29 вересня 1941 року – сумна дата початку розстрілів євреїв у Бабиному Яру. Такий Яр є в кожному українському місті. Є він і в моїй Костянтинівці. Убогий постамент серед бур’яну, в стороні від місця розстрілів. Поруч зі звалищем сміття. Якійсь бабі за державний кошт хабарник, тодішній міський голова Роженко встановив пам’ятник, а куди подівалися зібрані людьми гроші на пам’ятник в Єврейській балці досі невідомо.

Цьому дивуватися не варто. Все закономірно. Ніколи не зведуть на тому скорботному місці достойного пам’ятника. Адже правлять у прифронтовому місті нащадки комуністів, що сповідують свою людиноненависницьку ідеологію, яка нічим не відрізняється від нацистської.

Свідчення Анатолія Кузнєцова в книжці «Бабий яр»: «С самой войны раздавались голоса (начал И. Эренбург), что в Бабьем Яре нужно поставить памятник. Но украинский ЦК партии, который тогда возглавлял Н. Хрущев, считал, что люди, расстрелянные в Бабьем Яре, памятника не заслуживают.

Я не раз слышал такие разговоры киевских коммунистов:

– Это в каком Бабьем Яре? Где жидов постреляли? А с чего это мы должны каким-то пархатым памятники ставить?»

Через двадцять років після масових розстрілів у Бабиному Яру євреїв, циган, військовополонених, націоналістів, священиків, душевнохворих влада робила все можливе, щоб зітерти пам’ять про одну з найстрашніших трагедій Другої Світової війни. «Ліквідацію Яру» санкціонував особисто Микита Хрущов.

Боротьба між владою та інтелігенцією за збереження Яру, перш за все, як меморіального комплексу на місці, де загинули десятки тисяч мирних громадян, була запеклою. Першим до нього привернув увагу громадськості Ілля Еренбург, але державна антисемітська політика 1948-1953 років виключала можливість створення такого пам’ятника.

Став на захист Бабиного Яру Віктор Нєкрасов. Спочатку він жахнувся від того, що Яр перетворюють на смітник, та робив усе від нього залежне, щоб не допустити цього. Вже після катастрофи 1961 року Віктор Платонович не дозволяв знищити Яр вдруге та розпочав рішучу боротьбу за встановлення пам’ятника. Щороку 29 вересня, в скорботний день розстрілу, до Яру приходили люди. З кожним роком їх ставало дедалі більше. Приходив сюди й Нєкрасов. Навіть каменю ще не було. Нічого не було. Тільки багато квітів.

1966 року виповнилось 25 років від дня розстрілу. Того дня людей зібралося море. Нєкрасов виступив з промовою. Він наполягав, що треба встановити пам’ятник загиблим. Після цього, за два тижні, з’явився камінь. Під натиском Нєкрасова було оголошено конкурс… Але з того дня було відкрито нову персональну справу Нєкрасова. Тепер фронтовика і автора знаменитої книжки «В окопах Сталинграда» звинувачували в тому, що він «организовал массовое сионистское сборище».

Нєкрасов ненавидів лицемірну патетику монументів, фальшь героїчної пози і липових символів. Тоді, у Бабиному Яру, він з болем у серці сказав:

«Мне пришедшему сюда поклониться праху погибших, не надо рассказывать, как эти люди умирали. Мне все известно. И кричать тоже не надо. Я сам знаю, где и когда мне крикнуть. Я просто хочу прийти, и положить цветы на братскую могилу, и молча, в одиночестве постоять над ней».

Володимир Шинкарук через багато років написав пісню, слова якої просяться до слів Нєкрасова: «…І я ще ніколи не чув, щоб так кричало мовчання».

Віктор Нєкрасов згодом писав про обшук: «У меня унесли недописанную ещё работу — небольшую, но очень важную для меня – о Бабьем Яре, о трагедии сорок первого года, о том, как сровняли после войны с берегами овраг глубиной сорок метров, замыли его и чуть не забыли, а потом на месте расстрела поставили скромный камень, а памятника до сих пор нет; о том, как приходят туда люди с венками, цветами каждый год 29 сентября и какие события там происходят».

Замивати ґрунтами з Петрівських цегельних заводів Бабин Яр почали з 1950 року. Комуністична влада у будь-який спосіб намагалася знищити пам’ять про загиблих. Засіб до якого вона вдалася виявився безжальним, ганебним і безглуздим. За десять років до Яру було намито понад 4 мільйони кубічних метрів ґрунту, а фактично рідкої пульпи.

І Бабин Яр помстився. Цілу ніч перед катастрофою шалено вили собаки. Розмило значну частину дамби і о дев’ятій годині 13 березня 1961 року дамбу прорвало. Пульпа нищила все, що траплялось на її шляху. Початкова висота валу сягнула 14 метрів (це чотириповерховий будинок), а швидкість 5 метрів за секунду. О пів на сьому пульпа дісталася Куренівки та знищила площу близько 30 гектарів. Все вже було під страшною товщею грязюки. Багатьох неможливо було врятувати, В грязюці порпалися люди. Крики і стогін не вщухали. Тоді, у різний спосіб постраждало 3090 людей. А перша офіційна громадянська панахида за загиблими відбулася на території депо імені Красіна лише за тридцять років після катастрофи.

