На момент понеділка, 13.03.1961 майбутнього українського письменника Тимура Литовченка ще навіть у проекті не існувало. Коли 1963 року поет-першопроходець теми Куренівської трагедії Леонід Кисельов написав вірш «Тринадцатое марта, Куреневка…» — він тільки встиг народитися. Коли «Бабин Яр» Анатолія Кузнецова публікувався спочатку в журналі «Юность» (1966 рік), а потім у видавництві «Молодая гвардия» (1967 рік) — ще навіть не знав про ті жахливі події…

Для Тимура Литовченка все почалося лише наступного — 1968 року. Тоді він був отим маленьким радянським хлопчиком в беретику з помпончиком і м’ячиком в руках, який зображений на знімку ліворуч. Для довідки: це старша група дитсадочка… Ну, отож саме цього хлопчика його мама взяла одного разу з собою на Байковий цвинтар на могилу його дідуся. По дорозі додому вони проходили по центральній кладовищенській алеї. Оминаючи могилу Олексія Давидова, мама прошепотіла сину, щоб він звернув увагу на міліціонера, якого поставили стерегти останній притулок голови міськвиконкому. Наказала глянути якомога швидше, в жодному разі не зупиняючи погляду на правоохоронці. А вже вийшовши за ворота цвинтаря, повідала 5-річному хлопчикові про Куренівську трагедію:

---

Я була тоді на Куренівці і бачила все. Понеділок то був і число тринадцяте. Всю ніч вирувала негода. Моя мама прокинулася вночі і говорила, що зроду не пам’ятає такого.

А вранці сусіди сказали: на Куренівці повінь, розлилася багнюка, є загиблі. Мій батько, а твій дід Гриша працював майстром на Четвертій взуттєвій фабриці, у них щось там з планом було, ночами продукцію «гнали», і він саме мав їхати додому після нічної зміни. На своє щастя тато затримався на роботі довше, ніж розраховував і не потрапив під сель. А всі його товариші по роботі загинули, їх накрило в трамваї, яким вони поверталися додому.

Ти не уявляєш, що там було! Люди поверталися з третьої зміни і їхали на першу, перезмінка в трамвайному депо, де купа народу; тут все і полилося. Ми з мамою нічого не знаємо, телефон на фабриці не відповідає. У мами руки-ноги віднялися, я дала їй валер’янки, сама кинулася на вулицю — а трамваї ж не ходять, лінію на Пущу перерізало! Зупинила якусь вантажівку, сказала: «В мене тато на Куренівці». Водій без зайвих розмов посадив у кабіну, їдемо, я тільки сиджу і реву, дівча ще зовсім…

Біля «Еталона» він мене зсадив, далі йшла пішки. Ноги заплітаються, а я йду… Все болото багна було оточене піднятими по тривозі солдатами і міліціонерами в два або три ряди. Я кричу: «Там тато!» — мене не пускають. Попленталася назад. Пам’ятаю, мчить поруч вантажівка, кузов забитий меблями. Дверцята шафи відкриті, плескають, з внутрішньої сторони дзеркало, і в ньому відбивається вся вулиця. Потім вертоліт пролетів, дивлюся — з нього мотузкова драбина спущена, а на неї причепився манюсінький чоловічок, чорненька така комашинка. Я подумала: «Хоч би мого татка так витягли!» Але він затримався на фабриці, а я й не знала. Й ніхто не знав.

Додому прийшла вже вдень, а там — тато. Живий. Що тут зі мною було! Господи, що було…

Багнюку розкопували, коли вода зійшла. Депо трамвайне розкопували, поруч з депо трамвай з пасажирами занесло. Касира якогось з великими грошима накрило. Двох дівчат в телефонній будці знайшли… Наші потім повідомили: загинуло десять осіб. А ті, хто слухав «Голос», говорили, що загинуло десять тисяч. Але в таких випадках завжди треба брати середнє. Загинуло сотні дві-три, не більше. Тільки ніхто ніколи їх не перераховував.

---

Навіщо вона оте все розповідала?! Хтозна… Для мене це й досі загадка, бо негайно ж по завершенні розповіді мама примусила синочка заприсягтися, що він негайно ж забуде про все почуте і більш ніколи-ніколи не згадуватиме.

Ясна річ, хлопчик заприсягнувся — а що ж іще міг вдіяти 5-річний відвідувач старшої дитсадкової групи?! Але ж так само зрозуміло, що за деякий час він второпав… що не може забути нічого з почутого, як не намагався!!! Щоб уявити, що відчуває занурена в намул людина, хлопчик спробував якомога довше затримати дихання. Потім згадав, як болісно буває, коли зненацька вдихнеш не в те горло воду і не можеш прокашлятися. Тоді зрозумів, до чого це жахлива смерть — задихнутися в рідкій багнюці…

Але якщо вся розповідь мами правдива — чому про це не можна говорити, навіщо про це забувати?! А може, мама щось-таки наплутала, розповіла щось не те?! Адже недарма склали «дитсадковий» анекдот про Вовочку…

Американська делегація вирішила відвідати дитсадочок, отож директорка прийшла до дітей і каже:

— Діти, якщо американці спитають вас, де найсмачніша в світі манна каша, ви кажіть: в Радянському Союзі! Якщо спитають, де найкращі іграшки, ви кажіть: в Радянському Союзі! Якщо спитають, де найліпші вихователі, ви кажіть: в Радянському Союзі!

Раптом Вовочка розплакався:

— А-а-а, хочу в Радянський Союз!..

5-річний відвідувач старшої дитсадкової групи ще не знав, що таке «розрив шаблону» — але розрив цей у нього стався. Бо з одного боку він знав, що живе в найкращій у світі країні — СРСР. А з іншого — не міг зрозуміти, чому про таку жахливу біду, як Куренівська трагедія, не можна навіть говорити й чому це треба навіть забути, з голови викинути?! І де тоді справедливість?!

