Вооруженные силы США формировались долго и проходили обкатку во множестве войн и конфликтов. По сути это – уникальная военная машина, которая успешно выполняла задачи, которых никто больше так не мог решать. В 20 веке Штаты вели войны на удаленных театрах военных действий, отделенных от собственной территории океаном.
Это как минимум предполагает наличие службы тыла, которая обеспечивает своих военных всем, от топлива и ботинок, до самолетов и снарядов, на расстояние три-четыре тысячи километров и большая часть этого расстояния – морем.
Следующее отличие от той же японской империи, заключается в том, что за весь прошлый век, Штаты где бы ни воевали, не прирастили себе новых территорий, а значит – не распространяли режим эксплуатации в тех местах, откуда выбивали противника. В свою очередь это никак не влияло ни на плечо логистики, ни на ее интенсивность.
Даже если не учитывать ход самих боевых действий, обеспечить бесперебойное снабжение огромной армии за океаном – просто феноменальное достижение. Но ведь и организация боевых действий тоже была на высоте. Речь идет не только о достижении целей, поставленных для той или иной операции, но и цене, которую американские военные платили за их достижение. Это говорит о качестве планирования боевых операций и о том распределении полномочий, которое превращало армию в высоко эффективный инструмент, а не в пушечное мясо.
В общем, воореженные силы имеют свои традиции, свои внутренние механизмы и стимулы для роста военнослужащих и в первую очередь – офицеров. Большая их часть имеет четкое представление о перспективах своего карьерного роста, его «потолка» и того, какими качествами должен обладать офицер, стремящийся переступить на следующую ступеньку.
Тут важно то, что это представление подкреплялось уверенностью в том, что офицер движется по той же самой лестнице, что и его коллеги справа и слева, а потому – все зависит от скорости твоего движения. А скорость зависит от усилий, приложенных тобою, твоих знаний, умений, навыков и того, как ты показал себя в боевых условиях, то есть – как ты смог применить весь этот свой багаж.
Это – важно, поскольку демонстрация возможности «зайти с черного хода», будет прямым оскорблением для тех, кто карьерно рос до высоких постов и тянул на холке все «тяготы и лишения» военной службы. Вот как раз эти возможности и пресекают существующие традиции.
Похоже на то, что Трамп вмешался и в эту область государственного механизма, куда не стоило бы соваться вообще, поскольку вооруженные силы США, при всех текущих проблемах, все равно являют собой наиболее эффективную машину современности.
Первым неприятным звоночком для Пентагона, стал нехороший уход со своего поста Джемса Меттиса, боевого генерала морпеха, которого никто не мог бы заподозрить в не профессионализме или в чем-то таком, что могло бы нанести ущерб вооруженным силам или вообще – США. Тем не менее, он подал в отставку, формально из-за несогласия с решениями Трампа по Сирии, а именно – по поводу вывода американского контингента из региона.
(окончание следует)
“Следующее отличие от той же японской империи, заключается в том, что за весь прошлый век, Штаты где бы ни воевали, не прирастили себе новых территорий, а значит – не распространяли режим эксплуатации в тех местах, откуда выбивали противника.”
По-перше, американо-іспанська війна 1898 року закінчилась територіальною експансією Пуерто-Ріко, Гуаму та Філліпінських островів.
По-друге, 1903 року США включили до свого складу Зону Панамського каналу і час від часу розширювали свою територію шляхом анексії території Панами навколо каналу.
По-третє, найважливіше. США застосовували стратегію непрямого впливу шляхом наявності військових баз на територіях своїх колишніх супротивників (Італії, Японії, Німеччини) та величезних фінансових вливань в економіку, які робили майже неможливими дії, прямо спрямовані проти США.
Пізніша ж стратегія чисто грошового контролю шляхом надання великих кредитних сум, як це є у випадку з РФ чи КНР, виявилась недієздатною. А зараз відбувається демонстрація у Туреччині, що і наявність військових сил США вже не є таким потужним фактором контролю.
И? П.1 – какой век? Вы так блеснуть хотели? 2. Напомните мне битвы за Панамский канал и в состав какого штата он был включен, может я что-то упустил? И 3. Вы базы с оккупацией не спутали или для вас это одно и тоже?
