Автор — Тимур Литовченко

Чесне слово, попервах хотів написати короткий матеріал! Так і сказав шановному Anti–Colorados’у… Однак тексту має бути стільки, скільки треба. І вже скільки лягло на душу — стільки й написав. 

Люди старшого піонерського віку, які у далеких 1970-х переглядали по «телеящику» культовий радянський міні-серіал «Сімнадцять миттєвостей весни» наживо, мають пам’ятати, що найкращий радянський розвідник Макс Отто фон Щірлітз (Max Otto von Stierlitz, він же херр Бользон, він же херр фон Кірштайн, він же шпійон «Юстас», він же Максим Максимич Ісаєв) робив кожного року 23 лютого: а саме — відпрошувався з «контори Шелленберга» у відгул на півдня, їхав у свій заміський особняк, відпускав покоївку до наступної доби (реально ж — до кінця серіалу), потім в каміні пік картоплю, нарізав на скибки привезені радисткою Кет продукти (радянський хліб, сало, цибулю). Потім вижирав трофейну півлітруху горілки, закушував…

Потім вдягав червоні плавки, серпасто-молоткасті на причинному місці, військовий однострій радянського полковника з усіма нагородами і їхав на танку Т-34 у Берлін. Де мутузив усіх, хто під гарячу руку потрапить: Гітлера — то Гітлера, Кальтенбруннера — то Кальтенбруннера, Холтоффа — то Холтоффа!.. І ніхто його не чіпав — навіть партайгеноссе Борман: по-перше, під гарячу руку Щірлітз міг вломити навіть Борману; а по-друге… все одно викрутиться!!! Бо він такий невловимий, як той анекдотичний ковбой Джо.

Однак був у цій феєрії певний нюанс: десь на половині ще не допитої пляшки фон Щірлітз (херр Бользон, херр фон Кірштайн, «Юстас», Ісаєв) згадував, як проводив те саме радянське сакраментальне свято — 23 лютого в минулі роки. Отож і я спробую згадати, що відчував 24 серпня в минулі роки. Не у всі, бо це буде занадто довго. А принаймні на «круглі» дати. А чом би й ні? Чим я гірший від Щірлітза???

Отже…

* * *

24 серпня 1991 року. День, коли все тільки-тільки починалося. Не кривитиму душею: тоді я був простим радянським науковцем… удень, який на ніч перевтілювався у фантаста-початківця. Політика мене мало цікавила. Тим паче, в ці дні мала повернутися з відпочинку з Кирилівки, що на Азовському морі, моя мама з нашою дочкою. Отож днями я працював в ІЕЗ ім.Патона, вечорами драїв квартиру, а ночами писав, писав, писав!.. Так-так, тоді мою увагу найбільше займали фантастичні сюжети і сім’я. А всякі різні ГКЧП?.. Барикади в Москві?.. Пристрасті у Верховній Раді?.. Облиште!

24 серпня 1996 року. Нашу лабораторію в ІЕЗ ім.Патона успішно розігнали — втім, штати скорочували скрізь і всюди… Отож формально я був безробітним, хоча неформально отримав запрошення працювати в науково-виробничій фірмі. Просто працюючи останні роки без відпусток, я ціле літо ходив до центру зайнятості. А в той же час посилено готував до друку свою першу самвидавівську книжку — тому настрій мав пречудовий!!! До того ж, ухвалення Конституції України та введення в обіг гривень буквально 25 серпня зробили тогочасний бекґраунд просто прекрасним!

24 серпня 2001 року. Нещодавно звільнившись з прес-служби Мінпаливенерго (від роботи там я гранично вимотався), вже встиг оформитися власкором в луганський тижневик «Голос Донбасса» — але вирішував, чи не краще переметнутися в столичну газету «Хрещатик»?! Був ще варіант — піти в Адміністрацію президента… Але продовжувати кар’єру на держслужбі вкрай не хотілося. Тим паче, смерть Гонгадзе, який свого часу вчив мене премудрощам журналістської роботи, ніякого ентузіазму не викликала. А жорстокий розгін акції «Україна без Кучми», що мав місце навесні, свідчив: в країні щось-таки назріває!.. І тоді я подумки лаяв себе, що надто довго пропрацював в ІЕЗ ім.Патона, надто пізно пішов у журналістику… Цілих одинадцять років згаяв, працюючи інженером!..

24 серпня 2006 року. В журналістиці я досягнув своєї «стелі» — посади головного редактора всеукраїнського журналу, який витягнув буквально з «нуля». Що завжди приємно. Оскільки часопис не був політичним — то погрози судового переслідування за журналістську діяльність та/або що мене ліквідують фізично, надходили тепер не частіше 1-2 разів на рік. На такі дрібниці можна було не зважати… Що ж до літератури — то свіжий диплом «Коронації слова» за мій перший авантюрно-історичний роман зігрівав душу, в голові вже склався сюжет другого роману, і я потроху замислювався над зміною літературного амплуа…

24 серпня 2011 року. Того серпня на душі було огидно від того, куди веде країну Овоч. Було зрозуміло, що все це паскудство може завершитися лише суспільним вибухом. Питання було одне-єдине: КОЛИ?! З іншого боку, втішало те, що в разі гіпотетичного президентства ЮВТ у нас попереду не було б навіть перспективи вибуху, а тільки сумирне «болото»… Мабуть, 20-річчя Незалежності я зустрічав у найогиднішому настрої за весь час. Лишалось рятуватися літературною роботою: саме тоді ми з дружиною вирішили писати дуетом і доповнивши два мої романи ще кількома, зробити цілий історичний «Гетьманський цикл». А ще на оптимізм налаштовував к/ф «Аватар»: невідомо чому, але сюжет там завершувався 24 серпня 2154 року, в 163-й День Незалежності України. Що б це могло означати?!

24 серпня 2016 року. Поки що це був найкращий ювілейний День Незалежності, який я пережив. Так — інвалідність… Так — безробіття… Але я неймовірно пишався як Україною, так і українцями, які здійснили Революцію Гідності та поки що з відносно невеликими втратами протистояли РФ! І тепер знав, що означала дата в «Аватарі»: це не просто наш День Незалежності — там була зашифрована ще й 140-а річниця Євромайдану!!! Ото Кемерон напророчив… До того ж, лежачи на своєму «євродивані», я нарешті дістав шанс займатися тим, що мені найбільше подобається у житті — літературною діяльністю. Ми з дружиною в чотири руки писали «Принца України» — своєрідне продовження «Гетьманського циклу» на ХХ століття. А ще я вже обговорював з видавцем ідею створення епопеї «101 рік України».

* * *

21 серпня 2021 року. Сьогодні настав черговий — вже 30-й ювілей Незалежності України. Звісно, було б вірно говорити «відновлення Незалежності України» — але вже як є… Так — за чинну владу знов соромно. Так — огляд діянь «зеленої еліти» знов лишає на душі огидну гіркоту. Але ж таке вже бувало… ой, бувало!.. ще й як бувало. Занепад і розчарування змінювалися піднесенням, піднесення — новим занепадом і розчаруванням… І все це пережив протягом останніх 30-ти років Незалежності не тільки я один — те саме пережили й інші. Такі ж як я. І якщо й навчилися чомусь за ці роки — то це робити своє життя в міру власних можливостей, відповідати за себе і підніматися після того, як нас збиває з ніг.

Отож сьогодні, у знаменний день 30-річчя Незалежності України хотів би побажати всім нам насамперед цього вміння: знов і знов підніматися і йти вперед попри те, що життя збиває з ніг, після певного проміжку піднесення знов і знов намагається занурювати нас у відчай. А ви не здавайтеся!!! Робіть свою справу!!! Та й іншим допомагайте не здаватися також!!! Цінуйте тих, хто є поруч з вами. Особливо таких людей, як ті, хто зосередився тут, на «Лінії Оборони», за створення якої окрема подяка шановному Anti-Colorados’у!

Легко нам не було і не буде. Зате все настільки бурхливо, що не засумуєш!..

Із святом вас усіх!!! Із нашим святом!..