Автор — Дід Панас

Із серії «Новітні казки Діда Панаса»

Добрий вечір вам, малятка, любі хлопчики й дівчатка! Сьогодні я приніс вам казочку — ще й бубликів в’язочку! А казочка моя буде про Альонку-Лякалку… Отож, діточки, сідайте довкола своїх комп’ютерних моніторчиків, планшетиків чи смартфончиків та слухайте мене уважненько.

Мабуть, ви чудово розумієте, мої любі, чому я всіляко уникаю розмов на теми, пов’язані із «запарєбріком». Хоча тамтешнє життя час від часу підкидає потужні теми для цікавих і повчальних казочок — це не обходить не тільки мене, але й усіх українців. Нехай собі втішаються своїми казочками, а нам своє робить… Точніше — мені свої казочки розповідати. Рідні казочки. Наші.

Але ж у даному разі сталося дещо по-справжньому особливе! До того ж місцем ненормальної події є Воронезька область РФ. А це, дорогі мої малятка, любі хлопчики й дівчатка — це все ж таки етнічні українські землі Східної Слобожанщини. І хоч якими нечисленними та хирлявими були місцеві українські громади — але ж вони таки були!.. Отож цього разу все ж таки зроблю певний виняток і розповім, що сталося в тамтешньому селі Новая Альоновка.

А сталося те, мої маленькі, що селу цьому виповнилося 250 років. Ну що ж, два з половиною століття або чверть тисячоліття — ювілей достойний. Це вам не баран чхнув… Отож, дорогі мої малятка, любі хлопчики й дівчатка, селяни вирішили готуватися до ювілею заздалегідь. Думали вони, гадали, сяк-так прикидали, як би найкраще ту дату відзначили. Й насамкінець придумали таке: встановити в тому селі Новая Альоновка на Воронежчині… пам’ятник дівчині Альонці! Згідно із непересічним задумом, монумент цей мав би стати місцем побачень та загадування побажань. Такою собі визначною пам’яткою місцевого рівня, приманкою для туристів і все таке інше.

Але ж не так сталося, як гадалося! Коли буквально днями — 18.12.2020 року довгоочікуваний пам’ятник Альонці нарешті відкрили, то місцеві жителі були неприємно шоковані. Ба навіть більше — страшенно налякані непропорційністю і дивним виразом обличчя дівочої статуї. Не стану переповідати, якими словами намагалися виправдатись перед розчарованими селянами місцеві чиновники: по-перше, це все ж таки росіянські чиновники — це суто росіянська внутрішня справа. А по-друге, подібна ситуація давно вже описана Іллею Ільфом та Євгеном Петровим в романі «Дванадцять стільців»: коли ви підростете, мої маленькі, то самі прочитаєте, як Остап Бендер малював сівача, що розкидав облігації виграшного держзайму. Або кіно подивитесь.

В будь-якому разі, дорогі мої малятка, любі хлопчики й дівчатка, зараз в Новій Альоновці всерйоз обговорюється питання, щоб оте одоробло знести так, щоб і сліду від нього не лишилося! Бо селом вже ширяться чутки: мовляв, один місцевий Іванушка, побачивши таку Альонушку, від розпачу таки напився води з калюжі й перетворився на козеня… А може, й не один такий Іванушка знайшовся поміж місцевих жителів?! Може, після відкриття монументу там ціла отара баранів з’явилася?! Хтозна, мої маленькі, хтозна…

Та в будь-якому разі, я, Дід Панас, висловлюю свою категоричну незгоду з цим рішенням жителів Нової Альоновки! На мою особисту думку, оте одоробло дуже-дуже схоже своїм «портретом» на сучасний «руSSкій мір»: саме таку холодну зомбуючу мордяку з мертвотно-металевими оченятками демонструє він усім народам, які мають нещастя проживати по сусідству з РФ.

А тому, дорогі мої малятка, любі хлопчики й дівчатка, я б на місці росіянських чиновників передоручив відомому тамтешньому скульптору-гігантоману Зурабу Церетелі відтворити тую статỳю… наприклад — метрів сто заввишки, щоб перенести її до Москви на тамтешню Красну Площу. Нехай весь світ побачить, з ким вони насправді справи мають…

От на цьому казочка моя нарешті добігла кінця. А тепер на добраніч, мої маленькі! Ідіть собі, вмивайтеся, нехай вас батьки напоять тепленьким молочком з медяниками, щоб вночі вам наснилися тільки хороші сни, в яких жахливій росіянській Альонці-Лякалці не буде жодного місця…

На добраніч, малята, на добраніч!