Азербайджан. Открытый урок (Часть 1)

Буквально только что Азербайджан закончил очередной открытый урок, условно называемый «Как говорить с бычьем». Пресса, в том числе и азербайджанская, описывает эти события с какой-то грустноватой и однозначно – непонятной для бычья, точки зрения. Собственно говоря, азербайджанская армия делает это намного лучше прессы, но почему-то полного прочтения ее действий – нет. Мы попытаемся взглянуть на эту ситуацию перпендикулярно и без лишней политкорректности. Это важно не только потому, что мы однозначно и сугубо субъективно выбрали строну Азербайджана, но и потому, что нечто подобное ждет нас в самом недалеком будущем, и вот эти уроки следует учить прямо сейчас.

Если отбросить все лишнее, то ситуация выглядит примерно так. После разгрома в 44-дневной войне и капитуляции Армении, проигравшая сторона должна была очистить оккупированную территорию пусть не за 24 час, но в течении года-полтора – однозначно. Такой лаг по времени Азербайджану был нужен для того, чтобы противная сторона создала технические и правовые условия не только и не столько для выхода из Азербайджана, что тот мог сделать самостоятельно и без рефлекии, но для выполнения обязательства создать коридор между материнской территорией Азербайджана и Нахичеванью, отрезанной территорией Армении.

Здесь мы не станем напоминать о том, почему часть Азербайджана оказалась отрезанной, поскольку делали это не раз, а здесь важно то, что Баку дал время Еревану утрясти все вопросы параллельно с выводом своих войск и своего населения, незаконно находившегося на территории Карабаха. То есть, было дано время для организации соответствующей транспортной инфраструктуры и одновременно, для принятия законодательных актов, легитимизирующих этот коридор.

Но вот прошло почти 2 года с момента подписания капитуляции, но Армения не выполнила ничего из основных обязательств, которые она взяла на себя, потерпев полный разгром в войне. Более того, слегка зализав раны и используя москву в качестве троянского коня, под флагом миротворцев, Армения стала предпринимать меры для того, чтобы закрепиться на оставшихся оккупированных территориях. При этом, их военные начали обстреливать деоккупированную территорию до тех пор, пока у Азербайджана не кончилось терпение и в середине лета он не наказал армян за эту наглость, выбив из местности, которая как раз являлась господствующей высотой, откуда армяне и вели обстрелы.

То есть, Азербайджан снова должен был применить силу для того, чтобы армяне выполнили свои обязательства, а вернее – частично выполнили, поскольку окончательно те не вышли и до сих пор, хотя и усвоили урок в том плане, что дальнейшая стрельба закончится примерно таким же быстрым и болезненным ударом армии Азербайджана. И вот армяне изменили тактику. Они стали практиковать обстрелы со своей территории, хоть уже не так интенсивно, поскольку кто его знает, что за этим последует, но диверсионные группы стали заходить на территорию Азербайджана с целью минирования объектов транспортной инфраструктуры.

Это была хитрая тактика, поскольку всегда можно сказать о том, что обстрелов не было, а откуда взялись мины, никто не знает, мол «А вы докажите!» Не правда ли, знакомая тактика, и даже не стоит сомневаться, кто ее разработал. Баку несколько раз предупреждал Ереван о том, что такие действия однозначно приведут к обострению ситуации, но поскольку вылазки делаются с территории Армении, в Ереване решили, что у Азербайджана уже просто нет средств для силового ответа.

(Окончание следует)

