Московія і Україна – свідок А.П. Чехов

Автор: Yaroslav

«Надо думать, эта селекция русского народа –

бомба замедленного действия:

она взорвется через несколько поколений, в XXI или XXII веке,

когда отобранная и взлелеянная большевиками масса подонков

породит новые поколения себе подобных».

Николай Никулин. «Воспоминания о войне» 1975 р.

Окрасою нашої родинної бібліотеки є зібрання творів А.П. Чехова у вісімнадцяти томах, виданих у 1983-1988 році. Зіркою першої величини А.Чехов став завдяки своїм оповіданням і драматичним творам для театру. Син кріпака став найосвіченішою людиною свого часу. Бабуся письменника, у якої він часто гостював, розмовляла українською мовою. Звідси у творах А.Чехова так багато українізмів. В планах письменника було поселитися в Україні та у 44 роки життя його обірвалося.

Я не стану оповідати ані про життєвий шлях Чехова, ані про його творчість. Зупинюся лише на його описах тодішнього життя звичайного російського селянина, який тільки-но був звільнений від кріпацтва. В 1897 році Антон Чехов написав повість «Мужики», в якій розповів про життя російського села Жуково поблизу Москви. Той, хто зацікавиться цим твором, прочитає його повністю, усі 17 сторінок, а я надам лише невеличку частину – 1,5 сторінки. Починається повість з того, що лакей при московському готелі Микола Чикільдєєв захворів, впав разом з тацею і був звільнений, тому з дружиною Ольгою та дочкою Сашею приїхав додому у село.

«Приїхав він у своє Жуково надвечір. У споминах дитинства рідне гніздо уявилось йому ясним, затишним, вигідним, а тепер, увійшовши в хату, він аж злякався,– так було темно, тісно і брудно. Дружина його Ольга і дочка Саша, що приїхали з ним, здивовано поглядали на велику неохайну піч, яка займала мало не півхати, темну від кіптяви та від мух. Скільки мух! Піч перекосилася, колоди в стінах лежали криво, і здавалося, що хата ось-ось розвалиться. На покуті, біля ікон, були поналіплювані ярлики від пляшок і клапті газетного паперу – це замість картин. Бідність, бідність! Із дорослих нікого не було дома, всі жали. На печі сиділа дівчинка років восьми, білоголова, невмивана, байдужа; вона навіть не глянула на прибулих.

Тим часом повернулися старі, батько і мати Миколині, худі, згорблені, беззубі, обов однакові на зріст. Прийшли й молодиці – невістки Мар’я і Фекла, що працювали за річкою в поміщика. У Мар’ї, жінки брата Кир’яка, було шестеро дітей. У Фекли, жінки брата Дениса, що пішов у солдати,– двоє; і коли Микола, увійшовши до хати, побачив усю сім’ю, всі ті великі і маленькі тіла, які ворушились на полу, в колисках та по всіх кутках, і коли побачив, з якою пожадливістю старий і жінки їли житній хліб, умочаючи його в воду, то збагнув, що даремно він сюди приїхав, хворий, без грошей та ще з сім’єю,– даремно!

— А де брат Кир’як? — спитав він, коли поздоровались.

— У купця за сторожа працює,– відповів батько,– в лісі. Чоловік би й нічого, та випиває дуже.

— Не добувач! – промовила стара слізно.– Гірко з мужиками нашими, не в хату несуть, а з хати. І Кир’як п’є, і старий теж, нічого гріха таїти, знає до трактиру дорогу. Прогнівалась цариця небесна.

З нагоди гостей наставили самовар. Від чаю тхнуло рибою, цукор був обгризений і сірий, по хлібі та посуді сновигали таргани; було огидно пити, і розмова була огидна – все про злидні та про хвороби. Але не встигли випити й по чашці, як знадвору долинув голосний, протяжний п’яний крик:

— Ма-ар’є!

— Либонь Кир’як іде,— сказав старий,– про вовка помовка.

Всі притихли. І трохи згодом знову той самий крик, грубий, протяжний, наче з-під землі:

— Ма-ар’є!

