Страта через помилування, або Фантом (IV)

(Попередня частина)


Попередження: хто не любить космічну НФ — не читайте це!!!


Це було якесь божевілля, чесне слово. Зате мені одразу ж полегшало, і я знову уявив себе жертвою в ім’я долі людства. Просто обставини вимагали, аби я здійснив масове вбивство, розсекретив усю ворожу агентуру і з гордо піднятою головою відправився на заслання, щоби померти там. Ба навіть на плаху. Моя ж родина житиме й надалі, оточена пошаною і повагою. Паола, Сплінт, Мук і крихітка Дорі…

Ну, чи не справжнє божевілля?!

— Чом ви смієтесь? — запитав тим часом дарк.

Я з найсерйознішим виглядом відкашлявся й сказав перше, що спало на думку:

— Просто прийняв рішення, і все. Де там той корабель? Та розкажіть, як поцілити.

Дивна річ: дарк лагідно поплескав мене по плечу! Ніколи не думав, що ці істоти здатні бодай на найменші прояви будь-яких теплих почуттів.

— Не хвилюйтеся, Деміне, наводити вам не доведеться. Ви лише натисніть гашетку, — тут переді мною просто з підлоги висунувся важіль із кнопкою на верхівці. Дарк поклав на руків’я важеля мою правицю та пристібнув спеціальним зажимом. Одразу ж я відчув, що мою голову також зафіксували захватами.

— Вибачте за необхідні міри перестороги, Деміне. Якщо за п’ять секунд після моєї команди ви не натиснете гашетку, вам відстрелять голову, як я обіцяв. Все робиться автоматично, — спокійно вів далі дарк, — натиснете гашетку — вимкнете променемет, не натиснете — прощавайте назавжди. І руку з руків’я ви не заберете.

Руків’я було теплим, гладеньким і надзвичайно зручним. Мені й справді закортіло натиснути кнопку… і я натиснув.

— Не зараз, трохи пізніше, — так само лагідно мовив дарк. — «Ґолден Глорія» ось-ось з’явиться. Запам’ятайте, вам неодмінно треба натиснути, інакше…

На мить приміщення, в якому ми перебували, осяяло мертвотно-синє світло, і трохи праворуч від мого обличчя виникло довгасте чорне табло.

— «Ґолден Глорія», — видихнув дарк. Стіна переді мною перетворилася на подобу екрану, виникло зображення трубоподібного тунелю з сірувато-зеленими рухливими стінами. Стіни сходилися до центру екрана, в цій точці дуже швидко набирало сили яскраво-біле світіння. Це й був гіперпросторовий коридор (варто сказати, у фільмах режисери зображують його набагато красивішим, ніж він є насправді), по якому зустрічним курсом йшла «Ґолден Глорія».

Світіння розпалося на три плями, одна з яких була більшою за дві інші. Так і є: сподіваючись на ту обставину, що дарки не нападають двічі в одному районі, командир лайнера викликав конвой лише з двох винищувачів. Кретин!..

— Готуйтесь, — скомандував дарк.

Винищувачі-конвоїри ввімкнули форсаж, «Глорія» ж спробувала стишити хід, тому що тепер дві плямки навпаки стали яскравішими за третю. Ясна річ, лайнеру краще було б розвернутись і рухатися назад, проте коридор був завузький для такого маневру. Перетинати ж стіни, що ворушились, небезпечно: судно могло втягнути у Бо’зна який вимір, з якого немає вороття.

Все це я зрозумів інтуїтивно, тому що насправді не мав ніякого уявлення про тактику бою в гіперпросторовому коридорі. І взагалі набагато пізніше збагнув, що бачити в космосі насправді нічого не можна, бо там темно. Зображення на стіні-екрані створювалось локаторами.