9 Comments on "Азербайджан. Открытый урок (Часть 1)"

  1. АнтонОвич | 13.09.2022 at 18:43 |

    Трапився на просторі телеграму такий коментар, був він на “язикє”, то я переклав, трохи літературно обробив, поки немає другої частини, то ознайомтесь. Писав якийсь “нє такой”
    Пуйло дав росіянам пораду – «Якщо набридло стояти на колінах, то можна спертися ліктями». Ніхто взагалі не розуміє, ЩО деякі люди мають на увазі, коли кажуть, що Росії потрібно було переконливо та виразно надавати іншу модель поведінки та інші цінності. Показувати їй інший спосіб розвитку. А чим, блять, займався останні 30 років цивілізований світ? Хіба він після розпаду СРСР не рятував цю країну від голоду та гуманітарної катастрофи, не підтримував їх на плаву кредитами, не показував печерним імперським людожерам, що можна жити і розвиватися, не вбиваючи собі подібних, не влаштовувати війни, без яких ці людожери просто не могли існувати раніше? Західний світ їх інтегрував у глобальну економіку, відкрив для них свої кордони, дав технології, дав свої західні товари в необмеженій кількості, заплющував очі на їхні військові злочини в Молдові, Чечні, Грузії, Україні та Сирії, заплющував очі на те, як ці людожери вбивали своїх громадян, підриваючи їх у своїх будинках, вбивали своїх ворогів у цивілізованих країнах, цькували їх полоніями та новачками, як розправлялися з неугодними журналістами, бізнесменами та політиками у себе в країні, як торгували героїном та кокаїном. Закривали очі на те, як Росія корумпувала західних політиків і проводила шредерізацію ЄС, купувала політиків у США та підтримувала всіх людожерів- диктаторів у світі. В результаті, захід своїми руками виростив і вигодував монстра, який розв’язав у 21 столітті криваву бійню не проти України, як усі це собі уявляють, а проти того ж заходу та його цінностей. Україна просто прийняла перший удар на себе і величезною ціною зупинила цих людожерів. Нагадати їм слова Рябкова на адресу НАТО “Забирайте свої манатки і повертайтеся до кордонів 1997 року”? І тепер ось ці всевибачаючі толерасти хочуть, щоб Росію та її біомасу не ізолювали, чи не позбавляли цю біомасу можливості і далі демонструвати свої п’яні пики, своє споконвічне хамство та нахабство на європейських курортах? Дуже хочеться, щоб людство нарешті усвідомило, що неможливо ніякими зусиллями, ніякими прикладами переконати людожерів не їсти людину і не розширювати свій лепрозорій. Єдиний правильний варіант існувати поряд з ними, це – взяти величезний камінь і завалити вхід у цю печеру, нехай вони вже там насолоджуються своїм власним м’ясом, пожираючи один одного, оскільки росіяни це робили протягом усієї своєї паскудної та злочинної історії. Другого шансу не буде, курячі стегенця не приїдуть. Країна рабів, тупого бидла, неляканих злодіїв та вічно майбутнього щастя. Росію, як і СРСР, ніхто не переможе. Вона уб’є себе сама. СРСР 2.0. Після закінчення війни в Україні, на Росію, після виплат репарацій за зруйновані міста та інфраструктуру, чекають 43 мільйони позовів від українських громадян за звинуваченням у геноциді. Враховуючи втрачені позиції на нафтовому та газовому ринку Європи, компенсації за цими позовами, які не мають терміну давності, будуть все життя виплачувати теперішні росіянє, їхні діти, онуки та правнуки. А зовні повільно опускається залізна завіса, пуйло остаточно переміг у Росії здоровий глузд. Коли воно здохне, а його оточення втече від влади, будуть написані десятки книг, тисячі статей та зняті фільми про злочини сьогоднішнього режиму. На поверхню випливе ціла орда виродків, які все бачили і розуміли, але сиділи з язиком у своїй немитій сраці і, підібгавши хвіст, хвалили його. Коротше, рускі… для вас скорботна новина: ви раби, а ваш Великий Лідер – дрібний, божевільний маніяк-відщепенець, який успішно веде країну до розвалу. Прощавайте, виродки. Амінь.

  2. Наталія М. | 13.09.2022 at 18:51 |

    Великолепная статья! Уважаемый Автор, ждём продолжения!

  3. Лора Фу | 13.09.2022 at 18:53 |

    Шановна редакціє,
    можливо, не вчасно, не до теми, але хоча б частково варто донести інформацію, що написала у зв’язку з особистими враженнями від наших біженців і, зокрема, з враженнями, що доводилось чути від лікарів-українців, що тут масово стикаються з нашими біженцями, до широкого загалу.
    Далі мій текст, що сьогодні спонтанно виник у зв’язку і після перекладу.

