Только что в редакцию пришло письмо от одного из коллег, который подбросил порцию новостей, которую мы проверим и выдадим в виде отдельного материала, но побочной темой этого послания были воспоминания лета-осени 2014 года. Наверное, большая часть коллег имеют подобные воспоминания и ощущения того, что вот сейчас для фронта надо делать максимум, если ты сам еще не там. Лично мне запомнилось несколько эпизодов, которые сейчас поймут только те, кто был тогда на одной волне и после нас уже никто не поймет, в чем там суть и соль.
Это все равно как сейчас большая часть шуток сэра Джона, воспетого как и Вильямом Шекспиром, так и Лесем Подервьянським и больше известного как сэр Джон Фальстаф, которые тот отпускал своему другу Гарри, впоследствии ставшем королем Генрихом V, и ответных шуток самого Гарри, уже непонятна не просто самим англичанам, а даже литературоведам и историкам. Просто время проходит и стирает какие-то вещи насовсем. Причем, со временем кто-то понимает, что есть здесь второй или даже третий смысл, но в чем он – непонятно.
Например, помню как в очереди у кассы супермаркета кассир выговаривала дедушке, покупавшем продукты на фронт, что вот это брать не нужно, поскольку – в стекле, и вот это – тоже, ибо у него короткий срок годности, а тут надо учитывать, что пока соберут, пока довезут, пока раздадут. А потом примерно прикинув, сказала, сколько растворимого кофе можно взять, какого чая и что-то еще. Причем, она начала это высказывать без предисловий и дедуля пошел менять товар. А очередь спокойно смотрела за происходящим понимая, что права кассирша. А сразу за кассой стояли тележки, куда все складывали. Сначала там было написано «на фронт», а потом просто ставили флаг.
Или вот еще был момент, когда каждый мог отравить смс и с его счета на счет министерства обороны снималась сумма от 5 гривен. Каждый мог ее увеличить по своему усмотрению. Так вот, специалисты с очень тонким чувством юмора стали забрасывать в ватные паблики сообщения типа: «Если ты за россию, отошли смс по этому номеру, и ставили тот самый номер министерства обороны Украины. Думаю, что кое-кто из коллег однажды решится и напишет приключенческий материал о том, как они что-то ввозили из-за границы, когда польские пограничники и таможенники впадали в ступор от того, что видели в машине и сколько его было, а потом аккуратно спрашивали «На войну?», и видя молчаливые лица мужчин, все понимали – давали знак, чтобы эта машина шла по «зеленой». И потом через несколько дней все это либо существенно помогало двухсотить оккупанта, либо само двухсотило так, что «мама не горюй».
В общем, таких историй может набраться множество и сейчас кое что из этого уже можно рассказывать с юмором, но тогда было не до юмора. Как было не до смеху, когда на въезде в Киев со стороны Бориспольской трассы встречали первых наших, которые автобусами ехали с передка на побывку. Думаю, что кто-то в этом точно принимал участие. И какой уж там юмор был, когда в центральный военный госпиталь из Жулян привезли первую партию тяжелых раненых и начался массовый вынос из ближайших аптек недостающей номенклатуры медицинских средств.
Все это к тому, что согласно офшорному скандалу, в это же время «найвэлычнийший» занимался другими покупками, оплатами, перечислениями и прочими вопросами. И даже не суть важно, как он эти деньги зарабатывал и почему гнал через офшоры. Главное, то – откуда он их получал и куда загонял в то самое время, когда остальные стояли в очереди, чтобы сдать кровь или тащили упаковки того, что надо было позарез. Только этого достаточно для всего.
++
+ Помню
Барыга и Мародер. Зеленский.
Гарний текст, рекомендую ознайомитись.
Клоуны и пи%арасы
https://ibigdan.livejournal.com/27362931.html#cutid1
В 2014 особенно весной когда с крыма могли танки поехать русский останавливать не чем было думал пойдем с братом на места вов там найти можно было чем танка остановить.Но не пошли.Да страшно было когда все зимой началось это сейчас когда армия есть когда сша если надо помогут уже не так страшно.
Можно подумать вы не помните, что в это время Ленка выкладывала ссылки – куда сливать информацию о наших сойсках за деньги.
