Не втрачаючи гідності, завмерлий біля дверей швейцар знов підібрався й обсмикнув шиту галунами ліврею. Я поплескав войовничо налаштованого маестро по плечу і швиденько завірив, що в радіусі трьох кілометри від нас жодних скрипалів не передбачається. А щоб ніхто часом і справді не втрутився в розмову, ми прихопили у розташованій поруч з «Носорогом» крамничці пляшечку бордоського й попрямували до старовинного здичавілого парку, супроводжувані спантеличеними поглядами перехожих, котрим дивно було бачити разом чепуристого молодика й неохайного п’яницю. Пити потрошку вино на березі сонного ставка — у цьому теж є щось захоплююче.
— Так, це все дуже схоже на моє життя. Занадто навіть схоже. Схоже у такій мірі, що я назвав би це свинством. Дивіться-но…
П’яничка широко повів рукою довкола і продовжував:
— От тече собі повноводна ріка життя, але частину води з неї люди відводять у якусь яму, відгороджують її греблею — і за декілька років маємо застійний чорторий, осоку, латаття, безліч поганих створінь. А яскраві метелики й усілякі інші яскраві пташки пролітають поруч. І навіть закохані парочки не ризикують кататися тут на човні, побоюючись налетіти на корягу. Тільки занепалі п’яниці, як от я, іноді завітають…
Хартлент піддів ногою камінець, що плюхнувся у воду і переполохав півдюжини смарагдових ропушок.
— Ось, будь ласка: тікають! Зникають, немов зграя затятих друзів у важку хвилину. Боягузи нещасні, — додав маестро з ненавистю.
— Ви їх засуджуєте? — поцікавився я.
— Куди вже мені, — зітхнув невдаха-скрипаль і, піднявши над головою спорожнілу на дві третини пляшку, пояснив: — Я ж немов оця ріка. Щирого щастя в мені немає ані краплі, лишились суцільні ілюзії та п’яні марення. Я чи то занадто спорожнів, чи то занепав, на дні душі — осад і гіркота. А все через Дормона.
Якщо чесно, на цей момент я вже починав шкодувати про витрачені на викуп гроші. Сидіти б зараз Хартленту у відділку й очікувати, доки законники розберуться, що й до чого… Проте згадка про Дормона сколихнула в моїй душі нові спогади.
— Стривайте, ви часом не про Густава Дормона говорите?
Погляд каламутних склеротичних оченяток маестро був красномовнішим від будь-яких слів.
— Густав Дормон — так, це людина… — промурмотів він нарешті й швидко завертівши пальцями, пояснив: — Тобто, ясна річ, усі ми люди або принаймні схожі на людей. Але Густав Дормон — то не простий смертний, скажу вам відверто! Це — з розряду особистостей, он що!..
Прорікши цю туманну тираду, маестро заходився люто терти вкрите рясною щетиною підборіддя.
— Але якщо ми говоримо про того-таки пана Дормона, то ви що, маєте на увазі найпересічнішого вчителя музики, чи не так? За наполегливої вимоги матінки я брав у нього уроки, коли мені було…
Незадоволене буркотіння продемонструвало, що орангутанг знов готовий ожити, і я завбачливо замовк.
— От це вірно, — похвалив Хартлент, — тому що ви знали цю Людину з великої літери як напівзлиденного вчителя, а от я знав…
Мене вразило те, що п’яничка-скрипаль говорив про мого колишнього вчителя в минулому часі. Невже Дормон помер? Втім, все може бути! За чотири роки…
Раптом величезний дрізд пурхнув з кущів і всівся на землю в десятьох кроках від нас. Колишній скрипаль здригнувся й вирячивсь на птаха, немов на примару. Я спитав Хартлента, чи живий учитель музики, проте маестро вже цілком поглинули інші думки.
— Знову… — замість відповіді прошепотіли побілілі губи. Розгніваний такою безглуздою поведінкою співрозмовника, я схопив гілку, що валялась поруч, і замахнувся на дрозда.
— Облиште, — шепнув Хартлент, але птах вже зник. Відразу ж по цьому з кущів долинуло щебетання. От тоді я і справді пошкодував, що втрутився в хід подій. Орангутанг все же прокинувся. Вигукуючи: «От!.. От!.. Знову!..» — п’яниця-скрипаль кинувся в кущі. Приблизно чверть години звідти долинали тріскотнява зламаних гілок, шелест, голосні прокльони й веселе щебетання дрозда, що перелітав з місця на місце. Хартлент не заспокоївся, доки птах не полетів геть у якихось своїх пташиних справах. Тоді й маестро повернувся на берег. Але ж Господи, на що він був схожий! Витягнутий із сміттєвої купи клаптик запаскудженого паперу і те виглядав би краще.
— Ну от, ви самі бачили й чули, — пропихкав розшарілий після «бігу з перешкодами» Хартлент. Хоча особисто я не бачив біля себе нічого і нікого, окрім божевільного старця. Про що й поспішив сказати.
— А це коліно?! Всього лиш одне коліно!..
Зморщившись від натуги, маестро почав невиразно муркотіти, потім заходився насвистувати, копіюючи дрозда. Я нічого не зрозумів.
— Молодий чоловіче, невже ж і вам ведмідь на вухо наступив, чи що?! Ось саме це: ті-ті-па-па-пам-па-ті-па!
Я все одно не розумів. Напад люті, що вилився на оточуючий нас сонний спокій, був настільки жахливим, що я не в змозі його описати. Навіть недопита пляшка бордоського полетіла у ставок і здійнявши хмару бризків, зникла під водою. Втім, коли Хартлент зрештою видихся, першими ж його словами були:
— Ну от, тепер випивку втрачено. Шкода…
Слідом за тим без жодного переходу маестро почав сумну свою розповідь. Говорив квапливо, захлинаючись словами й безупинно озираючись, немовби перевіряв, чи не повернувся часом дрізд:
— Ми з Густавом майже ровесники. І жили поруч, і вчились разом. Подружжя Дормонів не було заможним, але з огляду на обдарованість Густава вчителі часто погоджувались почекати з оплатою уроків або просили за них меншу ціну. Взагалі-то, Густавові пророкували популярність, повсякчас підтверджували, що він набагато обдарованіший за мене, краще грає та все таке інше в тому ж роді. Мій приятель час від часу навіть складав музичні етюди, і в нього це непогано виходило, між іншим. Загалом, Густава постійно ставили мені за приклад. Вас це обходить. Вам, молодий чоловіче, цього не зрозуміти. Ну, взяли ви за наполяганням матусі декілька уроків, на тім справа й скінчилась. А для нас вирішувалась доля, усе майбутнє життя! Тому, сказати чесно, я завжди дуже заздрив юному Дормону. Ще б пак: коли при тобі постійно когось хвалять, його можна почати ненавидіти! Тільки з Густавом у мене цього не було, ні…
(Далі буде)