Мар’я, старша невістка, зблідла, припала до печі, і якось дивно було бачити на обличчі в цієї широкоплечої, дужої, негарної жінки вираз переляку. Дочка її, та сама дівчинка, що сиділа на печі і здавалася байдужою, раптом голосно заплакала.

А ти чого, холеро? – крикнула на неї Фекла, гарна молодиця, теж дужа і широка в плечах.– Не бійся, не вб’є!

Від старого Микола довідався, що Мар’я боялася жити в лісі з Кир’яком і що він, коли був п’яний, приходив раз у раз за нею і при цьому кричав та бив її нещадно.

— Ма-ар’є! — почувся крик коло самих дверей.

— Заступіться, Христа ради, ріднесенькі,— залебеділа Мар’я, дихаючи так, наче її опускали в дуже холодну воду,– заступіться, ріднесенькі…

Заплакали всі діти, скільки їх було в хаті, і, дивлячись на них, Саша теж заплакала. Почувся п’яний кашель, і до хати ввійшов високий чорнобородий мужик у теплій шапці, і через те, в тьмяному світлі лампочки не було видно його обличчя,– страшний. Це був Кир’як. Підійшовши до жінки, він розмахнувся і вдарив її кулаком по обличчю, а вона не випустила ані пари з уст, приголомшена ударом, і тільки присіла, і одразу ж у неї з носа пішла кров.

Він опустився на лавку біля самовару й став пити чай, голосно сьорбаючи з блюдечка при загальній мовчанці. Випив чашок з десять, потім схилився на лаву й захропів.

— Старий нічого,– розказує Мар’я,– а бабка сувора, б’ється все. Свого хліба вистачило до масниці, купуємо борошно в трактирі,– ну, вона сердиться: багато, каже, їсте.

З нагоди свята купили в трактирі оселедця і варили юшку з оселедцевої голівки. Опівдні всі посідали пити чай і пили його довго, до поту, і, здавалось, порозпухали від чаю, і вже після того стали їсти юшку всі з одного горшка. А оселедця бабка сховала.

— Пожежа! Пожежа! — розлігся внизу розпачливий крик.– Горимо!

— Дядько Семен горить! — крикнув хтось гучним грубим голосом.

Ті самі мужики, які тільки що гуляли в трактирі, тягли самотужки пожежну машину. Всі вони були п’яні, спотикалися й падали, і у всіх був безпорадний вираз і сльози на очах.

Мужики стояла юрбою тут-таки, нічого не роблячи, і дивились на вогонь. Ніхто не знав, за що взятися, ніхто нічого не вмів, а навколо були стіжки хліба, сіно, сараї, купи сухого хмизу. Стояли тут і Кир’як, і старий Осип, його батько, обидва напідпитку.

Мар’я вважала себе нещасливою й говорила, що їй дуже хочеться вмерти; а Феклі, навпаки, було до смаку все це життя: і бідність, і неохайність, і невгамовна сварка. Вона їла, що давали, не перебираючи; спала, де й на чому доведеться; помиї виливала коло самого ґанку: вихлюпне з порога та ще й пройде босими ногами по калюжі.

— За панів краще було,– говорив старий, мотаючи шовк.– І робиш ти, і їси, і спиш, усе в свій час На обід щі тобі та каша, на вечерю теж щі та каша. Огірків і капусти було досхочу: їж добровільно, скільки душа хоче. І строгості було більше. Усяк себе глядів.

На Іллю пили, на пречисту пили, на здвиження пили. На покрову в Жукові було храмове свято, і мужики з цієї нагоди пили три дні; пропили 50 карбованців громадських грошей і потім ще з усіх дворів збирали на горілку. Першого дня в Чикільдєєвих зарізали барана і їли його ранком, в обід і ввечері, їли багато, і потім ще вночі діти вставали попоїсти. Кир’як усі три дні був страшенно п’яний, пропив усе, навіть шапку і чоботи, і так бив Мар’ю, що її відливали водою. А потім усім було соромно й нудно.

