От редакции

Как помнят старожилы ЛО, несколько раз мы делали что-то вроде бенефиса наших авторов, когда большую часть дня шла подборка материалов от наших коллег. Откровенно говоря, мы планировали экспедицию по местам, которые стали бы основой для цикла материалов, но карантин сломал эти планы. Но тогда мы планировали предложить нашим авторам два дня таких бенефисов. Это пока мы будем в воздухе туда и обратно. Что же, сделаем это позже.

Сегодня же предлагаем мини-бенефис одного нашего автора, которого все хорошо знают. Как выясняется, в определенные периоды жизни и по независящим от него обстоятельствам, он вынужден был писать «в стол». Просто некоторые его труды были «слишком» для того времени, да так в столе и остались. Мы знаем, что такое – писать подобные вещи. Автор пропускает их через себя и в них остается его частичка. Если они уходят к читателю, это дает какой-то поток и внутреннее равновесие, а вот то, что было так написано и не нашло читателя, оставляет эффект плотины и сдерживает этот самый поток.

Поэтому, мы считаем, что давние материалы нашего автора, написанные в то время, которое он сам указывает, не должны так и остаться непрочитанными. Понятно, что мы не можем заменить книжку или что-то подобное, но тем не менее – с радостью выпустим в мир его труды. Ну а в них могут оказаться ключи к тому, что происходит сейчас, а возможно, и ответы на вопросы “Что?”, а главное – “Как?” делать, а как – не делать.

В общем это – мини-бенефис Тимура Литовченко.

***

(з журналістського архіву за 2007 рік)

Коли обговорювався мій нещодавній матеріал про справу Сакко і Ванцетті — https://defence-line.org/2020/06/sakko-i-vancetti-1920/ — то несподівано виявилося, що учасники дискусії таки взяли на озброєння раніше написане мною — https://defence-line.org/2020/06/zelenskij-karnaval-chastina-1/ — про український «карнавал нон-стоп» у виконанні Зеленського. Звісно, це мене дуже сподобалося… Як раптом один з коментаторів зауважив: мовляв, про «карнавалізацію» України вперше він дізнався не з моєї статті «ЗеленСЬКий карнавал», а з матеріалу зовсім іншого автора, датованого січнем 2019 року…

Що тут скажеш?.. Посміхнувшись, визнаю: бачити мій от зовсім НАЙПЕРШИЙ матеріал про український «карнавал нон-стоп»… не міг ніхто із завсідників «ЛО» з ймовірністю 99,999%. Чому?! Бо культурологічний матеріал «Помаранчевий постмодерн» я написав ще 19 серпня 2007 року — на 16-ту річницю ГКЧП. І на момент написання матеріал цей не наважилося оприлюднити ЖОДНЕ мас-медіа в Україні, до якого я тільки звертався… Коли прочитаєте написане — зрозумієте, що як для 2007 року, стаття вийшла аж надто радикальною!

Не виключаю також, що редакторів, до яких я звертався, насторожили мої посилання на Сергія Кургіняга та Гейдара Джемаля. Але що було робити, коли станом на 2007 рік про бахтінський «карнавал нон-стоп» написав саме перший, а про подолання «їдкого постмодерного болота» — саме другий?! Отже те, що я спирався на публікації Кургіняна і Джемаля, зовсім не означало, що я поділяв їхні політичні погляди… Але якщо їхні статті могли бути корисні з суто методологічної точки зору — чому б ними не скористатися?! Причому не бездумно, а з усіма можливими застереженнями…

В будь-якому разі, відтоді минуло вже 13 років. Сподіваюся, що завсідники «Лінії Оборони» (якої в 2007 році ще просто не існувало) сприймуть ту мою давню статтю з більшим розумінням… Можливо, я навіть трохи помилився, й її слід було представити на публіку раніше, ніж «ЗеленСЬКий карнавал». Я цього не зробив тому, що ситуація розглядається тут в культурологічній площині — з точки зору наявності/відсутності свідомої, національно орієнтованої еліти, здатної забезпечити зміни в суспільстві…

А формування еліти — процес дуже тривалий. Тим паче, ті, хто сидів у «схроні» в 2007 році, в 2013-2014 роках зробили Революцію Гідності, а патім відправилися в АТО/ООС. Отже, нова — СПРАВЖНЯ українська еліта відтоді вже проявилася, й тепер триває її закалка. Та хтозна — раптом і в моїх роздумах 13-річної давнини хтось-таки знайде корисне зернятко?..

Є ще одне міркування. З найсвіжішої (буквально 10-літньої давнини) історії Незалежної України відомо, що буквально на плечах учасників «помаранчевого карнавалу» на президентську посаду заїхав такий «фрукт», як «двічі несудимий» Проффесор. Отож автор цих рядків побоюється, як би на плечах сучасних «зелених клоунів» ми не побачили пришестя Медведчука, Бойка та інших подібних діячів. Можливо, оприлюднення мого найпершого матеріалу на «карнавальну» тему щось комусь підкаже — тоді подібного сценарію вдасться уникнути?..

I. Революція як “карнавал буття”

Після перегляду тупого голівудського кіновитвору “V означає Вендетта” (2005 р.) дружина спитала саме те, про що я думав десь від середини сеанса: “Надто це нагадує мені нашу Помаранчеву революцію! А тобі?..”

