А те, що представники нашого покоління все ж таки долали труднощі, які видавалися неподоланими нашим батькам — то це ніяка не таємниця. У цьому зв’язку, наприклад, можу пригадати свої шкільні випускні іспити. Я був одним з трьох потенційних золотих медалістів нашого класу, отож якби все вдалося — мені лишалося наосліп тицьнути у список факультетів Київського політехнічного інституту, обрати той із них, де першою треба було здавати письмову математику, отримати на першому іспиті «5», щоб золотий клю… Ой, перепрошую — щоб бути зарахованим до студентських лав.

Уявіть же моє занепокоєння, коли ввечері після чергового іспиту до нас додому завітав кур’єр з військкомату, який приніс повістку на 9:00 наступного дня!!! Це було тим більш підозріло, що весняний призов вже завершився… Тоді що від мене хочуть вояки?!

— Є підозра, що ти, сучьониш, хочеш закосити від виконання священного обов’язку перед Батьківщиною! — ошелешив мене товариш майор наступного ранку. — Є підозра, що твій діагноз «змішаний астигматизм» — це повна х*рня. А тому ось направлення — і кроком руш на переобстеження! Через тиждень принесеш результат.

Я спробував пояснити, що через тиждень у мене випускний по історії, а для обстеження сітківки мені капатимуть в очі атропін, після чого я не зможу нормально готуватися до іспитів. Більш того, атропін ще має вийти з організму, на що потрібен додатковий час… На це товариш майор відповів:

— Батьківщина, синку, чекає на виконання тобою священного обов’язку! А до Афгану тебе заберуть навіть без атестату зрілості. Тому струнко!.. Кру-гом!.. Кроком руш в лікарню!..

Батьки були шоковані — але що вдієш?! Нашвидкоруч зібравши речі, поїхав до лікарні. Там підтвердилися найгірші очікування: від сьогодні протягом тижня мені капатимуть в очі атропін тричі на день, потім наново обстежуватимуть сітківку обох очей, потім відпускають додому… але атропін виходитиме з організму ще тиждень. Два тижні — це прощавай, історіє та фізико, два випускні іспити!.. До того ж, поклали мене на південний бік в палату до ветеранів війни, цілий день залиту яскравим сяйвом весняного сонця. На ліжко під вікно. Після атропінізації очей витримував перебування там, лише зав’язавши очі рушником — бо сяйво стало нестерпним…

— Хтось дуже хоче, щоб ти провалив іспити. От тільки хто?.. — філософічно зауважили «діди», вислухавши мою історію. Я й сам хотів би дізнатися, хто того бажає… Однак ці мудрування були б марними. Треба було подумати над іншим: як все ж таки читати підручники спочатку з історії, потім з фізики навіть в сонячній палаті з очима, залитими атропіном?!

Можна було спробувати закоптити астигматичні скельця моїх окулярів — але як позбутися кіптяви потім, коли все минеться?! До того ж, можна було підпалити оправу окулярів… Не годиться. Звичайні, без діоптрії пляжні окуляри не годилися також: по-перше, в них багато не прочитаєш, по-друге, послаблення світла навіть у них було недостатнім. Потрібне щось інше…

Лежачи з зав’язаними рушником очима, я пригадав, що наступним іспитом після історії мала бути фізика. Отже, переді мною постала руба проблема з царини оптики… Перебравши подумки різноманітні оптичні явища, зупинився на дифракції. Пригадав, як розглядав предмети через проколотий в картонці мізерний отвір. Потім пригадав, що у нас вдома є ще бабусин старенький алюмінієвий друшлячок, через крихітні отвори якого я навіть на сонце дивився. А ще — що таке споглядання дає збільшувальний ефект…

Раптом я зрозумів, що треба зробити!!! Ледь дочекався, коли до мене навідається мама. Побачивши мій стан, мама розплакалася. Однак я попросив її припинити істерику, натомість швидко з’їздити додому і привезти мені тонкий картон для дитячих саморобок (пачка такого завжди лежала у мене про всяк випадок), циркуль, ножиці, англійську булавку і голку з якомога довшою ниткою. А також підручники з історії. Звісно, мама здивувалася, навіщо?!

— Покладу під подушку, щоб знання самі проникали мені в голову.

Не міг же сказати, що я збираюся читати попри атропінізовані очі?! А в примітивну магію та всякі забобони мама вірила…

В будь-якому разі, усе необхідне вона привезла. Отож вже вночі, при слабкому світлі далекого вуличного ліхтаря я вирізав два картонні кружальця, в кожному натикав булавкою якнайбільше дірочок, потім пришив кружальця до скельців своїх астигматичних окулярів і заснув до ранку.

Випробування відбулося одразу ж після чергової атропінізації. Результат перевищив усі очікування: картонні кружальця послаблювали світловий потік настільки, що я без проблем перебував навіть на яскравому світлі, а часта булавкова перфорація дозволяла бачити книжковий текст ще чіткіше. Здивовані «діди», спостерігаючи за моїми маніпуляціями, висловили сумнів, що можна побачити щось «через картонку». Довелося негайно виготовити для них ще одну. Оцінивши власноруч, що таке дифракція, «діди» лише здивовано крекали. Тоді я попрохав старого шахтаря Прищепу, який лежав найближче до дверей, попереджати мене про наближення лікаря чи медсестри. «Дід» Прищепа пообіцяв, що не підведе. А також запевнив, що у ветеранській палаті немає ні стукачів, ані сук. І щоб я спокійно готувався до іспиту.