І на що спертися, якщо на тих, хто думає про ту катастрофу, полює жахливий КДБ, якого бояться навіть найсильніші люди у світі — його батьки?! Адже максимум, що прочитав 5-річний хлопчик — це пригодницький роман Жуля Верна «Діти капітана Гранта». Але там відповідей на всі ці запитання не було… Та й сама повість братів Стругацьких «За мільярд років до кінця світу» на той час не була написана, а тому про танку «Боягузтво» Акіко Йосано в наших широтах ще ніхто не чув…

Тим не менш, вирішувати щось було потрібно. Отож 5-річний хлопчик зрештою припинив відганяти від себе видіння огромезної чорної стіни, що неслася на нього за останню мить до загибелі. Малий просто вирішив спертися на єдине, на що був здатен спертися — на себе самого. Відтоді завів звичку: щодня перед сном прокручувати подумки почуту від матері розповідь з усіма супутніми картинками, намальованими його фантазією. А коли завчив усе напам’ять від слова до слова — просто зменшив частоту прокручування «кіно» до одного разу на тиждень.

По мірі зростання малий дуже обережно розпитував усіх дорослих про Куренівську трагедію. Більшість дорослих відверто посилали набридливого хлопчика. Лише приблизно раз на 2-3 роки він зустрічав дорослого достатньо сміливого, який хоча й боявся КДБ — та все ж видавав свою версію тих подій. Почувши щось новеньке — вплітав цю розповідь в стару основу, одночасно узгоджуючи нестиковки. При цьому жодних нотаток юний конспіратор не робив, бо розумів: у його мозок КДБ не влізе — а от записи відшукати може!..

Таким чином, станом на 1980 рік у юнака накопичилося сумарно 4 або 5 свідчень. Інтегрована картина Куренівської трагедії виявилася ще жахливішою, ніж це випливало з розповіді його мами. І ще він зрозумів дуже важливу річ:

• перший Голодомор стався в 1921 році;
• через 20 років після того — в 1941 році почалися розстріли в Бабиному Яру;
• ще через 20 років після того — в 1961 році сталася Куренівська трагедія.

Отже, юнак вирішив подивитися, а що ж станеться ще через 20 років?!

В 1981 році не сталося нічого. Тому молодий чоловік вирішив, що нафантазований ним «вектор київських катастроф» з 20-річним періодом — це маячня. А як застосувати зібрані за роки пошуків відомості, він ще не знав…

Але настав 1986 рік (1961 + 25) — і сталася найбільша у світі техногенна катастрофа: аварія на ЧАЕС!!! При цьому приховану ланку «вектора київських катастроф» — Куренівську трагедію з сусідніми ланками єднали:

• з попередньою (Бабин Яр) — місце подій;
• з наступною (аварія на ЧАЕС) — техногенний характер.

Цікаво, що без Куренівської трагедії все виглядало так, нібито між Бабиним Яром і аварією на ЧАЕС минули спокійні 45 років… Хоча насправді їх єднав техногенний сель, що вирвався з нібито замитої яруги!..

Тоді молодий чоловік зрозумів, що треба написати той роман, який він назвав згодом «До комунізму залишалось років п’ятнадцять-двадцять». Рішення далося нелегко, адже накопичувати в голові відомості про біду з минулого — це одне, а от писати роман (за тодішніх умов писати доводилося ручкою в грубому зошиті) — це вже зовсім інше… Однак подумавши трохи, молодий чоловік зрозумів, що іншого виходу нема! І якщо не він розповість про «вектор київських катастроф» — тоді хто?! А якщо цей «вектор» не проявити — де гарантія, що років через 20-25 не станеться нової біди?.. Де гарантія, що ця нова біда не буде ще жахливішою?..

Перша спроба написання роману «До комунізму залишалось років п’ятнадцять-двадцять» припала на 1989 рік. За основу були взяті оті самі чутки про Куренівську трагедію, назбирані у 1968-1980 роках. Було зрозуміло, що все це надто суб’єктивно, що найшвидше, цей своєрідний міф про катастрофу має суттєві розходження з реальністю… Проте Великий Кобзар, наприклад, писав своїх «Гайдамаків», теж спираючись на народний міф про Залізняка і Гонту! То чому б і тут не спертися на «міський міф» про події 13.03.1961?..

Потім чернетки майже готового роману були втрачені. Потім, після періоду певної розгубленості, його текст був відновлений по пам’яті, а разом з тим додатково відредагований в 1991-1992 роках. А потім довелося докладати додаткові зусилля, щоб здійснити перше видання роману в 1996 році. Й наявність цієї скромної книжечки круто змінило життя українського письменника Тимура Литовченка.

Бо стала зрозумілою одна дуже важлива річ: письменник мусить пройти уготованою йому дорогою!!! Не варто звертати на криві, захаращені хмизом, хоча й безпечні на вигляд стежини!.. І навіть якщо тобі кажуть, що попереду Океан Смерті?.. Навіть океани пересихають! А за ними відкриваються нові творчі обрії. Й зокрема, більш широкий погляд на події 1961 року в Києві, на цей раз відображені в «Книзі Відлиги. 1954-1964», що входить до складу новітньої художньої історичної епопеї «101 рік України». Якби не той вчинок 5-річного хлопчика — мабуть, не відкрилися б і нові творчі перспективи…

Не знаю, що відчували Леонід Кисельов, Анатолій Кузнецов та Олесь Гончар. Мабуть, щось схоже. Отож пам’ятайте про цей висновок, коли життя почне спихувати вас на узбіччя.

Пам’ятайте — і йдіть своїм шляхом. Не бійтесь!