РОЗДІЛ 3. ДУМКИ І  НОТАТКИ

1. Про голубів, пенсіонерів і карателів.

Був приємний травневий день. Сонце привітно світило, пускаючи зайчики від короткострижених солдатських черепків українських карателів, приваблюючи до себе погляди голубів і пенсіонерів. А що деякі карателі розміняли вже четвертий десяток і мали більшу чи меншу лисину, тож і від нестрижених черепків виходили зовсім собі непогані весняні зайчики.

В цей день загін карателів був спеціально випущений посеред славного постсовєцького міста Артьомовська з ціллю заволодіння скарбами місцевого базару.

Тож, сонце світило, карателі купували собі різний дріб”язок, а ми з Вітьком, два кухаря, хоч і карателя, йшли собі по центру міста і теревенили про все на світі.

В центрі міста зліва і справа драмтетру височіли два монументи. Ліворуч стояв більшовик Артем, він же Сєргєєв, праворуч – більшовик Ленін, він же Ульянов.  Монументи з обох боків оточував сквер, повний лавками, голубами, пенсіонерами і іншим недільним людом. Пенсіонери сиділи на лавках і кормили голубів, обговорюючи конкретних перехожих і загальну військово-політичну ситуацію, перехожі – йшли собі далі, голуби – вшановували монументи, як вміли, політична ситуація – не змінювалась. І в цей куточок гармонії, де кожному була відведена своя роль раптово вдерлись я і Вітьок. Пенсіонери, вартові скверової гармонії, напружилися.  Тональність шепоту змінилася і майже одразу всім стало зрозуміло, що ось вони – винуватці ототої самої військово-політичної ситуації.

– Доброго дня – несподівано привітався я до лавочки Вартових.

– Доброго – несподівано для самого себе відповів один з лавочки, тим самим прийнявши на себе роль пособника карателів.

Ми йшли собі далі аж раптом місцева гармонія зробила контрвипад.

– Ето наш вождь – повідомила нам сухенька бабця, літ від шестидесяти і далі.

– Угу – відповіли ми.

– Ето наша історія. Нє нужно єго сносіть.

– Угу-угу – підтвердили ми.

За півгодини ми з іншими карателями завантажилися в автобус і поїхали собі в частину. А за  два місяці самі артемівці зняли обох більшовиків і самоперейменувалися в Бахмут.

Що з цього приводу сказали бабці і голуби – мені невідомо.

2.Несподівана армія України.

Чоловікам України випала доля служити, напевне, в одній з самих найнесподіваніших армій світу – в несподіваній армії України. Тільки тут сто раз перефарбований і переремонтований танк може носити ім‘я Наталка чи Фіона, потужний танковий тягач може несподівано виявитися Гномом, а стара швидка-таблетка – Вірусом.

Лише тут морозного ранку замість звичного «чотири два п‘ять»; (ситуація спокійна) можна почути по рації: «Сьогодні Україна  особливо прекрасна».

Українська армія – острівець екуменізму і парадоксальної географії в бурхливих водах світових релігійних суперечок. Лише тут хрещений у православній церкві атеїст з Києва може підспівувати концерту, привезеному непевними протестантами з Слов‘янська, маючи при собі греко-католицький хрестик, подарований йому волонтерами зі Львова в учебці десь під Полтавою.

В несподіваній армії України адекватність керівництва часто зворотньопропорційна його званню і посаді, тобто чим вище керівник, тим більші в нього з цією самою адекватністю негаразди. Тільки в українській армії керівництво в першу чергу цікавить, чи вдягнений солдат на передовій в піксєль, хоч і в ньому страшно холодно, чи є на цій позиції дзвін на випадок пожежі і місце для розряджання зброї. І, хоч солдата не надто захоплюють подібні заходи, він воює, в біса добре воює, коли йому дають це робити, на біду різним там північним сосєдам і різним внутрішнім ворогам.

Головною бідою і цементом несподіваної армії України є всюдисущий Вічний Прапор. Персонаж цей проростає з гречкосійно-хазяйновитого, практичного і щедрого на свою користь Українського Характеру, притаманного в тій чи інші мірі кожному українцю. А що Характер цей особливо яскраво виявляється на різноманітних казенних службах, то в армії його інкарнацію звати Вічний Прапор. Тільки Вічний Прапор може ввечері отримати 1000 комплектів гуманітарної форми «канадка», вранці – чесно видати всі отримані 800 комплектів, поставити їх на армійський баланс і правити в дємбєля за втрачений комплект 14 тис. грн. Ні, то, звісно, чутки, що розпускають КДБшні провокатори. Вічний Прапор всюдисущий. В нього тисячі облич, імен і посад. І поки одне втілення Вічного Прапора приймає рішення про забезпечення несподіваної армії зимовою формою, яка, в кращому випадку, осіння, інший – співпрацює з непевним постачальником продуктів, що випускає консерви несподівано-різної якості, ще десяток – дерибанять волонтерські ніштяки і державні кошти.

Служити в несподіваній армії завжди істерично-весело, подекуди – небезпечно і рідко коли – комфортно. І мова не про побутовий комфорт, якого на війні, власне, шукати безглуздо. Мова про всепоглинаючу байдужість до солдата. Тільки тут можна померти від пневмонії, бо в госпіталь їхати – жалко палива. Тільки тут на відносно-спокійній позиції солдат може випити відро Кетанову, бо зуб тріснув, дві неділі минуло, а виїхати за 10 км ну геть ніяк не можна.

Скоро (як хотілося б сподіватися) моє перебування в несподіваній армії України добіжить кінця. І хотілося б побажати їй стати менш несподіваною, а більш нуднішою, впорядкованішою і злагодженішою.

МИРНА ВІЙНА. ПІСЛЯМОВА.

Я не бачив війни. За родом своєї армійської діяльності – першої і другої і за місцем розташування – 0,5-50 км від ворога мені доводилося стикатися з багатьма її проявами. Однак, бути під ворожим обстрілом і самому стріляти мені не доводилося. Майже.

Тож, може ті, кому довелося, знайдуть  ці нотатки легковажними і захочуть на мене образитися. Що ж, так і буде. Хтось пише героїку, хтось – виливає свою ненависть чи біль, а мені все ж ближче бурлеск. Іншими словами, на кожну “Війну та мир” має бути свій “Бравий солдат Швейк”.

Слава Україні, друзі. Ось так, спокійно, без галасу  та знаків оклику. Життя продовжується і ми здатні  зробити його кращим.