А поки що ясно було лише одне: конвой обігнав «Глорію» і зараз почне перестрілку з нами. По кутках і краях екрану одразу ж виникли контури винищувачів дарків, і все його поле перекреслили яскраві віяла променів. Я не встигав стежити, як розгортається сутичка, оскільки на табло перед моїм обличчям замиготіли п’ять лиховісно-червоних вогників, і дарк ревонув:

— Вогонь!!!

Я второпав, що червоні лампочки відраховують відведені мені секунди. Коли найлівіша з них згасла, я міцно натиснув руків’я важеля.

«Ґолден Глорія» все-таки не змогла загальмувати, і тепер її було видно досить виразно (я побачив навіть коротенькі факели гальмівних двигунів). Це було насправді струнке і красиве судно…

Згасла друга лампочка.

Один із винищувачів конвою миттю луснув, немов повітряна кулька, розбризкуючи навколо себе хмару вогню й іскор. А це значить… що й мої так само розлетяться!!!

Згасла третя лампочка.

Господи! Тепер я абсолютно точно знав: Паола і діти на кораблі. О жах!

Спалахнули одразу ж два кути екрану: це вибухнули разом два винищувачі дарків. Боже, чом ескорт землян не поцілить у корабель, на якому перебуваю я?! Тоді б увесь цей жах миттю скінчився…

Дивна річ: у фільмах при показі сцен космічної війни всі вибухи неодмінно озвучуються. Чому? Насправді ж усе відбувається абсолютно безшумно. Адже в космосі немає атмосфери, отже, не може бути й звуку.

Згасла четверта лампочка!!!

Зображення «Ґолден Глорії» зайняло вже півекрану, проте його заступило обличчя Сплінта. Мій хлопчик сказав: «Врятуй усіх, тату. Адже ти можеш врятувати. А я пишатимусь тобою».

І я до болю в пальцях натиснув кнопку на руків’ї важеля.

Останній вогник так і залишився горіти на табло.

Все довкола струсонулось, від верхньої частини екрану до центра простягся сліпучий жмут променів.

Це було схоже на жахливий сон: променевий шнур розпоров обшивку лайнера, немов ніж риб’яче черево. Ймовірно, наводчик знав якусь «особливу точку», тому що корабель вибухнув, від поздовжньої відгалузилася поперечна кільцева тріщина, і корпус судна розколовся навпіл. Розламана хвостова частина, гнана робочими двигунами, що продовжували працювати, розвернулася ліворуч униз, прошила стіну тунелю і зникла за нею, лише яскраво-зелені еліптичні хвилі побігли в обидва кінці труби, яка ворушилась! А носова частина пропливла над нами, і разом із повітрям з неї випадали якісь уламки… і зовсім маленькі, такі крихітні фігурки! Люди. Вони безглуздо смикали ручками, ніжками й голівками, звивались, корчились, а відтак переставали корчитися, звиватися і смикатися і пливли у просторі такі ж мертві й застиглі, як уламки корабля довкола них.

І знаєте, мені здалося, що я виразно побачив серед них усіх своїх, як бачу зараз увігнуту чашу гігантського стадіону й приготування до страти! Паола тримала на руках крихітку Дорі. Вона з докором хитала головою, немовби кажучи: «Як ти міг, Демі?..» Та, незважаючи на такий щиро осудливий жест, в її очах читалося розуміння, від чого мені навіть зробилося трохи легше. Мук заховав руки в рукава курточки, тремтів і пхенькав: «Мені холодно, тату… і боляче!» А потім роздувся, як мильна бульбашка, і також луснув. Тільки, ясна річ, без диму, іскор і вогню. Взагалі вони всі там лопались, можливо, просто в Мука я це помітив виразніше. Зате Сплінт мене не підвів! Хлопчик справді посміхався по самі вуха, махав рукою й кричав: «Я пишаюся тобою! Ти зміг, татку! Тепер вони тобі повірять». Так він і поплив далі — крижаною мумією, посміхаючись навіть у смерті…

— Однак, ви ледь не спізнилися з пострілом, Деміне. Раджу наступного разу бути моторнішим, — мовив у мене над вухом дарк. Я бездумно подивився на нього, на табло з самотнім вогником. Провів вивільненою від захвата рукою по волоссю, помахав перед очима. Я бачив усе це, відчував — і водночас не бачив. І не відчував. Я взагалі нічого тепер не сприймав. Та й став нічим. І старанно поспішив закріпити даний статус. Дев’ять інших кораблів я знищував не вагаючись, першої ж секунди після команди. Дарк був цілковито задоволений.

