Автор — Тимур Литовченко
Як гадалося — так і сталося: сьогоднішня розмова з мамою вибила мене з колії на весь день. І мусила вибити, бо сьогодні — 6 листопада. Річниця звільнення Києва від гітлерівської окупації 6.11.1943. В батьківській сім’ї цей день був особливим. 6 листопада ми їздили на Могилу невідомого солдата, а ввечері тато неодмінно напивався, а потім плакав. Йому було можна…
Тато народився наприкінці жовтня 1936 року. Ще через півтора року його батька оголосили «ворогом народу» і знищили. Дружина новоспеченого «ворога» і його син ледь урятувалися. Потім вона терміново вийшла заміж, народила ще двох дочок… Тоді другого чоловіка «зжерла» Фінська війна.
Станом на осінь 1943 року, матір сімейства (мою бабусю) угнали в Німеччину. Десь по дорозі вона голими руками проламала дах вагону, на повному ходу вистрибнула під укіс і потім пішки повернулася в село під Київ — бо там на неї чекали діти. Свої та чужі…
Але то було потім. А попервах тато (7-річний хлопчик) лишився старшим на цілу ораву: він сам, дві молодші сестри і ще двоє єврейських хлопчиків, яких взяла до себе бабуся. Про них знало все село з поліцаями включно. Але ніхто бабусю не чіпав, бо коли радянські бійці вже відступили, а німці ще не прийшли, вона взяла сокиру, вийшла перед всім миром і мовила:
— Беру цих жиденят до себе. Коли хтось хоч би слово фрицам бемкне — зарубаю от цією самою сокирою!
І всі мовчали…
Але восени 1943 року тато опинився старшим над компанією з п’ятьох дітей. Жили вони в Пущі-Водиці, переховувалися по старих бліндажах, що лишилися ще з часів оборони 1941 року. Їли все, що тільки знаходили. На початку листопада, наскільки я зрозумів, вони вже перейшли на кору та якесь зілля… Розпитувати про той час було… трохи небезпечно: тато міг психонути і зопалу щось зламати або розбити. Жила батьківська сім’я бідно, отож я, про всяк випадок, тата намагався не чіпати — беріг речі…
Отже, на початку листопада 1943 року всі п’ятеро дітлахів жували кору і зілля, немов зайці. Як раптом десь 5 листопада на них наштовхнулася розвідгрупа радянських бійців. Це їх врятувало, бо бійці залишили хліб і тушонку — «другий фронт». Також попередили тата, що їсти самому та годувати інших треба потроху — інакше можна померти. Потім пішли геть… А вночі небо раптом спалахнуло: це стріляли «катюші». А дітлахи стрибали в своєму бліндажі й несамовито горлали від радості!..
Далі було легше: всі п’ятеро повернулися у звільнене село. А через кілька місяців туди дісталася й бабуся. Швидше не могла: адже спочатку пробиралася німецькими тилами, потім чекала, щоб фронт прокотився «через неї», потім її перевіряв СМЕРШ…
Про все це я дізнавався поступово, маленькими порціями. Що тато хотів розповісти — про те розповідав. Розпитувати чи уточнювати бодай щось заборонялося: він миттєво зривався…
Мама ж не пам’ятала день 6.11.1943 з цілком зрозумілої причини — бо на той момент їй було лише 3,5 місяців. Лише якось одного разу переповіла те, що чула від інших: дізнавшись про звільнення Києва, всі наявні жінки, старі та діти (чоловіки та дехто з жіноцтва були на фронті) зібралися разом, наварили багато картоплі й як слід поїли — бо в евакуації в Абакані вони жили практично на самій лише картоплі… Дядько (рідний брат матері) про це мені теж писав одного разу. А наївшись картоплею — одразу ж кинулися з’ясовувати, як можна повернутися до Києва…
Годі й дивуватися, що маючи такий «багаж» за плечима, батьки перетворили 6 листопада на вельми специфічне свято. Отож і мене привчили: в той день зранку я мусив вітати обох зі звільненням Києва!!! Тата нема вже два десятиліття, проте традиція жива, і сьогодні зранку я вкотре мусив привітати маму. Не привітаєш — це обернеться жорстокою образою на кілька тижнів. А привітаєш — будеш змушений вислухати масу нісенітниць про далекоглядність маршала Жукова і героїзм генерала Ватутіна, якого підло вбили «ці націоналюги-бандерівці».