Давайте посмотрим правде ав глаза – в Рашке Путин потому, ЧТО НАРОДУ ТАК УДОБНО. и У НАС СНЕСЛИ ПОРОШЕНКО ПОТОМУ, ЧТО НАШЕМУ НАРОДУ СТАЛО “НЕУДОБНО”
этого не возможно забыть. Страшно было, когда все это началось… страшно было подумать, что будет, если рюзьке ублюдок продвинется дальше. За семью, за детей страшно. Причем страх был перманентным и угнетающим. Потом на передке 2014-2015, почти 11 месяцев без ротации. Так вот, там тоже страшно было. Но природа страха совсем иная и чувство страха возникало только периодами: во время боя, интенсивных “осадков”…но это было вполне терпимо. И да, моя каска тоже польскую границу пересекала.
Страха не помню. Помню только мысли о том, чтобы суметь выстрелить точно. О том, что если придется, то унести с собой пару-тройку ублюдков.
Не довелось…
Сегодня, когда вижу их номера на дороге, назвать это чувство очень сложно. Просто вместе с ненавистью и презрением к их аквафрешу появляется ненависть к зеленому.
+
Страха не помню. Хотя наверно был. Было недоумение когда видел этих макак с автоматами. Как увидел соседа с автоматом котрого жена нещадно била зп пьянку. Когда друзья оказывались ватой.
Хотя был один момент когда почуствовал что человек который перед тобой очень опасный. Прямо как волна встряхнула.
И было это на 5 блокпосту между Славянском и Краматорском. И был это наш блокпост.
Просто в автобус зашёл с проверкой офицер. И все сразу замолкли. От него исходила прямо волна силы и уверенности. И опасности, как от сильного хищника.
А перед этим проезжали блокпост абизян. Ничего кроме презрения не чуствовал.
Это наши и проверяли. ??? Наш батальон на 3-м блокпосту стоял (бензоколонка), а 5-й как раз перед нами был и прикрывал нас со стороны Славянска. Веселые времена были. ??
Помню. Медикаменты и вода, вода, вода на все блокпосты вокруг Краматорска.
???
Помню и деньги, и медикаменты для армии и постоянные молитвы за наших. Ребята, спасибо вам!
А у меня под боком Московский проспект, переходящий в ростовскую трассу. Я до сих пор вздрагиваю, когда по нему мчатся скорые с сиреной. Если едет одна, то наверняка с ковидным, а вот если несутся две-три подряд, значит был бой и есть раненые. Тогда в 14 и 15 годах сирены не смолкали.
Мы этоого никогда не забудем. А этим никогда не простим.
Я все помню… Но вспоминать больно.
Andriy Moderator | 5 Жовтня, 2021 at 18:18
“… Но вспоминать больно.”
Простите, за возможно нетактичный вопрос:
– Но почему больно? Разве горечь потерь не уравновешивается в сердце гордостью от победы, за которую пришлось заплатить такую высокую цену?
Победы еще не было и нет. А тогда в 14-м было чувство бессилия.
Пам’ятаю, як готувався вивозити онуків, і шукав виходи, щоб здобути зброю. В ноги вклоняюся всім Воїнам-Захисникам, що тоді і сьогодні бережуть нас!
Дякую, що нагадуєте.
Тимур і Олена Литовченки. Художня історична епопея “101 рік України”.
“Книга Нових Сподівань. 2005-2014”
https://defence-line.org/2021/04/101-rik-ukra%d1%97ni-kniga-novix-spodivan-2005-2014/
Фрагмент розділу “2014. Ми не здамося!”
Будинок по вул.Хорива, №2, Київ, вечір 24 серпня 2014 року
=====
— Ну Спарику-у-у!.. Це ж дурня. От повна дурня, якщо чесно.
Від здійняв на дружину посоловілі від випитої горілки очі, огидно наморщився, але не сказав нічого.
— Спарику, припини, будь ласка.