Врешті-решт, провівши у полоні місяць, я був забезпечений найдетальнішими інструкціями та одинадцятьма записами компромату. Після якоїсь навіть задушевної прощальної бесіди з цілою групою дарків (мій виявився там лише дрібною сошкою) мене таємно висадили на сьомій планеті Альдебарана. Як і раніше, я перебував у тому напівсонно-напівсліпому стані, схожому на сомнамбулізм. І немовби скерована чужою волею сомнамбула (або ж запрограмований заздалегідь робот, це вже кому як подобається) у першу чергу попрямував на місцеву базу Легіону й попрохав доставити мене до найближчої філії контррозвідки.

(Далі буде)

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

About the Author

Tymur
Tymur
Письменник, журналіст і блогер

8 Comments on "Страта через помилування, або Фантом (IV)"

  1. Евгений (3-я волна) | 9 Квітня, 2021 at 21:47 | Відповіcти

    Дякую!
    завтра чекаємо продовження))

  2. Нарешті продовження 🙂 Цілком вірогідно написано, підозрюю що постріл по лайнеру був би виконаний і без натискання кнопки Даміном, власне, його участь, як Ви і казали, цілком “ритуальна”, і не більше, керувати кораблем він не вміє, “погратись у камікадзе” не вийде тому зробив так, як повинен був зробити за власним планом… Є тільки два зауваження, перше “фізичне”, це питання вже обговорювалося навколокосмічними блогерами – тіло людини, попавши у космічний вакуум, не “вибухне”, а тільки замерзне, смерть настане секунд через 20-30, власне смерть трохи пізніше, а це – втрата свідомості і відсутність мук. Закипить кров і через тромбоз судин перестане працювати мозок. Власне, помилка “у фізиці” зовсім невелика, це вже я занудствую 🙂
    Друге зауваження має відношення до психології та логіки. Я думав як Даміну зв’язатися з контррозвідкою коли прибуде “на місце роботи” так, щоб не переполошити всю таємну організацію. Мабуть це не так просто? Безсумнівно, незважаючи на “тепле прощання з дарками”, йому не довіряють і будуть слідкувати. До того ж чи він вже знайомий з сотниками, є що “нести” в контррозвідку? Навіть якщо так, то ті, дізнавшись що Дамін “пішов здаватися”, законспірують власні групи агентів. Якось треба непомітніше та акуратніше 🙂 Хіба що по плану дарків головний герой і так “вхожий” до контррозвідників… І все таки залишається інтригою чому на роль резидента вибрали саме його? Він повинен був бути або якоюсь ключовою особою в людській спільноті (типу як ВВХ “придбало” аж цілого Поезидента США у 2016 році), або рідкісною “ватою”, яка любить дарків, як люблять кацапів деякі недоумки у нас зараз. Краще і перше, і друге… А він всього лишень інженер, незрозуміло “за що уподобився честі”…
    Поки що сюжет іде “по накатаній”, без несподіванок, чекаю “пропиленого лантуха по голові”, скоро мабуть станеться 🙂

