О, слово рідне! Орле скутий!

Чужинцям кинутий на сміх!

Пісенний грім батьків моїх,

Дітьми безпам’ятно забутий.

Святослав Караванський

 

17 грудня 2016 пішов у небуття дисидент, автор словників, патріот України Святослав Караванський.

Рідна земля України нехай буде Вам, пане Святославе, пухом. Вічна Вам пам’ять.

Я вже писав для «Линии оборони» коротеньку статтю про Святослава Караванського «Найкоштовніший скарб українців – їх патріоти».

У серпні 2010 р. Люцина Хворост спілкувалася у Дентоні з С. Караванським:

«Жереб, що випав на його долю, був би явно заважким для людини пересічної. Війна. Полон. Арешт. Довгі роки – ба ні, довгі десятиліття! – в таборах найбезжальнішої до власних громадян держави, якої, на щастя, більше не існує. Далі – еміґрація… І впродовж усього життя – ненастанне самовдосконалення. Душу свою він гартував терпінням, а доскіпливий ум дисциплінував працею. І навіть трохи дивно, що цей стоїк, цей нонконформіст, цей непохитний максималіст може бути таким привітним, таким демократичним у спілкуванні – якщо йдеться про спілкування з тими, кого він вважає за однодумців».

Видатний український мовознавець, поет, письменник, автор унікальних словників, методичних посібників з редагування і філології, публіцист, політв’язень радянських тюрем Святослав Караванський провів у неволі 31 рік.

С. Караванський: «Якщо говорити щиро, то я ніколи не був «совєтським громадянином».

Л. Хворост: «Пане Святославе, кажуть, іноді з віддалі можна побачити те, чого не бачиш зблизька. Якою Вам – із-за океану – бачиться сьогоднішня Україна?

– Сьогоднішня Україна бачиться як рана. Велика кровоточива рана.

Великий знавець української мови С. Караванський радив: «У висліді, як казали галичани, а тепер уже й негаличани, питомої української мови не знають ні академіки, ні доктори наук, ні професори українознавства, ні письменники, не кажучи вже про нашого брата – перодряпа. Тому, виходячи з мудрости, що вчитися ніколи не пізно, нумо вчитися!»

Оцініть вірш Караванського «Молитва», писаний у 1970-му році за ґратами у Володимирський тюрмі:

«Вічні, безсмертні шляхетні пориви!

Що ви є в світі?

Накликання? Чари?

Перший змах крил у польоті за хмари?

Чистого серця до правди змагання?

Думки народження? Прокид кохання?

Спілка любові, краси та відваги?

Спалах свідомості? Вибух наснаги?

Радість природи? Жагучість бажання?

Чи неповторність природних мотивів –

Гуркіт громів довгожданої зливи?

Що ви і нащо, нестямні пориви?

Нащо серця ви ворушите й душі?

Нащо бентежите юність тривожну?

Стелите міфами, даль бездорожну?

Старість обачну зриваєте з ліжка?

Тихих неволите йти у опришки?

Дужих вчите боронити слабого?

Щепите лють і зневагу до злого?

І на неорану кличете ниву

Тих, хто прибився у гавань щасливу?

Нащо? Де глузд ваш, шляхетні пориви?

З вами бійці не бояться могили

Десь, і в найслабшого трояться сили,

З вами у чорну годину і скруту

Легше зустріти останню хвилину.

Тож і на дні глибочезної пастки

Духом не дайте мені підупасти:

Поки живу я — живіте зі мною!

Кличте! Будіте! Зривайте до бою

З чадом смертельним розпуки німої!

Думці, душі не давайте спокою!

Юністю дихайте! Вабте весною!

Будьте зі мною!»

ЯРОСЛАВ