Замість відповіді він наповнив чарчину горілкою по самісінькі вінця — «з меніском», не проливши жодної крапельки, підніс її до рота, перехилив, одним ковтком проковтнув. Потім підхопив зі столу ніж, відрізав товсту скибку чорного хлібу, густо намастив її пекучою «Козацькою» гірчицею й заходився зажовувати випите. Сльози котилися з посоловілих очей, а він все жував і жував…
— Спарику-у-у!.. Ну це, зрештою… Ну-у-у… Я не знаю, як це назвати!!!
Він знов відкусив хліб з гірчицею. І знов заплакав.
— Спарику, припини нарешті!!! Коли у мене на Майдані зірвалася вагітність, ти не плакав!!! Коли тебе підстрелили — і те не плакав!.. А тепер на що це схоже?! От на що, га?.. Та ще й у таке свято, як День Незалежності! Добре, що сьогодні неділя, а завтра понеділок — вихідний…
Він налив і випив ще одну чарчину, не закусивши, промимрив:
— Терезко… Терезко, кохана моя!.. Бери приклад хоч зі своєї мами… хоч зі свекрухи… Обидві від мене відчепилися. Відчепись і ти, сонечко моє!..
— Спарику!!! — вона гримнула кулачком об стіл. — Якщо тобі гострих вражень бракує… Хочеш, завтра удвох підемо маскувальні сітки плести? Запевняю тебе: за годину всі твої дурні думки розвіються!
— Дякую, Терезко… Але мені вистачає й роботи волонтером у групі Стефанії Радомирівни. Тому сьогодні я п-п-п’ю… А завтра мені є чим займатися. Ми зараз на ДАП автівку комплектуємо…
— Ну, тоді в чім річ?! Навіщо отак тужити за нею?!
Спартак не відповів, тоді Тереза нарешті спитала те, про що ще від сьогоднішнього ранку не наважувалася спитати:
— А може… між вами все ж таки щось було, га?.. От скажи по правді: було чи ні?! Це ж ви познайомилися давно, ще задовго до мене…
— Терезко… Тере-е-ез-ко-о-о, яка ж ти все ж мале-е-ень-ка-а-а!..
Він відрізав нову скибку хлібу, знов намастив гірчицею. Знов вкусив і знов заплакав.
— То було чи ні?! Кажи вже!.. Я готова це прийняти.
— Звісно, не було… Я в Києві, вона в Ростові… У мене — ти, у неї — чоловік і дочка… І ми лише листувалися в мережі… Що ж могло бути?..
— Ну-у-у… Тоді я геть нічого не розумію!!!
Вона сплеснула руками й вилетіла з кухні.
— Звісно, не розумієш… — пробелькотав їй у спину Спартак. — Це ж втрата фронтового товариша… Товаришки… Війна!.. Це війна, сонечко…
Епохальний роман був відкладений геть. Тимчасово — але відкладений. Так само була відсунута вся поточна діяльність у волонтерській групі. Бо треба було пом’янути передчасно загиблу на війні. На цій клятій війні, причин якої не розумів багато хто. Навіть його Терезка і та не розуміла.
Натомість Оксана — так, от вона все знала, все!.. Не стидаючись, Спартак виклав їй усі розрахунки щодо «числа звірини», на яких він побудував сюжет роману «Лейтенант диявола». Отож інші бачили лише зовнішній бік — а це ж лише антураж, красива мішура!.. Натомість Оксана побачила все. І як «спадкова відьма», побачила й оцінила всю глибину, що ховалася за прогнилим парканом «держави пітьми», що зараз напала на Україну.
НАСТІЛЬКИ ГЛИБОКО розуміли теперішню війну лише двоє — він сам і Оксана. Тепер її нема. Тепер він лишився з цим розумінням наодинці. Добре, що хоча б дочку Кристину вона встигла відправити в Україну! Колись переживала: «У вас же їй мову вивчати доведеться! Як же інакше?..»
Однак виявилося, по-перше, що до російськомовних в Україні (навіть в Західній Україні!) ставляться дуже лояльно — особливо до політично вмотивованих біженців. По-друге ж — вивчати українську було не так вже і складно. Тому Оксана теж почала готуватися до переїзду. Тримали її поки що дві речі: вона все ще сподівалася вмовити на переїзд ще й нинішнього чоловіка (вже третього), а також готувалася продати дім — бо після переїзду зайвими гроші від продажу нерухомості явно не будуть…
І тут раптом — війна! Спочатку ганебна втеча президента Самойловича, потім анексія Криму, потім спроба загарбати Донбас.