    • Перечитав і ще одне зауваження – він був у полоні місяць і за цей час десять кораблів? Люди гнали їх як на конвейєрі, незважаючи на загибель попередніх? Якось треба було “закрити небо”, чи як там воно називається у гіперпросторі 🙂 Я розумію, що після загибелі першого лайнера у тому районі могли з’являтися тільки військові кораблі? Судячи по наявності винищувачів у ескорті самого першого – люди мають і військові кораблі, а там результат “один корабель дарків, які технічно відстають від людей, знищив дев’ять військових кораблів землян”, то вже трохи не так імовірно, це їм не “Буком” по цивільному “Боїнгу” стріляти, військове судно і огризнутися може… Тобто, надто вже земляни “білі, пухнасті та нездогадливі як треба робити у випадку знищення цивільного лайнера”.
      Доречі, дарки так кацапню нагадують нинішню… 🙂 А оповідання з дев’яностих. Це “письменницьке передбачення”, чи цілком свідомо, чи мені просто здалося і це тільки випадковий збіг асоціацій? 🙂

      • В романі цей момент розбирається докладніше. Дарки знали, що у людей техніка краща. Тому вони НІКОЛИ (!) не нападали двічі поспіль в одному і тому самому місці. Отож напад на “Ґолден Глорію” був подією НЕЙМОВІРНОЮ – адже буквально перед тим на маршруті “Земля – Альдебаран-7” загинув транспортний корабель… Типу того, що двічі в одну вирву снаряд не прилітає. А тут прилетів!!! Тому-то Демін і розчарований, що великий пасажирський лайнер “Ґолден Глорія” прикриває лише пара винищувачів – це явно слабке прикриття! А все тому, що ніхто не очікував “прильоту двох снарядів в одну вирву”…
        Тепер про групу дарківських кораблів. Я це не розбираю докладно, але в ній явно маса винищувачів, завдання яких – зв’язати конвой з двох людських винищувачів. Очевидно також, що “вбивцею транспортів” є той корабель, на якому везуть Деміна. З якоїсь причини люди його не бачать – очевидно, за час війни дарки знайшли спосіб маскування ударного “корабля-вбивці”, який раніше не застосовувався. Отже, доки рій слабеньких дарківських винищувачів вдало зв’язав два людських винищувачі – замаскований “корабель-вбивця” вийшов на позицію атаки та знищив “Ґолден Глорію” на зустрічному курсі. Десь так…
        Тепер щодо десяти транспортів… Насправді таємний Контролер, з яким Демін зустрівся в фіналі роману, запланував наступ. Адже “вовки” були випущені з “вовчих загонів”… Якщо перші кораблі людей у перших сутичках були легкою здобиччю – тепер, коли периферійна війна йде не перший рік, ситуація почала змінюватися. Дарки відчули це. Оскільки “сліпці” не могли зібрати багато інформації – почалося створення розвідмережі… А людство, між тим, здійснює масштабні передислокації. Зокрема, в романі обґрунтовано, чому Демін із сім’єю летить на сьому планету Альдебарана: бо з початком війни на підприємстві, де він працює, почалося виробництво винищувачів – а тепер це виробництво перекидають на Альдебаран-7… Тому-то він полетів спершу сам – пасажиром на вантажному кораблі, який віз купу обладнання. А його дружина Паола з дітьми мала летіти слідом за деякий час – вже на комфортабельному лайнері… На маршрут “Земля – Альдебаран-7” дарки не нападали ще ніколи – тому маршрут цей вважали безпечним. А вони взяли та й напалі ДВІЧІ ПОСПІЛЬ – отакий нежданчик!..