Протягом літа і зими бували такі години і дні, коли здавалося, що ці люди живуть гірше за худобу, жити з ними було страшно; вони грубі, нечесні, брудні, нетверезі, живуть не в злагоді, раз у раз сваряться, бо не шанують, бояться і підозрюють одне одного. Хто держить шинок і споює людей? Мужик. Хто розтрачує й пропиває громадські, шкільні, церковні гроші? Мужик. Хто вкрав у сусіда, підпалив, фальшиво посвідчив на суді за пляшку горілки? Мужик.

У 1888 родина Чехова переселяється в маєток Лука, біля Сум, Харківської губернії, на дачу поміщиків Лінтвар’євих, щоби провести там весну і літо.

У травні 1888 року Антон Павлович пише листа М.О. Лейкіну:

«11 мая 1888 г., Сумы Харьк. губ., усадьба А. В. Линтваревой.

Здравствуйте, добрейший Николай Александрович!

Пишу Вам из теплого и зеленого далека, где я уже водворился купно со своей фамилией. Живу я в усадьбе близ Сум на высоком берегу реки Пела (приток Днепра)… Вокруг в белых хатах живут хохлы. Народ все сытый, веселый, разговорчивый, остроумный. Мужики здесь не продают ни масла, ни молока, ни яиц, а едят все сами – признак хороший. Нищих нет. Пьяных я еще не видел, а матерщина слышится очень редко, да и то в форме более или менее художественной. Помещики-хозяева, у которых я обитаю, люди хорошие и веселые».

«Україна дорога і близька моєму серцю. Я люблю її літературу, музику і прекрасну пісню, сповнену чарівної мелодії. Я люблю український народ, який дав світові такого титана, як Тарас Шевченко», – писав А.Чехов Агатангелу Кримському.

«Що за місця! Я просто зачарований! Крім природи, ніщо так не вражає в Україні, як народне здоров’я, високий ступінь розвитку селянина, котрий і розумний, і музикальний, і тверезий, і моральний, і завжди веселий», — записав А.Чехов після подорожі по гоголівських місцях Полтавщини.

Автор: Yaroslav

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

20 Comments on "Московія і Україна – свідок А.П. Чехов"

  1. Евгений (3-я волна) | 30 Квітня, 2019 at 10:25 | Відповіcти

    вы фсё врёте 🙂 (с)

  2. да так…недаром же Столыпин из Украины людей брал на переселение,в эту гадкую Педерацию…

  3. За часів Чехова, тобто – за царя – українець був “і розумний, і музикальний, і тверезий, і моральний, і завжди веселий”. А тепер серед нас – 75% зебілів. Що ж з нами всіма сталося?

    • як що?
      більше ніж 350 років впливу “братнього” народу даються навзнаки.

    • Тоді їх було ще більше. “Село неначе погоріло, Неначе люди подуріли, Німі на панщину ідуть. І діточок своїх ведуть…”(Т.Шевеченко. 1848 рік).

    • “А тепер серед нас – 75% зебілів. Що ж з нами всіма сталося?” Ничего с нами не сталося. Мы были и есть. Мы всё те же и по прежнему не хочим работать, мы как и раньше согласны только на получение задарма того минимума, бесплатно, который позволит накатить, закусить, оплодотворить, нахамить, убить, вознестись над суетой, ограбить и обесценить труд тех людей, плодами которых мы таки пользуемся. И пусть хоть весь мир перевернётся-по барабану, это нас не касается, патамучта мы самые граматные, скрепные, воспитанные и вежливые, мы те кто несёт в себе добро и опорожняясь в очередной раз на чужом поле или огороде, с удовлетворением и благоговением смотрим на здоровеющие после нас всходы. И будет это продолжаться до тех пор, пока не поймёте-у нас нет никаких границ в достижении своих хотелок. Ни моральных, ни географических, ни генетических, ни .. ну Вы и сами всё знаете. Поэтому мы пойдём на всё, что бы достичь желаемого. НА ВСЁ! И остановить нас сможет только такое же отношение к нам самим, когда мы почувствуем холодок преисподней. И то, в том случае, если будем тверёзвыми.