І скільки з мамою я про подібні речі не говорив — немов горохом об стінку!
Скажеш їй, що на Букринському плацдармі абсолютно бездарно поклали від півмільйона до мільйона людей (бо наявні дані й досі є спірними) — почуєш у відповідь:
— Це необхідна жертва, щоб твого тата з-під фашистів звільнили!
Хоча повна бездарність Букринської операції очевидна. А розмови про те, що то був «відволікаючий маневр»?.. Для бабусі на восьмому десятку такі міркування можна пробачити. Але я все ж таки капітан запасу (хоч і знятий з обліку через інвалідність) — отож для мене надто очевидною є різниця між «відволікаючим маневром» та кретинізмом, який не назвеш інакше, окрім як військовим злочином.
До речі, саме з таких епізодів і складається таке поняття, як «Піррова перемога». Але і цього матері говорити не можна!!! Бо почуєш:
— Піррова перемога — це така, якої б краще не було. То невже твого тата не треба було звільняти з окупації?! Ти про що?!
Хоча «Піррова перемога» — це така, за яку заплачено непомірно високу ціну. Це наслідок ідеї: «Мы за ценой не постоим…»
Отож річ не в тому, треба було звільняти Київ від німецької окупації чи не треба. Річ у ціні, заплаченій за те звільнення. Річ в 0,5…1 млн людей, потоплених під час переправи через Дніпро, загублених на Букринському плацдармі та в ході сумнозвісної десантної операції, коли своїх парашутистів викинули на голови своїм же бійцям. Це не «необхідна жертва» — це 0,5…1 млн осиротілих сімей. Це ще й 0,5…1 млн чоловіків, яких не вистачало для повоєнного відновлення розореної країни. Хоча цих жертв… можна було уникнути, якби Букринська операція планувалася ретельніше!..
І останнє: у нас зараз своя війна, в ході якої рашистські війська, на щастя, Київ не захопили — а отже, і звільняти його нема потреби. Нам навіть пощастило, що заклики Жириновського «бомбити Київ» так і лишилися закликами рашистського клоуна. На цій війні у нас свій специфічний ворог, і ведеться вона специфічними методами.
Та це моя війна, а не мамина! Її ж я мусив привітати зі «святим днем 6 листопада, коли наш Київ звільнили від фашистів 77 років тому». Ну що ж… мої предки таки зробили півсправи. Але другою половиною тієї ж справи повинно було б стати звільнення від «совка», який гнав людей на забій сотнями тисяч і мільйонами. Який безпідставно записував у «вороги народу» своїх вірнопідданих. Зі зрозумілих причин, мої радянські предки зробити цього не могли. Що ж, мусимо довершити те, що їм було не під силу!
Киев как переходящий кубок, менял оккупантов, которые день своего вторжения вынуждали всех отмечать.
Гарна стаття, дякую пане Тимуре!
По-перше, хотілось би сказати, що, як завжди, майстерно відображено цей період історії. А таких трагедій протягом Другої світової війни була сила-силенна. А по-друге, цей нарис, насправді, торкається ще величезної купи проблем, які просто неможливо відобразити в обмеженому обзязі тексту. Ну, це як верхівка айсбергу. Велика, подяка, шановний пане Тимуре!
Мій батько почав війну з Переяславської операції – як тільки стукнуло 18 у 1943 році, забрили в армію. А закінчив він війну під Кенігсбергом. На відміну від ваших батьків він тверезо оцінював “маршалав Пабєдьі”, вважав їх злочинцями і ворогами України. На 9 травня – єдиний день, якось пов’язаний в нашій сім’ї з війною, не дуже напивався і нічого не ламав, але про війну розповідав дуже скупо. А день визволення Києва – його зараз теребенять і піднімають на щит всякі ЗаЖОПОблоки, щоб якнайдовше підтримати отой совок в людях, оте рабство і вдячність власним катам – Жукову, Ватутіну. І можна зрозуміти, звідки це в тих людях, яким близько 80 років – іх совок наливав отрутою понад 50 років їх життя. Але звідки цей совок в головах нелохів – отих нелохів, яким 42 годіка і яким на момент розвалк совка було по 10-12 років – я не розумію. Хоча, зрозуміти це не важко – Україна просрала освіту. Не кажучи вже про інформполітику держави. Але, тим не менше, “Невсеремось!”