        P.S. “Доречі, дарки так кацапню нагадують нинішню… 🙂 А оповідання з дев’яностих. Це “письменницьке передбачення”, чи цілком свідомо, чи мені просто здалося і це тільки випадковий збіг асоціацій? 🙂”
        Я ненавмисно. Просто як написав у 1994 році. Якщо точніше, то на рукописі стоїть наступне датування:
        “Київ, 21.2—13.3.1994”
        З датами я ніколи не мухлюю – це не в моїх правилах. Просто мені цікаво розібратися, насамперед, в собі самому… Отже, як написав без задньої думки – так і написав. Саме тоді… Отож це інстинктивне передбачення…
        Хоча можу повторити, що читачі роману “Приречений жити”, написаного в 2005 році, вважали, що за основу я взяв терористів Аль-Каїди і події “чорного вівторка” у США. Мене навіть сварили за те, чому я написав космічну НФ?! Мовляв, простіше було дати в руки герою “стінгер” і змусити збивати свої літаки чи вертольоти під контролем бойовиків-ісламістів. І вийшла б цілком реалістична річ… Але сюжет я розписав (хоч і на рівні оповідання) ще в 1994 році, коли ніхто не думав про атаку на WTC і Пентагон. І навіть в 2005 році (коли вийшла книжка) я не міг знати, що в 2014 році росіяни своїм “Буком” грохнуть той самий малайзійський “Боїнг”. Я про це теж не думав.
        Ну так, письменницьке передбачення… Зі мною таке буває:
        https://defence-line.org/2021/02/chetverta-kvitka-chastina-3/
        =====
        — Тимуре Івановичу, звідки ви знали?!
        — Що я знав, добродійко?!
        — Я зараз на Грушевського. Звідки ви знали про все це?!
        — Та про що саме???
        — Я немовби потрапила у вашу «Повість про чотири квітки»!!!
        =====
        Як таке стається – поняття не маю! Можу лише повторити: я сам для себе – найбільша загадка у світі. Серйозно.

    • 1. “Цілком вірогідно написано, підозрюю що постріл по лайнеру був би виконаний і без натискання кнопки Даміном, власне, його участь, як Ви і казали, цілком “ритуальна”, і не більше”, – зрозуміло, так! “Ґолден Глорію” знищили б і без його участі. Повторюю: якби він відмовився стріляти – його б вколошкали і почали б пошук нового кандидата. От і все. А от чи мав би новий кандидат якийсь план своєї гри?.. Невідомо. Тому Демін діяв так, як вирішив.

      2. “…тіло людини, попавши у космічний вакуум, не “вибухне”, а тільки замерзне, смерть настане секунд через 20-30, власне смерть трохи пізніше, а це – втрата свідомості і відсутність мук”, – все так. Але насправді на такій відстані та швидкостях він насправді НЕ МІГ бачити смерті людей. Та й це не пряме “бачення”: просто прибори спостереження корабля дарків передають якийсь сигнал, отримують луну (найшвидше, електромагнітна локація), а потім зображення реконструюється і передається на монітор… Отже, максимум, що бачив Демін – це як луснула обшивка корабля, а звідти посипалися “об’єкти”. Без подробиць. Все інше домалювала його розбурхана ФАНТАЗІЯ. Він же перебував у шоковому стані, тому навіть “чув”, хто і що йому казав.
      СПОЙЛЕР. В романі я навіть зберіг життя молодшому синові: його насправді не відпустили з матір’ю дідусь та бабуся – тесть і теща Деміна… Але там є чіткий розрахунок – тому сказати більшого не можу. Факт той, що смерті малого він просто не міг “бачити”. Це підкреслює, що його “бачення” – продукт його фантазії в стані афекту.

      3. “Безсумнівно, незважаючи на “тепле прощання з дарками”, йому не довіряють і будуть слідкувати”, – так, це проблема! Але нагадаю, що дарків миттєво викривали по очах: у них був “чорний” погляд, який не могли приховати будь-які окуляри або контактні лінзи. Отож в оповіданні все побудовано виключно на страху й безвіллі морально зламаних агентів: я тотально економив обсяг, обрізаючи будь-які подробиці… Але в романі (СПОЙЛЕР!!!) всю агентурну роботу насправді починали “сліпці” – дарки, позбавлені очей. Багато вони зробити не могли – тим не менш, саме “сліпці” почали розвідницьку діяльність. Вони ж і контролювали дії завербованих агентів-людей… Контррозвідка до такого не додумалася. Але коли дарк “обробляв” Деміна, то між іншим повідомив, що за завербованими “стежать” (якось по-своєму, без уточнень) оті “сліпці”. Здавшись контррозвідці, Демін повідомив і про “сліпців” – тому при ліквідації мережі контррозвідники цей момент урахували і виявили “контролерів” – бо тепер вже знали, кого шукати… Коротше, “сліпців” не наполохали, а навербовані шпигуни здавалися з легкістю і… з задоволенням! Бо їм несила було нести на собі гріх вбивства інших людей…