Отак я й читав сторінку за сторінкою крізь модернізовані окуляри… При наближенні медиків «дід» Прищепа кахикав, тоді я ховав підручник під подушку. Коли мене запитували, навіщо наліпив картонки на окуляри — відповідав напівправдою:

— Це бодай якийсь захист від сонця.

У день іспиту мама відпросилася з роботи. Після ранкової атропінізації одягла мене, ретельно зав’язала рушником очі, взяла за руку й повела спочатку на трамвай, а від зупинки — до школи. Попросила пропустити мене вперед, щоб я не запізнювався на обідню атропінізацію. Мене завели в класну кімнату, я навмання витягнув білет. Вчитель історії зачитав написане в білеті. Посидівши чверть години, викликався відповідати. Мене знов-таки під руки підвели до передньої парти, посадили, я переповів усе, що пригадав по темі, отримав свою законну «п’ятірку», після чого мама так само доправила мене назад до лікарні — бо вже наближався час обідньої процедури.

Наступного дня мене обстежив офтальмолог, повністю підтвердив діагноз і відпустив додому. Мама віднесла медичні висновки до нашого РВК. Повернулася й передала нагадування товариша майора, що в Афган мене заберуть навіть без атестату зрілості.

— Ага, щас! — махнув я рукою. Й зізнався батькам, що можу спокійно читати крізь модернізовані власноруч окуляри.

— Ти ж засліпнеш!!! — жахнулися вони негайно. Однак заперечити щось проти «п’ятірки» з історії було неможливо. Отож довелося їм змиритися, і вже вдома в затемненій кімнаті, не ховаючи підручник під подушку й не розповідаючи байки про «знання, які самі пролазять в голову», я підготувався до фізики. За наступний тиждень атропін поступово вийшов з організму, отож здавати черговий іспит я прийшов вже без маминого супроводу. У підсумку ж цілковито на законних підставах отримав золоту медаль, поступив до КПІ… А там була військова кафедра… Коротше кажучи, товариш майор так і не дочекався, коли ж я крокуватиму до Афганістану. Ну що ж, буває!..

І останнє. Колись вже не в шкільному і не в студентському, а в дорослому житті я побачив одного разу в продажу незвичайного вигляду сонячні окуляри. Замість скельців у них були пластикові площини, перфоровані рівними рядами акуратних дірочок. Звісно, промислові вироби під назвою «перфораційні/дірчасті окуляри» були значно досконалішими та виглядали значно більш оковирно, ніж ті саморобні кружальця, що я виготовив для себе самотужки в лікарні. Однак я зрозумів, що не лише мені спала на думку ідея обернути явище дифракції на користь людині. Хтось інший додумався до того ж самого. І навіть запатентував свою ідею. І до промислового виробництва довів. Але з мене вистачило і того, що в далекому вже 1980 році я не завалив випускні іспити на атестат зрілості.

* * *

Для чого пишу все це?.. Ясна річ, зараз в мене можуть полетіти капці разом з кпинами на предмет чергового самовихваляння.

Однак я про інше. Швидше про те, що казав великий український філософ Григорій Сковорода:

Світ ловив мене, та не спіймав.

Або по-іншому:

Хто хоче — шукає можливості, хто не хоче — шукає виправдань.

Розумієте?! Нас можуть списувати з рахунків цілими поколіннями великі поети-класики, депутати й орденоносці, які продалися нелюдській владі. Нам можуть тицяти дрючки в колеса самовдоволені товариші майори, сподіваючись, що ми неодмінно завалимо іспит долі — бо не можемо не завалити за таких умов, які вони нам зорганізували… Але це — всього лише їхні думки! А от стануть їхні думки нашим вибором чи не стануть — залежить винятково від нас самих. І більше ні від кого.

Переходячи до наших днів, змушений нагадати, що на окупованих московитськими ордами територіях залишилися мільйони наших людей. Зараз в нашому суспільстві набирає силу тенденція: а якщо ми візьмемо та й відріжемо від України окуповані частини — Крим та ОРДЛО?! Без такого тягаря нам буде значно легше прямувати до НАТО і ЄС…

Але я точно знаю: серед мільйонів окупованого населення більшість згідна на «каменюки з неба», аби лишень не повертатися до України — але ж там є і свідома проукраїнська меншість тих, хто з різних причин залишився в окупації, однак затаївся й лише чекає слушної нагоди, коли можна буде проявити свої істинні погляди. Й довести відданість Україні реальними справами. Не може не бути таких людей навіть там!..

Отож відмова від деокупації Криму та ОРДЛО означає зраду цих людей. Вони зараз проявляють титанічні зусилля, аби окупанти ловили їх… і не упіймали. І зрадити їх ми не маємо права. Не дочекаєтесь!..