Стосовно того, що Україна просрала освіту не можу погодитись принципово.
Освіту просирають конкретні люди. Ті, яким “какая разніца”, як правильно писати слова.
Якщо вже брати приклади з власного мого оточення, то я більше можу сказати, що отримана в Україні освіта в тому числі і в роки незалежності, для багатьох з моїх знайомих стала цілком достатньою для вельми поважної і добре оплачуваної роботи. Інша справа, що роботу цю їм надали, як то кажуть не резиденти,що змогли адекватно оцінити їх можливості.
То вже трохи інша справа.
Якщо розглядати вашу тезу в плані освіти “широких народних мас” то, перепрошую, маса, вона була, є і завжди буде масою.
Допоки всі оті совковості у виконанні сракоблоків і іншої комуняцької наволочі не будуть підпадати під жорстку законодавчу заборону, що контролюється відповідними інституціями, то так і буде.
Для трьох чвертей населення освіта не була і ніколи не буде чимось важливим.
Бо “какая разніца”, коли можна здобути блага, не напружуючи ані мозок, ані руки.
Шановний Евгений О.! В цілому, з Вами не можна не погодитись. Але є декілька думок, які якщо розвивати, то це перетвориться в лонгрід. Всеж-таки занепад освіти мав місце і має місце зараз. і все завдяки оособистостям очільників Міністерства освіти. Той, хто має хоч дотичне відношення до ціього міністерства може згадати всіх цих очільників і поставити себе (чи іншим) питання про те, що ці екземпляри зробили для розвинення освіти, не кажучи про підтримання її хоч би на рівні, що отримано в нащадок від совка. Згадайте Табачника, Гриневич і, нарешті, сучасного плагіатора і шахрая. Потрібні революційні зміни, занадто далеко зайшла ситуація.
То ж особистість отримує ще більшу відповідальність за своє майбутнє.
А тут вже природний відбір. Що, як не прикро, стосується і народів також.
Не важливо з яких причин, але українці вибрали, те, що вибрали , тим, з чим воно приперлось у владу.
Тепер українці мають вигрібати.
Мой отец-танкист воевал с 43 и до конца войны. Был неединожды ранее, и одна нога была на 5 см. короче другой. Тем не менее дослужил до пенсии в 69 г. в рядах СА. Действительно, когда у него в детстве хотел что-то узнать про войну, почти ничего не рассказывал. Единственное что рассказывал, как то с какой-то любовью что ли, про союзников-американцев, как они были оснащены, про их технику, пайки, отношения к нам совкам(великолепные), про то, как ихние водители-негры “гоняли на студебеккерах” :). Так как в молодости он тоже гонял на мотоциклах, запомнил почти дословно его фразу -“Эх, а если проехать на Харлее в котором в шинах закачан еще американский воздух, это незабываемо”.
“А день визволення Києва – його зараз теребенять і піднімають на щит всякі ЗаЖОПОблоки, щоб якнайдовше підтримати отой совок в людях, оте рабство і вдячність власним катам – Жукову, Ватутіну. ”
а ХТО ж ті ЗаЖОПи? Синок НІМЕЦЬКОГО поліцая, псевдо Соколовський, та Давід (Вадім – це в Україні) Рабіновіч, псевдо Жолудь…
Дякую! Дуже гарно написано! У всіх українських родинах так, на жаль!
“У всіх українських родинах так, на жаль!” (с)
*****
Отже, хтось із нащадків у якомусь поколінні мусить переривати цю хибну традицію. Вольовим зусиллям – але мусить! Бо іншого не дано. І колись це мало статися…
🙁 🙁 🙁
Необхідна жертва…
Доводилось не одноразово чути цей вислів.
Втовкмачували в голови всім. І тільки спробуй не те, що заперечити, питання “не правильне” поставити, то будеш мати того, щой в голову не прийде…
Ідеологія страшна штука.
З якою майстерністю користувались нею різноманітні шахраї!
Згадуючи свої бесіди з жителями ерефії, розумію, що переважна більшість людей таки добре дресирується. Простими засобами, навіть краще за свійських тварин. Бо ж усвідомлення того, за що дадуть їсти, а за що з невідворотністю гепнуть по голові, дуже дієва штука.