1) за два роки до XX століття. І в принципі, це був перший повноцінний модерновий конфлікт для США, де була виявлена ціла купа проблем, вирішення який дало старт переозброєнню США на нову гвинтівку і набій (Спрингфілд 1903 та набій .30-03 / .30-06 замість Краг-Йогансен зразка 1892 року та набій .30-40 Krag), змусило переглянути військово-морську корабельно-будівну програму та багато іншого, що потім було використано як основа військової міці США початку ХХ століття.
Іспано-американська війна, зрештою, мала такий же вплив на США, як і Друга англо-бурська війна на Великобританію.
2) Територія майбутнього Панамського каналу ще за президента Ґранта обговорювалась для передання США, але на умовах суверенітету США, а не на умовах збереження суверенітету Колумбії, як на тому наполягали тодішні господарі даної території.
США ще з середини ХІХ століття постійно надсилали морські експедиційні сили на ці території для забезпечення роботи власної залізниці та тиску на колумбійський уряд. А потім, завдяки своїм силам, вони здійснювали підтримку панамських повстанців. І саме на основі повної залежності панамців від захисту США, адміністрація Тедді Рузвельта дотиснула панамців на підписання в 1903 році Договору Хея — Бюно-Варильї, на основі якого було створена Зона Панамського каналу, яка мала американську адміністрацію, американську військову охорону і там діяло законодавство США. Зона мала статус неінкорпорованої території з 1903 по 1999 рік, як і Пуерто-Ріко, що перебуває під контролем США з моменту Іспано-американської війни 1898 року. Так що силове втручання і певне протистояння за територію Каналу було – це факт.
3) А яка різниця між мягкою окупацією а-ля Вішиська Франція та системою, створеною США у період після 1945 року? І там, і там армія подоланої країни існує лише в межах, необхідних до прибуття основних сил країни-переможниці, функціонує та здійснює свої зобов’язання перед новим союзником в межах обмеженої оперативної самостійності. І там, і там країна-домінант твердо формує зовнішьополітичний курс вєдомої країни, залишаюши внутрішню політику у певних гнучких рамках на розсуд місцевого уряду, за умови, що це не створюватиме проблем. Так було з ФРН, Італією, Японією, Південною Кореєю, Південним В’єтнамом. І зараз з-під американського протекторату має бажання, сили і фінансові можливості вилізти тільки Японія, яка все одно поки значно обмежена в своєму оборонному секторі.
По факту совок робив те ж саме через Раду економічної взаємодопомоги та Варшавський пакт, просто в нього це виходило значно гірше через обмеженість ресурсів, загальну низьку компетентність виконавців як в Москві, та і на місцях, та відсутність гнучкості політичної системи.
Дії в зоні Панамського каналу цілком лягали в реалізацію Доктрини Монро, а що до періоду після ІІ WW, то це вже було протистояння з совком.
Тим не менш, за контроль на Зоною каналу були комбіновані політико-силові дії, підтримка місцевих повстанців хіба-що не в режимі “іхтамнєтов”, внаслідок чого США поширили свою юрисдикцію на територію іншої країни без права втручання у свої справи місцевого уряду. Це і є аннексія території, просто така, що має перманентно-тимчасовий характер (т.з. неікорпоровані території).
Щодо повоєнної ситуації – я розумію причинно-наслідкові зв’язки, але це не відміняє факту ефективного контролю зовнішньої та внутрішньої політики захоплених країн як з боку США, так і з боку СРСР, шляхом формування підконтрольних урядів-сателітів. Питання лише у жорсткості такого контролю, особливо у другій половині 1940-х – початку 1980-х років.
” Это говорит о качестве планирования боевых операций и о том распределении полномочий, которое превращало армию в высоко эффективный инструмент, а не в пушечное мясо.” — а как же быть с высадкой на известном пляже Омаха, прямо со шлюпок под пулемёты…?
Це доречі майже єдина успішна висадка в подібних умовах. Британці майже усі свої висадки провалили, починаючи з Галіполі…