  4. Готельєр-бандерівець | 30 Квітня, 2019 at 12:08 | Відповіcти

    От прочитав пана Ярослава, і знов згадав Легенду Чорного Черемошу.
    Дуже схоже.
    Та й Вам панове нагадую цю цікаву легенду.
    Коли Господь Бог творив наш світ і землю нашу, то він, Всесильний і Всеблагий, шість днів не їв, не спав, ретельно працював, рук не покладав, а коли вже все зробив, то побачив, що воно добре, то пішов відпочити.
    Приліг, але щось йому не йметься. Він встав, подивився на землю а там мавпи! Та усі такі банькаті, вухаті, носаті, губаті, зубаті, череваті, цицькаті, дупаті, волохаті, брудні, вошиві, верещать, одна з одною лаються, лайном одна в одну кидаються, в грязюці копирсаються, все трощать, все ламають.
    Господь Бог як закричить: «Мавпи! Шикуйсь!».
    Ну мавпи всі вишикувались, Бог все ж таки.
    «Мавпи!» каже Господь «Що ви робите? Нащо ж ви все псуєте та ламаєте? Живіть як люди! Щоб завтра ж мені жили як люди! Якщо завтра ви не будете жити як люди, то клянуся що оце власною правицею геть усіх знищу нанівець!».
    Господь Бог мавп відпустив, і пішов та ліг спати. Втомився, створюючи світ.
    Зранку Бог прокинувся, вмився, причепурився, кави заварив, файку набив. Сидить у кріслі, каву попиває, люльку палить і на святу землю поглядає.
    А там!!!
    Річечкі течуть чистенькі, гаї стоять зелененькі, сади вишневі цвітуть, хрущі над вишнями гудуть! У ставках коропи як ті кабани, у хлівах кабани як ті воли, на ланах воли як ті слони! А всюди крізь ходять люди, і все впорядковують, все у них добре і красиво! А на луках зелених молодь танцює, хороводи водить, хлопці у вишиванках, дівчата в вінках та запасках, пісні співають, Господа бога прославляють, краса тай годі.
    Коли це гульк, аж на узліссі щось промайнуло сіреньке. Бог туди, а там мавпи! І усі такі банькаті, вухаті, носаті, губаті, зубаті, череваті, цицькаті, дупаті, волохаті, брудні, вошиві, верещать, одна з одною лаються, лайном одна в одну кидаються, в грязюці копирсаються, все трощать, все ламають.
    Господь Бог як крикне: «Мавпи курча мать! Що ви робите? Нащо ж ви все псуєте та ламаєте? Чи ж не казав я вам щоб ви жили як люди? Чиж не обіцяв вам що якщо ви не будете жити як люди, то усіх геть знищу власною правицею нанівець!».
    Коли це одна мавпа піднімає голову до Господа Бога і каже: «А ми па-украінскі нє панімаєм!».

  5. Насильницька асиміляція, дякуючи переселенцям і понаїхавшим з кацапії…

    • Верно, насильственная ассимиляция из Кацапии. И подчиняясь своему подсознательному захватить как можно больше чужого, она даёт свои плоды, кочевые разбойники не планируют рождение детей и плодятся без счёта, как попало, с кем попало, по желанию партнёра или без него, это не имеет значения. Главное как можно больше оставить себе подобных, что бы сохранить себя в потомстве и численностью и своими наследственными чертами.

  6. Дааа… какой правдивый рассказ и какой реалистичный! Как будто бы я там тоже побывала. Ффуу.. бгг…

    Про ту же самую жизнь и полную безнадёгу писал М.Горький. Он, действительно, был Человечище! Описать так быт и подобие “культуры” расейской, а, вернее, их набор злобных и совершенно бессмысленных повадков – мало кто так смог в ИХ литературе.

    Поэтому, гаспада- товарисчи от пролетариата делали упор в произведениях Горького на пропагандистскую составляющую, а дело совсем в другом. Возможно, что, после того, как кто-то из окружения сталина прочитал бОльшую часть произведений Горького, то схватился за голову. А потом, возможно, что его и траванули из-за этого, т.к. много “лишнего” писал, что не укладывалось в “соцреализЬм”, объявленный сталиным и принятый за концепцию. Это непременная жертва во имя… рывалюции (госпереворота), сталина, партии… Быдлу внушалось, что так нада и необходимо и, главное, это легко..