Сьогодні в стосунках з тією територією, що сьогодні під ерефією вкрай необхідно, без всіляких романтик, абсолютно чесно і неупереджено визнати факт існування в світі таких тварин, що були є і завжди будуть дикими і самостійними та тих, що за шматок будуть і танцювати і плазувати і тихо ремигати в хлівах очікуючи корму. Останні підуть бити і крушити все, на що їм вкаже той, кого вони мають за годувальника.
І дарма сподіватись, що будь хто з них почує щось інше. Те, що виходить за рамки його первинних інстинктів.
Грандіозною помилкою буде надання тим територіям будь якого самоврядування у найближчі пару сотень років. Бо ж в такому випадку світ у найкоротші терміни знов отримає таке джерело небезпеки, що уявити собі важко.
За багато років невігласам вдалося на стільки зруйнувати більш-менш раціональні системи суспільного устрою і світосприйняття людей на величезних часом дуже не простих територіях, що важко сьогодні уявити, який час буде достатнім для того, щоб привести їх хоча б у відносно безпечний для них і природи стан.
Отакі роздуми викликало у мене згадування шановним Тимуром “необхідної жертви”
дают бери
бьют беги
простая проловская максима
Дякую.
Дякую.
Дякую за статтю, пане Тимуре!
Але хочу нагадати про ще один злочин більшовиків, який вони скоїли у всіх великих українськіх містах, які “освобождали”. Цей злочин отримав назву “мобілізація чорнопіджачників”. Полягав він в тому, що все чоловіче населення великих міст від 18 до 60 років насильно збирали і, навіть не перевдягаючи у військові однострої (звідки і назва – “чорнопіджачники”), виганяли на німецькі кулемети та на мінні поля. Ніхто з них додому не повернувся.
Якщо військові операції, подібно описаної автором, на Букринському плацдармі, ще можна якось виправдати військовою необхідністю та тупістю генералів, то це був відвертий і цинічний злочин проти людства, про який не можна забувати, і який не можна пробачити
“Цей злочин отримав назву “мобілізація чорнопіджачників”. Полягав він в тому, що все чоловіче населення великих міст від 18 до 60 років насильно збирали і, навіть не перевдягаючи у військові однострої (звідки і назва – “чорнопіджачники”), виганяли на німецькі кулемети та на мінні поля. Ніхто з них додому не повернувся” (с)
*****
Не написав про це тому, що на цю тему можу процитувати уривок нашої з дружиною художньої історичної епопеї “101 рік України”, де саме й виведений отакий ополченець… До статті я цей епізод не вставляв, бо це все ж художня література, змішувати яку зі спогадами моїх батьків – все ж моветон…
=====
Тимур і Олена Литовченки, “Книга Спустошення. 1939-1945”
1943. Зворотній шлях
Букринський плацдарм, ніч з 26 на 27 вересня 1943 року
=====
— Хлопці! Хло-о-оп-ці-і-і!..
Вони озирнулися. Побачивши обриси темної постаті, що трішечки вивищувалась над землею — миттю вхопили за руки і затягнули в траншею… ні, аж ніяк не бійця, на появу якого вони розраховували, а…
— Ти хто такий, розкудри твою дивізію?! — ревонув старшина Струсь, намагаючись перекричати гуркотіння недалеких вибухів.
— Що це за хрін з Дніпра на нашу голову звалився?! — підняв на старшину очі сержант Стригунець. Однак в цю мить мокрий з голови до ніг молодик в цивільному нарешті відхекався й прохрипів:
— Ополченець Рідкодуб… у ваше розпорядження…
— Та нащо мені все це вислуховувати?! — роздратовано гримнув старшина. — Насамперед кажи, набої де???
— Там… — махнув лівою рукою цивільний кудись назад у темряву. Кудись у бік Дніпра.
— Де там?!
— Там… гвинтівка моя…
— Що-о-о-о?!
Втрачаючи терпець, старшина у повній відповідності до свого прізвища різко струсив цивільного. Той зойкнув і… раптом знепритомнів! Розстібнувши спочатку його темно-синій піджак, а потім і сорочку з грубого домотканого полотна, сержант мимоволі аж присвиснув.
— Це ж треба з таким пораненням Дніпро переплисти, — зітхнув старшина й наказав: — Нумо, Микито, мотани й пошукай там гвинтівку цього телепня і набої, що він мав притягнути. Хутко!