Наприкінці квітня вона написала Спартакові: «У нас тут, в Ростові-на-Дону, концентруються війська, які потім переходять український кордон на контрольованих ДНР ділянках. Всі про це знають, але всі мовчать. Ось після Травневих свят буде черговий перехід потужного угруповання. Спартаку, з цим треба щось робити!»
Він спитав: і що ж саме ти зробиш?..
«А давай-но спробуємо здійняти галас, ти як на це дивишся?» — відповіла вона. Спартак дивився на це позитивно. Тому оприлюднив отримані від Оксани відомості, де тільки міг: у Фейсбуці, у ВКонтакті, в Одноклассниках, в Твітері… При цьому, ясна річ, послатися безпосередньо на Оксану Муратову з Ротова-на-Дону не міг: розкриття джерела могло обернутися для неї бідою. Та й не по-журналістськи це — джерело своє розкривати…
Галас і справді здійнявся. Та оскільки Спартак мовчав про джерело відомостей, немов той партизан на допиті — всі швидко вирішили, нібито він «жене пургу». Та й хто він, зрештою — письменник-фантаст?! Хто ж повірить ФАНТАЗІЯМ, перебуваючи при здоровому глузді!..
Все вляглося. Як раптом вчора немовби бомба вибухнула: виявляється, нещодавно утворене[1] інтернет-видання Bellingcat повністю підтвердило інформацію, яку раніше повідомляла Оксана. Тільки тепер все було підтверджене аерофотознімками й іншими документами…
Зраділий Спартак спробував зв’язатися з Оксаною — проте марно. Й лише сьогодні зранку замість неї відповів чоловік, який повідомив: Оксана раптово померла тиждень тому. Подробиці повідомляти відмовився. Категорично!..
Тоді Спартак вийшов на дочку Кристину і вже від неї дізнався дещо більше. Виявляється, у Оксани стався серцевий напад настільки раптовий, що чоловік навіть «швидку» викликати не встиг! Вона померла миттєво. При тому, що ніколи в житті по-серйозному не хворіла…
Все це аж надто нагадувало Спартакові загадкову смерть шеф-редактора журналу «ПіК» — Зіновія Кулика. Він щойно приїхав з санаторію, виглядав бадьорим і веселим. В перший же робочий день вирішив «прогулятися» по високих кабінетах на Печерських пагорках. Як раптом ввечері у Зіновія Володимировича стався інфаркт настільки потужний, що його навіть до лікарні довезти не встигли! Серце, як-то кажуть — «в хлам»…
При цьому саме Кулик незадовго перед тим порекомендував тодішньому прем’єр-міністрові Самойловичу недолугу прес-секретарку, яка абсолютно по-дурному зганьбила новоявленого шефа. Але ж і Оксана Муратова за кілька місяців до смерті повідомила Спартакові про пересування російських військ, щойно підтверджені виданням Bellingcat! Між тим, подейкують, є така хитра рослина отрута, яку наллєш в каву або чай — але діє вона не одразу, а з кількагодинною затримкою. Від неї серце — «в хлам». А при розтині нічого не виявляється, бо отрута швидко розкладається…
Співставивши оце все, Спартак взяв та й напився! Назюзькався в устільку!!! Таке з ним ставалося дуже-дуже рідко… буквально пару разів у житті. Але все ж ставалося.
В даному разі він прекрасно розумів Терезку й її почуття. Але ж якщо через події на Майдані вони з нею і постраждали — то принаймні лишилися в живих! Натомість «спадкова відьма» і за сумісництвом — розвідниця-аматорка Оксана Муратова загинула. І це вже не волонтерська діяльність. Це була справжня бойова втрата, бо хоча ніхто інший (окрім Спартака, Оксаниного удівця й дочки Кристини) не бачив цієї втрати — тим не менш, вона була… Була, була, була!..