    Помню, как я плакала, когда читала про “подвиг” Павки Корчагина из романа “Как закалялась сталь”. А в чём заключался его подвиг? А в том, что он в 1922 году участвовал в ударном строительстве по постройке железнодорожной ветки для подвоза дров, где тяжело заболел, простудившись и поймав тиф. По выздоровлении с начала 1923 года был снят с производства по состоянию здоровья и послан на другую работу в пограничье. В 1923 году был военным комиссаром батальона ВВО «Берездов». Последующие годы вел руководящую комсомольскую работу в районном и окружном масштабе. В 1927 году с совершенно разрушенным здоровьем, искалеченный тяжелыми годами борьбы, был отозван в распоряжение ЦК Украины.

    Вот, тогда, будучи совершенно неизлечимо больным, он (Н.Островский) и начал писать свою автобиографическую книгу.

    Вот, на таких примерах нас, юных пионеров, и воспитывали эти кровожадные большевики, которые никогда не знали жалости ни к одному живому существу. Т.к. их пролетарская идея провозглашала, прежде всего, “беспощадность к врагам”, а во враги могли записать кого угодно, а во-вторых, для исполнения “пролетарских хотелок” нужно было много человеческого мяса в качестве рабов.

    И, как мы видим, ничего не поменялось на Эрэфии: всё также затирают мозги молодёжи и старикам, внушая, что “мы – хорошие и попадём сразу в рай, а остальные – в ад”! И это на полном серьёзе провозглашает их вожак Хухло. А они верят, как дети прямо.

    Поэтому, нельзя ни в коем случае контактировать ни с этой недостраной, ни с её представителями. Как мы видим – они там все токсичные неадекваты.

  7. Сумно визнавати, що коментатор мого улюбленого сайту цитутує характеристику дану М. Горькому сталіним. Я колись напишу статтю і ДОВЕДУ, якою сколотою був М. Горький.

  8. В молодости жил на северо-западе Эрефии (в Карелии) в сельской местности. Различия, при одинаковом заработке и уровне образования, сразу бросаются в глаза. Если дом обшит доской, покрашен, аккуратный забор – финны, если всё то же, и во дворе фруктовые деревья – украинцы, а если полусгнивший забор, крапива с лебедой – русские или спившиеся.

  9. – Так что? Господь сотворил мир за семь дней?
    – За шесть. Седьмой он отдьіхал. Хотя, как по мне, мог бьі еще один день поработать. Ато видишь что получилось. (с) “True detective” S03

  10. Yaroslav | Квітень 30, 2019 at 20:43 | Відповіcти
    @Сумно визнавати, що коментатор мого улюбленого сайту цитутує характеристику дану М. Горькому сталіним. Я колись напишу статтю і ДОВЕДУ, якою сколотою був М. Горький.@

    Дело тут совсем не в сталине и его характеристике, которую он поначалу дал Горькому. Дело в его произведениях, в этом ужасающем натурализме и реализме. Ну, какова была тогдашняя жизнь, так он её и описывал. А то, что Горький был очень талантливым писателем – у него это не отнять. Я прочитала очень много его произведений с описанием жизни рюзьке народа. Это мрак. Они всегда жили, как скоты, и, главное, совсем не противились этому. Поэтому, у них скотство – это генетическое, такая выведенная порода людей – безмолвных и на всё согласных. ИМХО.

  11. Шановна Natalia M
    В статті яку я анонсував, я Вам ДОВЕДУ, помилковість Вашої думки «какова была тогдашняя жизнь, так он её и описывал». Я ДОВЕДУ, що він брехав про тодішнє «життя». Він був ще тією сволотою. Почекайте.

  12. конечно ещё перед Петром 1 на украине было 80% грамотных, когда на Руси
    были неграмотными даже бояре и дворяне……сейчас разницы почти нет среди деревень..Украина—страна победившей мафии (Бжезинский) последних патриотов
    уничтожили в 1918–1921 г и в Голодомор 1933…для вальцманов Украина-место
    зашибания миллионов долларов

  13. Як у нас на Україні Всі лани квітучі???

Leave a comment

Your email address will not be published.


*


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: