(Попередня частина — тут)

— «Сеню»?! Ви сказали «вдягніть нашого Сеню як слід»?!

Майор Лизогуб вказував тремтячим пальцем на цуцика, який щойно погриз, а на додачу ще й «помітив» колеса його автівки.

— Так-так, ви не помилились, — кивнув начальник центру, — це і є наш Сеня, він же Семен Семенович, для якого ви і привезли посилку.

Почувши свою повну кличку, песик за давньою звичкою впав догори дригом на спину. Мабуть, сподівався, що за сумлінне виконання службових обов’язків йому зараз почухають черевце…

Але не повіривши почутому, кур’єр заволав:

— Та ви тут показилися, чи що?! Як це: Семен Семенович, якому сам генерал Корчовний посилку передав — і раптом…

— Ні, не зовсім так. Спочатку цю чудову уніформу надіслали генералові з штаб-квартири НАТО, просто із самого Брюсселю, а вже потім він передоручив її вам, майоре, — виправив його начальник центру.

— Маячня!!! Ви просто знущаєтесь!!! Та я зараз же генералові!..

Помітно здригаючись від обурення, майор Лизогуб витягнув з кишені мобілку, відшукав в адресній книзі необхідний телефон, натиснув на виклик, увімкнув «гучний зв’язок», пояснивши:

— Зараз генерал Корчовний вас на порох зітре, самі почуєте, ось…

А коли адресат зняв слухавку, прокричав:

— Пане генерале, ваше завдання виконано, посилка до учбово-тренувального центру доставлена! Але тут привели собаку…

— О-о-о, то ви вже познайомилися з Семеном Семеновичем? — долинув з мобілки голос генерала Корчовного. — Ну, то як вам адресат, сподобався? Дуже милий песик, хіба ні?..

Кур’єр витягнув руку з мобілкою перед собою й дивився на неї, немов баран на нові ворота. Генерал між тим продовжував:

— А кісточкам він зрадів? А м’ячикам? А мисочці? А як уніформа — чи личить Семену Семеновичу? Чи розумієте, як йому пощастило: отримати собачу уніформу аж із самої штаб-квартири НАТО?.. Хоча заслужив, чесно заслужив!.. Чи розповіли вам історію про те, як Семен Семенович виховував капітана Лінареса з Іспанії? Ну, чому ж ви мовчите, майоре?..

— А-а-а… як, тобто, виховував… Невже… обгавкав?..

— Ще й як! Іспанця, НАТОвського делегата, уявіть собі! Той випадково вронив папірець на асфальт повз урну, то Семен Семенович не відчепився, аж доки капітан не виправився! Він такий настирливий… А чи знаєте ви, як песик виховує тих, хто взуття не чистить або ж не дотримується правил паркування на автостоянці? О-о-о, я вам скажу, що НАТОвці були просто в захваті від Семена Семеновича! Отож і відзначили його цінним подарунком.

Почувши таке, майор послав своєму водієві спопеляючий погляд. Той виструнчився, козирнув і намагаючись дивитися тільки поперед себе, вийшов з кабінету. Відпущений помахом руки полковника Одуденка, слідом забрався і днювальний. В приміщенні лишились тільки начальник центру, кур’єр і секретарка, яка між тим майже завершила вбирати цуцика в собачу уніформу.

— Але давайте ближче до справ, майоре, — мовив між тим генерал Корчовний. — Доповідайте, чи личить Семену Семеновичу подарунок?

Секретарка виконала начальницьке доручення на совість: песик перетворився на справжнього красеня! Уніформа являла собою щось на кшталт куцої жилетки, що вдягалася через передні лапки й застібувалася на спині за допомогою липучки. Завдяки іншим прихованим липучкам, жилетку можна було ідеально підігнати по формі собачого тулубу. Також уніформа мала різноманітні нашивки і невеличкий стоячий комірчик з петлицями кольору національного українського прапору.

— Так, пане генерале, йому личить. Навіть дуже!.. Ви навіть уявити не можете, до чого ж він чудовий!.. — охоче підтвердив майор, який все ще не остаточно оговтався від шоку.

— Не можу уявити? Так, не можу… А тому неодмінно сфотографуйте песика в надісланій уніформі на мобільний телефон. Фотографії покажете мені, коли повернетесь. А начальникові центру перекажіть, щоб зробили фотосесію Семена Семеновича. В будці там, перед шеренгою тощо. Нехай прес-офіцер центру тримає ці фотографії у себе до подальшого розпорядження. А ми подумаємо, як їх використати. Адже цінний досвід співпраці з НАТО потрібно пропагувати. Ну все, виконуйте. А як повернетесь — одразу ж до мене з фотографіями!

— Так точно, пане генерале! Виконаю, можете не сумніватися!

 

* * *

Поступово історія про те, як Сеня спочатку обгавкав НАТОвського капітана, а потім погриз і «помітив» колеса кур’єрської автівки, перетворилась на місцеву легенду. Її неодмінно переповідали всім курсантам, які прибували на навчання до центру. Й в обов’язковому порядку завершували розповідь словами:

— А потім майор Лизогуб бігав за нашим Семеном Семеновичем навшпиньках і фотографував його з усіх можливих ракурсів. І прес-офіцер бігав разом з ним. Та оскільки Семен Семенович не знав генеральського кур’єра, то повсякчасно гарчав на нього. А майор лише улесливо посміхався. Отак… Не Лизогуб він, а Лизодуп якийсь, майор цей!..

Курсанти реготали від почутого. Й відтоді пильнували стан свого взуття, бо знали: песик-акуратист нікому не пробачає бруду на берцях або чоботах.

Київ, 20-28 листопада 2016 року

---

UPD. До речі! Оповідання “Акуратист” нещодавно було начитане для бібліотеки “Ліхтар” (бібліотека для людей з вадами зору).