Нам бракує аристократизму, нам бракує свободи думки, нам бракує щирости висловлювання і культури взаємин, і економічної стабільности, і бізнес-етики, безкоштовного інтернету в університетах та поза ними, високої заробітної плати для вчителів і лікарів, о моя дорога батьківщино, розташована майже у самому серці Європи, як нам з тобою не пощастило. Хоча тобі з нами, здається, також.

Дзвінка Матіяш «Роман про батьківщину».

 

Anti-colorados написав таку чудову серію статей про Свободу, що мені також закортіло освітити цю тему. Він оптиміст: «У нас есть ядро нации, состоящее из свободных людей или людей – потенциально свободных». А я песиміст.

Психологічний спадок радянської імперії ще довго триматиме нас на узбіччі історії. Лікарі з тихим відчаєм спостерігають тілесну і духовну деградацію нашої людності. Люди хворі фізично і морально від паління, споживання горілки, брехливих газет, води і повітря, отруєних «успішними» підприємствами. Мізки наших громадян заблоковані алкоголем, сердючками, «общепонятными» романами, нескінченими серіалами, советською освітою та іншим ідеологічним сміттям. Там, де мусив бути середній клас, зяє чорна соціальна діра.

Люди нічого вартісного не читають. А читання справді часом варте відправи. Бо людина приходить і відходить, і мовлено нею слово губиться в ноосфері, архіви горять, бібліотеки підпалюють і заливають теплоносієм, файли нищить вірус, вінчестери «летять», а прочитане все-таки залишається.

Відома давня притча.

Роками сидів при дорозі жебрак на грубому ящикові. Вкотре благаючи милостині, він якось почув від перехожого:

– Скажи, а що в тому ящику?

– Невідомо, він завжди тут стояв, – відповів жебрак. Коли відкрив, то побачив, що там повно золота.

А якби у свій час люди не віддали владу комуністичній номенклатурі, а сьогодні зеленим чоловічкам, можливо й країна була б інша. Та не збулося. Люди власними руками віддали владу своїм ворогам і дивуються, де ж подівся той ящик, на якому сиділи? Чиновники служать не Закону, а обслуговують владу і при нагоді беруть хабарі, буденно беруть, як належне. Незалежність вони трактують, як свою незалежність від народу.

Багато хто вкотре ставить риторичне запитання: невже ми гірші за інших? Гірші! Бо якби були розумні, як латиші, німці, поляки, хіба б перебувала наша країна у хронічній кризі? Скоріше за все, таких, які ми є, вирощували довго і навмисно. Адже власникам партійних кас і носіям владних портфелів не потрібні компетентні і незалежні. Їм потрібні беззаперечні виконавці. Чи може бути незалежним у судженнях учорашній чиновник, котрий відчуває генетичний страх перед будь-яким власником командного голосу й апарата урядового зв’язку? Чи можуть бути справжніми знавцями виховані радянською системою колишній прокурорський працівник чи співробітник пенітенціарної системи, для котрих єдиним джерелом права завжди був телефон і котрими чиясь свобода сприймалася лише як виробнича недоробка? Чи може дорожити репутацією «кар’єрний» суддя, який пройшов усі ієрархічні щаблі системи і звик до того, що кожна сходинка означала лише збільшення «гонорару» за «правильно» розглянуту справу? Чи може вповні перейнятися відповідальністю за долю держави людина з досвідом роботи і психологією клоуна? Чи можуть бути об’єктивними люди, пов’язані з тими чи іншими можновладцями приятельськими, родинними чи бізнесовими інтересами? Взагалі, у відносинах громадян із владою, торжествують закони джунглів. Тобто, хто сильніший, той і правий. Цікаво, навіщо прийнято стільки законів, якщо влада їх не виконує?

Один із конгресменів США у 1996 році, коли уряд України очолював П. Лазаренко, зауважив:

– Ви українці створили владу хабарників і злодіїв. Ви не заслуговуєте бути нацією державною! Ваші перші особи в державі – шахраї і негідники, будь які ваші зусилля й інвестиції вам не допоможуть, бо ви не здатні їх використати вміло й за призначенням…

Європа нас боїться і по можливості відгороджується від нас. Вона боїться навіть наших туристів, бо вони запльовують вимиті тротуари, не зважають на правила дорожнього руху, а в громадських місцях поводять себе, наче нікого, крім них поруч немає. Європа боїться нашого туберкульозу, сніду і державної мафії. Вони нас не розуміють. як маючи такий спадок, розтринькали і розікрали заводи і землі, санаторії і ліси, а в заповідних зонах хазяйнують хамовиті теперішні хазяї країни.

Чому така вражаюча відмінність між нами? Це почалося ще тоді, коли виховали людину, котрій непотрібна Свобода. В своєму творі «Взгляд в нечто» (1975 р.) Віктор Нєкрасов, автор роману «В окопах Сталинграда», писав:

«В недрах Сибири, малый, истопник у начальства, на вольном хождении, не пожаловался, а наоборот:

— Чего я в своей деревне не видал, макухи, что ли? Сколько себя помню, досыта не ел, в чёрном теле держался, а здесь хлеба от пуза, рыбы от пуза, опять же уважение: «Вася, будь друг, сделай, Вася, голубчик, не забудь, принеси». Голубчик! А ты говоришь! В деревне-то я, окромя мата, и не слыхивал ничего. Что ни говори, а для нашего брата-колхозника лагеря – это вроде как для вас дом отдыха. Норму выполнил – пайку отдай, своё отработал – и на боковую. А в колхозе как левая нога у начальства захочет. Захочет – даст, не захочет – не даст. Иди в лес, серому волку жалуйся, вот и вся конституция.

– Все-таки – на свободе.

– А чего мне с неё, с энтой свободы, юшку пить или щи варить? Много я её в колхозе видал? Паспорта нету, в город съездить – и то председателю за справку бутылку ставить надо, чуть что – в зубы, а гульнешь с горя, участковый здрасте-пожалста, за широебину и в район. Нет, братишка, даром она мне не нужна, твоя свобода, видал я её в гробу, в белых тапочках, я жрать хочу…

Читали ли вы, слыхали ли вы, видали ли вы что-нибудь более страшное? Для нашего колхозника лагеря – это вроде как для нас дом отдыха. Сколько жизней, прекрасных, чистых, отдано было за неё, за Свободу. А он её в белых тапочках видел…»

В наші часи світова спільнота не сприймає рабства, як нещасну долю народу. Вона це сприймає як спільний злочин панів і рабів.

Мені прикро за останні вибори в Україні. Ми маємо бунт рабів, за улюблене стійло. Вони зі своїми убогими мізками не в змозі зрозуміти прості істини. Вони до глибоких міркувань не здатні. Нема чим міркувати. Про цих рабів писав сучасний російський поет Юрій Нестеренко:
«Причина не в том, что туже
Сжимают кольцо псари;
Раб – это не цепь снаружи,
Но жажда цепей внутри!
И тщетно твердить баранам
Про волю как цель борьбы:
Не раб порожден тираном –
Тиранов родят рабы!
И не исцелится рана,
И сделает круг резьба…
Свободный, убей тирана,
Но прежде – убей раба!»
Ганьбу й сором болюче відчуваю я за свою батьківщину. Важко підвести очі і подивитись на інші країни. Отака наша спадковість. Отака наша країна. Отакі ми. Пекуча образа не залишає мене, адже люди в інших країнах від нас майже не відрізняються. Вони такі ж як і ми – хіба що без хвоста.

Yaroslav