І знову Анатолій Кузнєцов:

«В 1962 году началась третья попытка  уничтожения  Яра – самая серьезная. На Бабий Яр было брошено огромное количество техники – экскаваторов, бульдозеров, самосвалов, скреперов. Грунт был водворен обратно в Яр, а частью распланирован на месте погибшего района. Бабий Яр был все-таки засыпан. Через него проложили шоссе».

«На месте концлагеря выстроен новый жилой массив, можно сказать, на костях: при рытье котлованов постоянно натыкались на кости, иногда скрученные проволокой. Передний ряд этих домов выходит балконами как раз на места массовых расстрелов евреев в 1941 году.

И, наконец, уничтожено еврейское кладбище. Были пущены бульдозеры, которые срывали могилы и плиты, попутно выворачивая кости и цинковые гробы».

«И все же я думаю о том, что ни одно общественное преступление не остается тайным. Можно сжечь, развеять, засыпать, затоптать – но ведь остается еще людская память. Историю нельзя обмануть, и что-нибудь навсегда скрыть от нее – невозможно».

«Так с третьей попытки Бабий Яр все-таки исчез, и я думаю, что если бы у немецких нацистов было время и столько техники, то о лучшем они и мечтать не могли».

Бабиних Ярів було багато. Поруч з нами у місті Артемівську, не витрачали куль, просто замурували людей у соляну шахту. Жахливо і моторошно навіть уявити, як люди там помирали, в цьому замурованому об’ємі. В Донецьку це шурф шахти 4-4 біс, куди скинули живцем тисячі євреїв – старих, жінок і дітей.

З того часу про трагедії Бабиних Ярів було написано багато. І прози і віршів. Усім відомий вірш Є. Євтушенка. Один чудовий вірш «Відлуння Бабиного Яру» написав Дмитро Паламарчук – воїн УПА, який був засуджений на 10 років. Коли він воював в УПА, його загін відбив у німців єврейське гетто на Волині, і врятував євреїв:

«В сирій землі присипані, не в гробі,
Всі впереміш, без будь-яких познак,
Тут, може, вбиті в матерній утробі
Нові Ейнштейн, Спіноза, Пастернак.
Цвіт найдорожчий страдниці Вкраїни
Разом з євреями отут упав.
І ті хоробрі лицарі УПА,
Що нас звільняли з гетто на Волині…»

У Києві у власній у квартирі 12 липня 2009 року було жорстоко вбито відомого поета, автора поеми «Бабин яр», 72-річного Юрія Каплана. Написавши в 60-х роках цю поему він тоді потрапив під нагляд КДБ.

«Мы должны помнить, что принес миру фашизм!» – як заклинання повторюють комуністи. Згоден. І додам. Ми мусимо пам’ятати, що розпочали Другу Світову війну разом з нацистами і комуністи. Сталін і Гітлер, які були спільниками.

Можна, звісно, зробити вигляд, що все це було давно. Можна зробити вигляд, що до нас, теперішніх, це не має безпосереднього стосунку. Тільки хто ж тоді нас поважатиме? Якщо ми не збережемо пам’ять про страшні сторінки нашого минулого. Хто забуває минуле, може наразитися на повторення. І чи багато тоді знайдеться таких, як Дмитро Хомич Паламарчук? Чи знайдеться інший отець Омелян Ковч, який був сином і священиком одного народу, загинув на землі іншого народу, бо рятував синів і дочок третього?..

Знову надам слово Анатолію Кузнєцову:

«Этот роман я начинал писать в Киеве, в хате у матери. Но потом не смог продолжать и уехал: не мог спать. По ночам во сне я слышал крик: то я ложился, и меня расстреливали в лицо, в грудь, в затылок, то стоял сбоку с тетрадкой в руках и ждал начала, а они не стреляли, у них был обеденный перерыв, они жгли из книг костер, качали какую-то пульпу, а я всё ждал, когда же это произойдет, чтобы я мог добросовестно всё записать. Этот кошмар преследовал меня, это был и не сон, и не явь, я вскакивал, слыша в ушах крик тысяч гибнущих людей.

Мы не смеем забывать этот крик. Это не история. Это сегодня. А что завтра?

Какие новые Яры, Майданеки, Хиросимы, Колымы и Потьмы – в каких местах и каких новых технических формах – скрыты еще в небытии, в ожидании своего часа? И кто из нас, живущих, уже, может быть, кандидат в них? Будем ли мы понимать когда-нибудь, что самое дорогое на свете – жизнь человека и его свобода? Или еще предстоит варварство?»

На 25 річчя розстрілу Іван Дзюба на мітингу біля Бабиного Яру сказав: «Я хочу звернутися до вас євреїв, як українець – як член української нації, до якої я з гордістю належу. Бабин Яр – це трагедія всього людства, але сталася вона на українській землі. І тому українець не має права забувати про неї так само, як і єврей. Бабин Яр – це наша спільна трагедія, трагедія всього єврейського і українського народу».

Yaroslav