Сержант пірнув у пітьму. За хвилину в їхню траншею спочатку впала «трьохлінійка», слідом за нею сюди ж пірнув Стригунець і мовив, навіть не думаючи приховувати свого розчарування:
— Осьдо тільки «гвинтар», а набоїв катма! Жодного!!!
— Агов, ти!.. Як там тебе?.. — старшина обережно поплескав молодика по щоках. — Ополченцю Рідкодубе, набої твої де?! Кажи негайно, бо ми!..
— Я ж кажу, що в «трьохлінійці».
— Тобто?!
— Там ціла обойма.
— А-а-а, розкудри твою дивізію!!! Ми тобі вдячні аж за цілу обойму, але чи не припер ти, часом, щось більше?!
— Там, — він знов майнув рукою кудись у пітьму.
— «Там» — це де?!
— В Дніпрі.
— Що-о-о-о?!
— Алексійцев з Краснухіним набої переправляли. Цілих три ящики. На такому плотику… з дошок. Самі в воду, а набої на плотику.
— Ну і?..
— Бачили, як фрици по переправі гатять?.. Алексійцева на середині Дніпра вбило, а Краснухін…
— А що там той Краснухін?!
— Він погано плавав. Чіплявся за плотик. Але до нього ще інші поранені чіплятися почали… ті, кого на переправі у воді поранило. Отож плотик перекинувся, набої й потонули. І Краснухін теж, і всі поранені, бо вода вже холодна, тепло з тіла так і витягає, так і витягає. Лише я й виплив. Але «трьохлінійку» не кинув, там ціла обойма… і ще один в стволі.
— Тьху ти бісова душа!!! — не втримався сержант, зрозумівши, що ціною стількох життів через Дніпро вдалося переправити якихось жалюгідних шість набоїв. — «Гвинтарі» у нас самих є, але ж чим їх заряджати?! Шість набоїв на трьох, ти розумієш?! По два набої на ніс!.. Добре, що у фриців зараз перепочинок. Але якщо вони знов в атаку полізуть!..
— По три. По три набої на кожного, — заперечив ополченець, — бо я вже все. Беріть мою «трьохлінійку», беріть всі набої, що є. Я все…
— А хто це тебе так? — старшина Струсь обережно торкнувся його поранення. — Невже ж фашистюги?! Стріляли ж у тебе, здається, зблизька…
— Ні, це особіст.
— Який ще?..
— Особіст. Лізь, каже, у воду, дезертире, бо пристрелю на місці. Шкода, каже, що нагану мого революційного немає, але я тебе і з цього ТТ вколошкаю. Й як пальне зі свого пістолета…
— І ти, поранений, так і поплив?!
— Так і поплив. Я добре плаваю. Ще й «гвинтаря» притягнув… а там набоїв ціла обойма. П’ять штук. І ще шостий в стволі.
— А з якої ласки тебе особіст цей дезертиром назвав? — спитав сержант.
— Микито, облиш ти хлопця, дай малому померти спокійно! — з докором мовив старшина, хоча за віком не набагато обігнав ополченця. Однак той почав негайно виправдовуватися:
— Не дезертир я, хлопці! Не дезертирував я. Просто так вийшло…
— Ти би краще помовчав, помер би собі спокійно, — зітхнув сержант, проте ополченець лише відмахнувся:
— Ні, хлопці, послухайте. Не хочу, щоб мене боягузом вважали. На Сумщині це було. Є там село Черневе. Там був бій в сорок першому. У вересні. Ми з хлопцями з оточення виходили. Вони поранені, у мене права рука зламана. Ось досі пальці не діють…
Він трохи підняв праву руку, де мізинець, безіменний і вказівний пальці були намертво притягнуті до долоні.
— Зрослося неправильно. Мені тоді Докійка руку зламала… Коли наші з Чернева відступали, мені наказали її хату підпалити, щоб димову завісу на переправу поставити. Ну, вона і дрином мені, дрином… І зламала. Зате коли ми з оточення виходили — перевдягнула мене й шину на руку наклала. Отож я йшов уперед на розвідку, як нема німців — вертався за хлопцями, бо вони в лісі ховалися. Але одного разу я повернувся, а їх там немає. Зате німці…
— Ну ти і… — спробував допомогти помираючому сержант.