    Шановні батьки! Так сталось, що зголосилась перекласти запрошення на батьківські збори у школі, щось почула про настрої, і у зв’язку з цим не можу не поділитись деякими міркуваннями. Я опинилася в Німеччині 14 років тому. З 9-річним сином, який закінчив 3 класи у школі в Києві. Причиною була професійна діяльність мого чоловіка. Я залишила в Києві улюблену роботу, до якої йшла кілька років, і опинилася практично ні з чим в Німеччині. Інша країна, інші правила, інша мова. Для сина теж було непросто. Хоча діти швидше адаптуються, але й мають більш лабільну психіку, ніж дорослі. Тобто дорослі, як правило, більш стійко переносять стресові ситуації. Отже, син вивчив мову на рівні носія мови, хоча в перший рік у школі його пробували бити і принижувати турки і хорвати… Не німці! Таке собі життєве загартування… Я мала мовні курси, екзамени, підтвердження моїх українських дипломів, ще професійні курси (всі курси оплачували ми самі з однієї чоловікової зарплати, як і квартиру, що винаймали, ніхто нічим не допомагав!, а ми й не очікували цього), мої пошуки роботи. Тепер працюю вже 11 років. За цей час моя зарплата зросла з досить невеликої до вище середньої. Не автоматично, а виключно відповідно до моєї працездатності і кваліфікації. Кажу, щоб не було ілюзій. Німеччина – не рай. Не варто мати ілюзії і високі очікування. Бо, як багато вже чула, не всі українці є… цивілізованими, і є паразитичні настрої – “любіть мене, любіть, і ось сюди у дзьобик все кладіть”. Ще раз, Німеччина – не рай. Щоб жити навіть на середньому рівні, люди тяжко працюють. Місяць тому мала спілкування з чоловіком, що на початок активної фази війни відпочивав з дружиною і донькою у Шрі-Ланці. Все випитував, що за зарплати тут. Ну, ОК, назвала наші (брутто, а держава відраховує 40-50% до того ж з цього брутто). Він скривився, бо, мовляв, у Києві суттєво більше заробляв, а саме… озвучив високу цифру у доларах на місяць. Ну… Ніхто ж і не тримає, нічого не обіцяв і не обіцяє… Хто шукає шикардосу дармового, чи й не дармового, тому – не сюди. Повернемось до теми. Як так вже склалось, що Ви з дітьми тут, з моєї точки зору, треба дивитись на можливості, надані Вашим дітям, позитивно. Дитина може опанувати мову, що може при будь-якому подальшому розкладі зіграти позитивну роль. Знання мов зайвим не буває, куди б потім доля не завела. Тож варто сумлінно виконувати всі вимоги школи/шкіл, де Ваші діти опинилися, а не викладати фантазії собі та іншим, як Ви це бачите… Живемо тут і зараз. Що завтра буде – побачимо. Майте повагу до країни, де опинилися, до її культури, зокрема мовної, правил, устрою, тощо. І ще – Вам ніхто нічого не винен! Ніхто! Нічого! Винні тільки кацапи/громадяни лепрозорію/мордору/(па)раші! Шануйтеся! Будьте вдячні за надані можливості! І не осоромлюйте Україну! Бо Ви всі тут – її обличчя! Кожен з Вас! Подвійна відповідальність!
    Чи хтось хоче поводитись, як в анекдоті, який я часом цитую: “Я – рускій, я сам рєшаю, гдє здєсь туалєт!”
    І ще – хто далі чирікає ворожою мовою – припиніть! І не Ви мені розказуватимете, що ‘важко’… Я у 7 років пішла у Києві до російської школи, бо перша відкрита школа в новому районі Києва, де мої батьки отримали квартиру, була російська. Я перейшла на українську, коли народилась моя перша дитина, свідомо, щоб дитина не просто знала рідну мову, а думала нею. Тоді були ще паперові словники і ніякого інтернету. Але, якщо мОзкові такий запит надсилається, він мобілізує резерви. Згадується у потрібний момент щось зі ‘складів’. Або шукається відповідник у словникові. З часом перестаєш ‘перекладати’ з мови на мову, а думаєш українською. З роками мені стало важко знаходити російські аналоги. Та й для чого?! Перша мова стала українська, друга німецька. Так став функціонувати мозок. Так посилає, як хочеш щось сказати. Іноді навпаки. Спочатку німецька, потім українська. Отже, всі відмовки – дитячий садок! Якщо хтось хоче щось зробити – робить! Українська – це наша відповідальність – перед дітьми, наступними поколіннями, перед країною. Подумайте – ті, хто досі чирікає кацапською, що це – неповага до країни, де Ви з якогось переляку живете чи оселилися, це неповага до народу, чиєю гостинністю Ви користуєтесь, це безвідповідальність , бо оце таких кацапомовних формально відморозки-рашисти “звільняють” на наших територіях. Ви їм формально даєте привід! Спробуйте расєйською чирікати в Британії, США, Франції, Бельгії і т.д., чи тут, в Німеччині… І?! То чого ж така зневага до України?! Як комусь щось не так – напрям відомий. Расєя – велика. Успіхів! Або думайте головою! Слава нашій країні! Вона – унікальна. Справжня свобода – в Україні! Справжні можливості – теж там. Знаю вже, що кажу. Тож – Борімося і поборимо! А зараз робимо, що можемо, або й трошки більше. І не жаліємось, а шануємось. Лариса