Ще б пак! Як така, зав’язка історії цілковито альтернативна: понівечений в ході нелюдських експериментів головний герой прагне звільнити рідну Велику Британію, поневолену німецькими нацистами в ході переможного завершення ІІ Світової війни. Зате розв’язка!.. На напханому вибухівкою поїзді метро цей герой таранить підвал парламентської будівлі, в результаті чого… вибухає грандіозний феєрверк! На видовище дивляться і озброєні правоохоронці, і людський натовп на вулицях, всіх охоплює радість, щастя… всі вигукують “ура!” — і тиранія зазнає повного і остаточного краху…

Окрім головного героя (а також головного тирана — але “погані хлопці” у рахунок традиційно не йдуть), не загинула жодна інша людина — він же закінчив життя так красиво!.. так феєрично!.. Ну, чим не наша безкровно-оксамитова Помаранчева революція, як апофеоз поєднання міліції із своїм народом, любові “помаранчевих” до менших “біло-блакитних” братів, як обіцянка всім і кожному “маленькому українцеві” щастя, щастя і ще раз щастя?! Ясна річ, окрім “бандитів”, що мають сидіти у тюрмах… Та ще й суто зовнішні ефекти у вигляді цілодобово освітленого Хрещатика, безкоштовної роздачі апельсинів і грандіозних естрадних концертів! А головне — фінальний вибір між двома постраждалими: між Віктором, дуже акуратно “недотравленим” і Віктором, збитим з ніг курячим яйцем.

Аналогії були надто очевидними. Проте якби все обмежувалося виключно збігами режисерських фантазій з реаліями “помаранчевих” днів!.. Але ж поза всяким сумнівом, стрічка “V означає Вендетта” — кіно постмодерне. Тоді чом би не розглянути Помаранчеву революцію як… постмодерний культурницький проект, реалізований у масштабах окремо взятої східноєвропейської країни?! Так склалося, що останніми роками я перечитав великий масив матеріалів на тему модерно-постмодерної дискусії (найбільш концентровано ці думки викладені у тезах Гейдара Джемаля “За межами постмодернізму” від 13 січня 2003 р. — далі “ЗМП”), тож свідомість одразу підкинула потрібні асоціації.

Проте щоб не замикатися у межах єдиного джерела, насамперед зацитую іншу роботу іншого автора. Йдеться про так звану “карнавалізацію буття” як “спецтехнологію” впливу на людські маси — опис дуже влучний:

“Карнавали (і їхні попередники — римські сатурналії) тимчасово знімали ідеальність, “перевертали верх і низ”. Але — саме тимчасово! Церква, санкціонуючи подібний “випуск пари”, найжорсткіше регламентувала карнавальну процедуру… Яскравий приклад — Масляна, залишок російського поганства, що допускається християнським каноном.

Що зараз діється із цим у Росії — теж зрозуміло. Ситуація тяжіє до того, щоб посту взагалі не було, а Масляна була. Причому “Масляна нон-стоп”…

<…>

Усередині Карнавалу була розроблена й випробувана технологія війни із самим ідеальним. Ця технологія існувала у Карнавалі безрефлексивно. Хтось, звісно, розумів, про що йдеться. Але зовсім не юрби учасників…

Знадобилися культурологи певних шкіл ХХ століття (що примикали до структуралізму або інакше пов’язаних з ним), щоб розлитий у живому явищі антикультурний (антиідеальний) начаток — ректифікувати, описати, виявити у його особливій… самості. У Радянському Союзі це завдання взяв на себе видатний культуролог XX століття Михайло Бахтін.

Про зав’язаність Бахтіна на спецслужбістські системи загалом і на Андропова особисто кажу не я, а Євген Кисельов… Андропову (повіримо інформації Кисельова) карнавал міг бути потрібен тільки як спецтехнологія. А в якості спецтехнології він міг мати одну кінцеву мету — боротьбу з ідеальним як таким.

<…>

Карнавалізація у перебудовану і постперебудовну епоху з’їла ідеальне! Озброївшися карнавалом як оргзброєю, суб’єкт (союз антикомуністичної номенклатури й дисидентства) розтоптав субстанцію. Він переміг не тільки свій лад, не тільки своє буття й свою культуру, яку внутрішньо ненавидів. Він переміг будь-яке некарнавальне буття (тобто реальність)”.

(Сергій Кургінян. “Тупик прагматизму” — доповідь у 2-х частинах, прочитана на засіданні клубу “Змістовна єдність” від 31 травня і 14 червня 2007 р.)

Звісно, йдеться тут про Росію. Але до того — про застосування “карнавальної” спецтехнології для розвалу СРСР! З цим погоджуються й інші автори — наприклад, той-таки Гейдар Джемаль:

“10. “Від напівпрофана Лейбніца до квазірелігійного провіденційного проекта Сталіна” — от що розчиняється у першу чергу у їдкій кислоті постмодерністського скепсису”.

(“ЗМП”)

“Скалками” колишньої імперії є як Російська Федерація, так і незалежна Україна. Отже, сказане повною мірою стосується і моєї країни. Та й хіба Помаранчева революція не підпадає цілком і повністю під визначення “карнавального” дійства?! Саме так: наприкінці 2004 року наш помаранчевий “карнавал” переміг некарнавальну українську реальність! Ми всі стали свідками цього.

Таким чином, докладно розглянута Сергієм Кургіняном “карнавальна” спецтехнологія, що є постмодерною зброєю, націленою, зокрема, на один з найбільших модерних проектів ХХ століття (Радянський Союз), спрацювала і на початку нового — ХХІ століття. Цирк поїхав, клоуни залишились. А на “озброєнні” клоунів — оксамитова революція як “карнавал нон-стоп”.

(Далі буде)