— Ну то я і прикинувся сільським хлопцем. Німці: «Рус, рус!» — я кажу: «Село іду, Черневе. Zu hause або nach hause, чи як там по-вашому». Фашисти ці зареготали, кажуть: «Русіш швайне, пух-пух! Нах хауз». І відвели мене назад в село. Звісно, я сказав, що живу у Докійки. Вона тільки на поріг вийшла, то одразу зблідла, бо все зрозуміла. Сказала, що так, я її чоловік. Німці мене там і залишили. Отак і жив я з Докійкою. А що я міг?..
— Авжеж, хлопче, авжеж, — зітхнув старшина.
— Отож коли нас визволили, до мене СМЕРШ одразу: дезертир!!! Я кажу: у мене рука була зламана, три пальці досі не розгинаються… А вони мені: ти присягу Радянській Вітчизні давав?! Давав! Ти присягу порушив, під спідницю до Докійки своєї заповз і там пересидів. Іди тепер кров’ю змивай, дезертире! Навіть перевдягати не стали, дали тільки «гвинтаря» і!..
Раптом ополченець зойкнув, сіпнувся всім тілом, а потім розслаблено витягнувся на дні траншеї. Сержант припав вухом до його грудей, послухав трохи, потім мовив коротко:
— Відмучився.
— Ну, то відтягни його подалі, Микито, хай там полежить. А потім вертайся, й поділимо його набої. Бо якщо фашистюги знов полізуть… Буде спекотно, — мовив старшина Струсь. І брудно вибатькувався на додачу.
=====
Так, це художня література. Але епізод цей писався на основі свідчень двох людей: один – професійний вчений, доктор історичних наук, другий – ветеран, який пройшов Букринський плацдарм.
Дуже дякую за статтю, Тимуре!
Не засмучуйтеся,пане Тимур!Ваша мати не єдина така.Он і до Трампа досі не дійшло,зо він програє вибори.Не знаю,скільки має пройти часу,щоби його переконати
” Це ще й 0,5…1 млн чоловіків, яких не вистачало для повоєнного відновлення розореної країни. Хоча цих жертв… можна було уникнути, якби Букринська операція планувалася ретельніше!..”-боюся здатися цінічним, але можливо, якби ця та інші операції готувалися ретельніше, то совок в першу чергу захопив би повністю Австрію(а не тільки східну частину), а також прорватися в Грецію та Італію. Можете уявити, яка їх би чекала доля!
Дякую, від щирого серця написано. Добре, що Ваші переживання і переконання не привели до сімейних драм. Напевно, у кожного з нас, та й у мене, були подібні приводи до конфліктів через переконання батьків, тим не менше, ми залишалися Людьми.
А що не владнали, та недомайстрували, Буде того зілля нашим дітям дорубати. Тарас Житинський (Любо, братці, любо)
Головне, що мама жива, і хай живе надалі, Тимуре. А час розставить все по місцям.
Необхідна жертва… Доводилось не одноразово чути цей вислів.
Понятие “необходимая жертва” это элемент мировоззрения грабителей и мародёров.
Когда забираешь чужое, то не важно, какие при этом будут потери – грабитель всегда остаётся в плюсе. Ведь, лучше иметь хоть что-нибудь и урвать даже малую часть, чем не получить вообще ничего и остаться с пустыми руками. Другими словами: хорошо бы украсть миллион, но и тысячу тоже неплохо…
Когда же человек вложил во что-то свой труд, отдал силы и потратил часть своей жизни – он неизбежно воспринимает это как свою собственность. Никакие потери не могут быть приемлемы, ведь об убытках всегда будешь горько вспоминать и сожалеть об утраченном. Невозможно радоваться тому, что осталось, если раньше имел всё целиком. Когда у человека угнали автомобиль и украли тысячу долларов, то странно, если он станет радоваться, что у него остался велосипед…
Историями о “необходимых жертвах” на войне московиты просто маскируют свою бандитскую сущность. Они всё время относились к Украине с позиции мародёра и оккупанта, а украинцы всегда были для них опасными инородцами, какие бы сказки о “братских народах” московиты не сочиняли. Мы чужеродная страна, на которой надо наживаться по-максимуму, а при необходимости можно и нужно использовать как “буферную зону”. Даже если вместо Украины останется выжженая земля, московиты всё равно получат для себя в результате нашу территорию. Для них именно земля самое главное, а всё, что на ней находится можно смело списать на “необходимые жертвы”. Быть щедрым за чужой счёт и проливать чужую кровь всегда легко. То, что они натворили теперь на Донбассе и в Сирии – тому подтверждение…