Автор — Тимур Литовченко
Вчора до мене несподівано звернувся приватним листом один з завсідників «Лінії Оборони», який попрохав висловитися з приводу короткої дискусії в коментарях про Остапа Вишню. Я відповів так само — приватним листом, де коротко описав нелегке життя класика української літератури радянського періоду. Адже працюючи над книгами 2-5 художньої історичної епопеї «101 рік України», ми з дружиною вплели в сюжет саги, з-поміж інших митців, як самого Остапа Вишню, так і Василя Чечвянського, Максима Рильського і фрагментарно — Варвару Маслюченко…
Прочитавши мого листа, vis–a–vis попрохав, щоб я неодмінно оприлюднив ці відомості на «ЛО». На його думку, інші відвідувачі ресурсу також повинні це прочитати. Можливо, це було б доречно зробити до роковин смерті Остапа Вишні (28 вересня) — однак за майже місяць про такий намір можна й позабути. Отож читайте сьогодні…
Загалом-то, Остап Вишня (Павло Губенко, народився 31 жовтня [13 листопада] 1889 року на хуторі Чечва в Полтавській губернії Російської імперії) був, мабуть, найуспішнішим письменником «ранньої» УСРР (1920-ті — початок 1930 років). Доводилося чути, нібито за цей період у нього вийшло друком близько 400 (тільки вдумайтеся в це число!!!) книжок з різними гуморесками. Й охочі до жартів українці розбирали їх, немов гарячі пиріжки. Але згодом весь той колосальний доробок був знищений. Якщо нині якісь сліди від того періоду молодої шаленої творчості й лишилися — то лише сліди… Втім, про це трохи нижче.
Недарма казали обізнані люди: коли добряче пошкрябати будь-якого української радянського літератора-класика — під верхніми наносними шарами гриму неодмінно проступить «прихований петлюрівець». Двадцятидев’ятирічний Павло Губенко винятком не був. Більш того, за часів Першої Української Республіки (а саме, у 1918-1919 роках) він дослужився до відносно високої, як для його віку, посади начальника медсануправління Міністерства залізниць УНР. Але коли у 1919 році на Київ насувалися «червоні», Павло Губенко і його найкращий друг — такий собі Максим Рильський спробували втекти. А далі…
Є таке село на Обухівщині — Красне. В період російсько-української війни 1918-1921 років там «гуляв» отаман Зелений. Люди «старшого піонерського віку», мабуть, ще пам’ятають радянський міні-серіал «Ад’ютант його превосходительства» і показаного там карикатурного отамана Зеленого у виконанні Анатолія Папанова. Нагадаю лише одну фразу: «…мы будем над вами экскременты делать». Пригадали?..
Ну, отож ця потворна карикатура жодним чином не відповідає реальному прототипу: адже справжній отаман Зелений (Данило Терпило, 1886-1919) був зовсім не старим та ще й освіченим — бо мав за плечима не тільки церковно-парафіяльну школу та двокласне земське училище, але й Житомирську школу прапорщиків. Отож допитуючи двох інтелігентних молодих людей, які потрапили в руки його хлопців (а це й були Губенко з Рильським), він швидко розібрався, що й до чого. Звісно, Павло не розповів про свою посаду в Міністерстві залізниць УНР — просто назвався київським лікарем… У підсумку ж отаман Зелений виділив друзям віз та конячку, дав свого хлопця в супровід на контрольованій ним території й відпустив з миром. Знаю цю історію від одного з мешканців Красного — то мій добрий друг…
Але згодом Губенко з Рильським все одно потрапили до рук «червоних». На відміну від отамана Зеленого, ввести в оману червоних чекістів не вдалося. Павла Губенка відправили до столиці УСРР — Харкова, де запроторили за ґрати аж до 1921 року — доки не скінчилася російсько-українська війна. Або як сформулював це ревтрибунал — «до повного закінчення громадянської війни». Тоді-то колишній «петлюрівець» Павло Губенко і перекувався на червоного гумориста Остапа Вишню. І відтоді всіляко шпетив у гуморесках своїх вчорашніх товаришів… Інакше б його просто розстріляли! Зокрема, саме йому приписується ядуча крилата фраза: «У вагоні Директорія, під вагоном територія».
Коротше, «червоні» перемогли, війна скінчилася, УНР наказала довго жити, почався довгий-довгий період УСРР (згодом — УРСР). Обидва друзяки — Остап Вишня й Максим Рильський почувалися непогано. Рильський став поетом-неокласиком, жив у Києві. Остап Вишня ж розвинув бурхливу літературну і громадську діяльність у столиці — в Харкові, де феєрично штампував одну за одною книжечки гуморесок. Ще й старшого брата — Василя Чечвянського (Губенка) до себе у Харків витягнув. До речі, обидва працювали в радянських часописах. Зокрема, Павло Губенко став працівником «Вістей ВУЦВК», а також співробітничав із «Селянською правдою» — саме тут вперше використав псевдонім «Остап Вишня». Згодом перейшов до журналу «Червоний перець», над яким працював починаючи з пілотних випусків. А ще був активістом літературних об’єднань «Плуг» і «Гарт»…
Але потім настали 1930-ті роки, а з ними прийшло справжнє жахіття — Великий Голодомор 1932-1933 років. Хоча Максима Рильського заарештували ще в 1931 році… але за деякий час відпустили. Тоді й з’ясувалося, що Остап Вишня кинув усі справи в Харкові та приїхав до Києва, щоб підтримати родину друга Максима, доки він сидів за ґратами.
А восени 1933 року настала черга Остапа Вишні. Мабуть, справжнім приводом для його арешту стали якісь приватні висловлювання щодо Голодомору та пов’язаних із цим речей. Звісно ж, офіційно гуморист схвалював «лінію Партії» — але в ті роки було достатньо одного необережного слова, щоб на тебе полетів донос в ОДПУ. Тим паче, Остап Вишня завжди висловлювався їдко і «в кольорах»… Офіційно ж в журналі «Нова генерація» вийшла розгромна стаття письменника Олексія Полторацького «Що таке Остап Вишня». І понеслося…
(Далі буде)