    Оце мій допис у додаток до перекладу до запрошення на батьківські збори до однієї зі шкіл в Німеччині. Бо клас для українських діток в німецькій школі організовано… Але – “діти орієнтовані на українську школу і повернення додому, тому якось на Schulpflicht у Німеччині не звертають уваги. І ще вони хочуть до “нормальної ” німецької школи, а їм створили інтеграційний клас для вивчення німецької мови.”
    І тому співвітчизники ‘забивають’ на всі правила, що існують в Німеччині, зокрема, у школах.
    Панове, так не йде. Ми, українці, маємо бути цивілізованими, а не як… самі знаєте, хто.

    • “Я опинилася в Німеччині 14 років тому. З 9-річним сином”
      Йому на разі – 23 роки? І шо? Шо Ви “стогнете”? До чого це все?

      • Лора Фу | 18.09.2022 at 17:46 |

        To Garry:
        Додавати невеликі цифри навчились добре. З літерами вочевидь не так добре склалось. Бо коментар написаний на суто перше речення допису, який був швидше для біженців/біженок з дітками за кордоном. І ніхто не “стогнав”! Не думаю, що ‘кусатись’ на всі боки – хороша ідея.

  4. Наталія М. | 13.09.2022 at 18:57 |

    АнтонОвич | 13 Вересня, 2022 at 18:43 | Відповіcти

    Шановний АнтонОвич! Блискучий комент! Красно дякую. Це вже готова стаття і дуже актуальна! Пропоную нашему Авторові, якщо він не проти, тиснути її окремо.

  5. Наталія М. | 13.09.2022 at 19:56 |

    Лора Фу | 13 Вересня, 2022 at 18:53 | Відповіcти

    Дуже дякую Вас, шавновна Ларисо, за такий цікавий нарис зі свого життя у Німетчінні. За Ваші такі правильні і ясні думки. До речі, я теж так думаю хоча і мешкаю в Україні. Що пора вже нам кидати цю кацапську мову і переходити на нашу красиву, солов’їну. Але тут наш Автор, який сам
    чудово володіє українською мовою, вже поясняв, що з-за великої аудиторії, яка тут пише з-за кордону, пока залишається ця мова. А там подивимось.

    @ І ще – хто далі чирікає ворожою мовою – припиніть! @

    До речі, про мову. Перепрошую, шановне панство, якщо повторюсь але ж це важливо. Для початку невеличкий вступ. У мене була колись подруга, з якою ми дуже добре товаришували. Але коли почалась війна в 2014р. ми з нею посварилися вщент із-за України. Вона стала справжньою сепаркою. У неї з’явилися нові віртуальні подруги з москви та пітера.

    Під час повномасштабного вторгнення фашистів до нашої країни у лютому 2022р. вона на своїй шкурі (вона з Маріуполя) відчула всю красу російського світу. Вона була змушена звідти тікати до Чехії, а чомусь не до расеї.

    Я з нею практично зв’язок не підтримую, іноді відкриваю вайбер і дивлюся скільки вона мені надсилає інформації, а потім її видаляє. Іноді мені вдається прочитати її листівки, які вона мені шле. Уявіть собі, українською мовою! Нещодавно вона мені зателефонувала та поспілкувалася зі мною по телефону. Сказала мені з кислою фізіономією, що в Чехії не вітається російська мова, і тепер їй доведеться вивчати українську мову! Я про себе посміхнулася і подумала: “Життя – наш найкращий учитель. Вчить жорстко, але її уроки запам’ятовуєш назавжди”.

  6. Юрій+Арч | 14.09.2022 at 09:45 |

    +++

Comments are closed.