залишились у пустелі після ядерних випробувань давніх атлантів;

— він вітає існування україномовного часопису фантастики і на знак пошани дарує мені, як головному редакторові, постер зі своїм зображенням та російським підписом (на жаль, українські туристи сюди майже не їздять, тому Майстер перепрошує…), а також одну з розкопаних ним особисто “троянд”.

І найголовніше: мені заборонено патякати про незвичайну зустріч, доки я не полишу територію Тунісу — інакше джедаї мене знайдуть і приведуть до тями! А поки що аудієнцію завершено: у Майстра Йоди ще сила-силенна справ, які необхідно завершити до заходу сонця…

Я підвівся, обтрусився, церемонно вклонився іншопланетному гостеві й вийшов назовні. Солдатики зустрічали мене, немовби вихідця з того світу. Гід ввічливо всміхався поруч, тримаючи напоготові амфору з прекрасною кам’яною “трояндою” і згорнутий трубочкою постер. Кивнувши на прощання охоронцям, ми попрямували до джипів: настав час від’їжджати. На здивовані запитання журналістів гід відповів, що “троянду Сахари” і постер мені вручено, як стотисячному відвідувачеві декорацій “Зоряних воєн”. Звісно, правди нікому не скажеш (я ж не останній бовдур, щоб дратувати самого Майстра Йоду?!) — зате як колеги заздрили!..

* * *

Що ж, приємно знати, що ми не одні у Всесвіті. А також — що Джордж Лукас побудував свою сагу не на порожньому місці.

Разом зі мною це тепер знають і шановні читачі “УФО”, яким я раджу завжди тримати напоготові свої очі та фотоапарати. І звісно, щиро зичу:

НЕХАЙ БУДЕ З ВАМИ ВАША СИЛА!

Матмата —
Пустеля Сахара —
Київ