От редакции

Пан Тимур Литовченко имеет свою высокую планку как журналист и писатель и потому его текст к статье об оценке протестов, в частности в Беларуси, остался в формате комментария. Но цель нашего ресурса состоит в том, чтобы запустить, где он не запущен, или поддержать процесс самостоятельного мышления наших коллег или случайных читателей, которые нечаянно натыкаются на наши тексты. А как многие знают, наши тексты расходятся в режиме перепубликациий и/или озвучки, по такому количеству ресурсов, что мы уже давно за этим не следим.

Так вот, этот его комментарий имеет самостоятельную ценность именно для цели, изложенной выше, и потому мы берем на себя обычную функцию и выносим некоторые комментарии в виде отдельного материала. Поступаем так и в этот раз, поскольку взгляд на события в Беларуси через призму становления нашей культуры протестного движения, может оказаться ценным не только для коллег и читателей ЛО, но возможно, и там, где мы этого себе даже не предполагаем.

В общем – взгляд Тимура Литовченко.

***

Дайте білорусам пережити свою Фронду!

Україна свою пережила в 2004-2005 роках.

На президентських виборах 2004 року українці нібито боролися за “українського Ющенка” проти “зека Януковича”. Насправді ж так звана Помаранчева “революція” на ділі обернулася Помаранчевою фрондою, коли радісний нарід бігав по вулицях, а за його спинами ділили владу “донецькі” та “дніпропетровські”. А чому так сталося?! Бо Ющенко, при всій його витонченості, вихованості й українськості, був безхарактерним слабаком з “язиком без кісток” – себто, який вмів добре говорити про все і ні про що водночас. Особисто з ним я вперше схльоснувся в пивбарі “Оcmannja баrikada” на Печерську восени 2001 року. Тоді він зустрічався там з купою студіозусів і журналістів за гальбою пива – по-простому. Перші дві години запитання йому ставили метри журналістики (такі як Піховшек, Вересень та інші), на третю годину дійшла черга до таких, як я. При цьому Ющенко сказав, що почувається серед нас, немов серед тигрів у клітці – хоча налиті пивом студіозуси створювали найсприятливішу атмосферу…

Отож я спитав Ющенка, як він в якості майбутнього президента України (я так і сказав, ага!) бачить національну ідею, яка б об’єднала українців з усіх регіонів, на Заході і Сході України, на Півдні й Півночі?.. У відповідь Ющенко вчинив справжню істерику, обізвав мене “засланим козачком” і “провокатором”. А також сказав, що ця ідея відома кожному українцеві, що вона живе у нього в серці!.. А тому моє запитання до нього – це провокація.

З цього я зробив висновок, що Ющенко не знає, як об’єднати Україну й українців на Заході і Сході України, на Півдні й Півночі. А оскільки він слабак (а тільки слабак міг на камери зізнатися навесні 2001 року, що “дійшов до біологічної межі своїх можливостей”, як прем’єр-міністр) – тоді “почет гратиме короля”.

А хто виконує роль “почту” Ющенка?! ЮВТ. “ГАЗОВА” принцеса, ага! Та сама ЮВТ, на яку через газові ігрища Москві надавити – що два пальці об асфальт! Тому ЮВТ на наступному кроці дуже швидко прийде до влади по плечах Ющенка. Але це й означає, що ми обираємо “дніпропетровських” замість “донецьких”, які потім зажадають реваншу. А Москва може надавити як на одних, так і на інших…

Все це мені було аж надто очевидно в 2004 році. Але це не було очевидно людям, яким треба було награтися в свою Помаранчеву фронду! Звідси я зробив висновок, що Фронда – це необхідний етап в дорослішанні народу. І тільки Фронда відкриває шлях до справжньої революції… Тому її треба пережити, хоча її суть аідображена в прислів’ї: міняю шило на мило.

Очевидно, не помінявши шило на мило – народ не навчиться обирати закопаний на городі бандерівський кулемет або прапрапрадідівську козацьку шаблю…

Єдина реальна користь від Фронди – та, що нарід хоча б частково починає цікавитися своїм корінням. Задаватися запитанням: “А хто ми такі?! Де, в яких століттях наше коріння, якщо ми хоча б сподобилися навіть на отакий псевдо-протест?..”

Бо на наступному кроці нарід хоча б частково починає копати віддалені ділянки свого городу, а відкопавши те, що там лежало прихованого – стає Народом.

Відчуваючи все це інстинктивно, я ще з 2003-2004 років поступово почав переорієнтацію на абсолютно “мертвий” тоді жанр – українську історичну прозу. Бо українці мусили отримати відповіді на ті запитання, які вона мали б починати невдовзі ставити.

Ах так – Ющенко!.. Свою сатисфакцію від нього я отримав, коли він влаштував прес-конференцію на галявині в Адміністрації президента наприкінці вересня 2009 року. Бо тоді він звернувся до присутніх журналістів шанобливо, як до “ланцюгових псів демократії”, з проханням: допомогти йому – нашому ясному сонечку, президентові Ющенку… сформулювати нарешті таку національну ідею, яка б могла нарешті об’єднати Україну й українців на Заході і Сході України, на Півдні й Півночі!.. Й навіть пообіцяв записати таку ідею до Конституції України.

Я на тій прес-конференції був присутній. Я це чув. І отримав задоволення від того, що сам президент Ющенко восени 2009 року нарешті додумався до того, про що я запитував його ще восени 2001 року!.. Моє Ego було цим задоволене.

Далі не було легко – але хто сказав, що буде легко?! Далі до влади дорвався Янукович, потім був Євромайдан і російсько-українська війна, що триває й досі. Але це вже таки революція – хоча й не доведена до логічного завершення. Бо ми так і не позбавилися від нашої головної вади – від корумпованого ОЛІГАРХАТУ. Але то вже інша історія.

А білоруси?..

А що білоруси?!

Дайте їм пережити свою Фронду! Як і росіянам треба пережити свою…