От тому він і напився. Сьогоднішній святковий день він хотів повністю присвятити справам літературним. Насамперед, на нього чекав текст роману, який міг стати новим словом в українській літературі. Подружжя Логушів просило написати есей про Бориса Антоненка-Давидовича — якийсь цікавий проект затівався під егідою «Коронації слова». Хтось шукав контакту з братами Капрановими і просив через це допомогти Спартака. Злат Гайдабура випустив кліп на нову пісню — просив допомогти з піаром. Його видавець — директор «Liberium» був готовий поділитися унікальними свіжими спогадами про поїздку до окупованого Криму. Інший просив Спартака поділитися спогадами про Ізраїля Клейнера — журналіста «Голосу Америки», з яким його колись познайомив Анатолій Ігнащенко.
А завтрашній понеділок лише формально буде вихідним днем. Для волонтерів же почнеться «сама спека»: треба терміново доукомплектувати вантаж на Донецький аеропорт — бо вже в середу автівка мусить виїхати з Києва! А у них ще стільки позицій не закрито… Та ще й Терезка вже не вперше кличе його плести маскувальні сітки. У них на Харківському масиві своя група тим займається.
До речі, не можна лишати поза увагою й негативні новини — на це теж треба хоч якось реагувати хоча б у соцмережах!.. Наприклад, створений покійним Анатолієм Ігнащенком меморіал «Савур-Могила» вже остаточно зруйнований через теперішні жорстокі бої на Донбасі… Треба відреагувати на те, що робить зараз колишній письменник-фантаст, а тепер замміністра терористичного угрупування ДНР — Федір Березін… І щось явно негарне для України віщає всесвітньо відомий поет Євтушенко…
Все це було дуже й дуже важливо — особливо автівка на ДАП. До всіх цих справ він ще повернеться, бо війна триває. Однак з іншого боку, все це могло зачекати принаймні одну добу — доки він поминатиме передчасно загиблу на «невидимому фронті» Оксану Муратову. Світла їй пам’ять!..
———-
[1] Інтернет-видання Bellingcat було створене британським журналістом і блогером Еліотом Хігінсом 15 липня 2014 року.
Помним. Каждый поход в магазин заканчивался возле тележки для фронта. В Киеве это были тележки ПС. Когда то сказал эти ребятам, жизнь штука интересная, никогда не думал, что в тележки ПС буду что то складывать. Они улыбнулись. Потом были денежные переводы, с предприятия на машины доставки передавали на блок-посты нашу продукцию. В Киевский военный госпиталь.
Между такими понятиями как законно, не законно, И мерзость и подлость, мужество и гонор, Первое относится к юриспруденции, второе к морали, Идет эволюционная шлифовка нации, Тут вопрос такой, долго и по капле выдавливать мерзость, или сразу но “градами”, Я за первое, хоть и бесит, А для Залеских, где трусость-доблесть, предательство-мода, вывод денег-мудрость, медицинско-чистый цинизм, поколение девяностых, А какое наследство должен был оставить Совок?
Вибачте мені, але нащо те Зе лене лайно лишній раз згадувати, З тою московитською дриснею і так все ясно. Питання в тому, як найшвидше від того здихатися остаточно.
…И есть такой-же пронзительный рассказ, как в 2020-м девочка-студентка шила бело-красно-белый флаг, а материал был дорог, и продавщица точно так же показала ей, какие ткани со скидкой выбрать, сколько взять, как выкройку разместить, что бы экономней вышло. И как девочка ночью в общежитии руками (где ж ты машинку возьмешь?) все шила, что бы утром…
Жыве Беларусь!
Слава Украіне!
За нашу і вашу Волю!
А скільки лайна виливали на нас, волонтерів, які мешкають за кордоном. І, чомусь, як мешканці РФ , так і громадяни України користувались одними і тими же фразами.
Бо одні й ті самі фрази вони брали з кисільТБ.
Неподалік від нас восени 14-го на полігоні постійно йшли стрільби чогось важкого, гадаю не менш 120, а може 152 мм. І швидкі з сиреною, так.
Пам’ятаю чай по-донецькі, це коли пакетик чаю заливався водою і настоювався на сонці. В ще коли на саурці знайшли пакет з цибулею. Це була найкраща добавка до сухпая з галетами. Пам’ятаю.