      4. “Поки що сюжет іде “по накатаній”, без несподіванок, чекаю “пропиленого лантуха по голові”, скоро мабуть станеться”, – перший вже стався. Але вчора – коли дарк запропонував Деміну знищити “Ґолден Глорію”, на якій мала летіти його сім’я. Причому Демін знав про це!.. Кого з читачів я не питав – ТАКОГО повороту сюжету не очікував ніхто. І цей хід ставить все догори дригом. Тому це перший “удар лантухом по голові”.
      А другий буде післязавтра: вирок суду у справі Деміна Валявського та обґрунтування цього вироку. Як і наслідки винесеного вироку. Перевірено на професійних письменниках: навіть вони не могли вгадати цього повороту – ніхто!.. Хоч я й давав підказки. В романі – не в оповіданні: тут я тотально економив обсяг…
      СПОЙЛЕР: в романі “Приречений жити” є ще один “удар лантухом по голові” – зустріч з Контролером, який насправді виробив переможну для людства стратегію війни з дарками! Знов-таки, все було на видноті. Просто як і Демін – читачі “просковзували” над явними зачіпками, лишаючи їх поза увагою. А цей момент абсолютно змінює погляд Деміна на людство єфремовського типу!

      • Шановний Тимуре, пробачайте, вночі здалося що Ви вже пішли спочивати, то не вдалося влаштувати продовження обговорення, а вдень не міг добратися до “великого комп’ютера”, а з телефона не дуже зручно друкувати. Але цікавість не згасає, у цьому не сумнівайтесь 🙂
        Відносно “пропилених лантухів” – те, що головному герою дістанеться самий паскудний варіант з пропозицією знищити лайнер, на якому летітиме його сім’я, то було самим імовірним у рамках розвитку ситуації тому “лантух досить відносний” :). Власне, я подумав про свої вчорашні питання на тему “щось занадто багато кораблів летять підряд, напрошуючись щоб їх знищили” – у літературі мабуть завжди “час та події більш насичені”, інакше буде нецікаво читачеві, а тому питання авторові твору типа мого “про десять кораблів підряд за місяць” некоректні – сталося так, як сталося, це специфіка літератури. Доречі, подумалося, що у реальності (звісно реальності координат створеного Вами світу) могло тих “десяти кораблів” і не бути тому що Демін бачить все на екрані обзору, а не “наживо”, то що завадить кораблику вилетіти кудись просто у космос (щоб була натуралістичність – типу там перевантаження, невагомість та т.ін.) і “програти жертві вербовки сюжет на екрані”. Не так важливо чи буде корабель знищений насправді, важливіше щоб жертва була деморалізована своїми діями та вважала себе “на все життя заплямованою злочином”. З усіма наслідками для успіху її вербовки… Так що у рамках моєї ідеї, можливо, Демін і не знищив свою сім’ю… Доречі, Ви дали два спойлери вчора замість одного 🙂 , сказавши що одна дитина не полетіла і я з прикрістю прийшов до висновку що і Паола, і Сплінт на кораблі таки були і повинні були загинути… Відносно ж миттєвого зверення головного героя до контррозвідки, чим закінчилася вчорашня частина, то мабуть “винуватий” формат оповідання, воно надто коротке, як літературний жанр, і події доводиться “стискати” тому претензій нема, а от в романі, можливо, Демін якось і “акуратніше” вийшов би на контррозвідників щоб не зіпсувати гру тому що цінність його, як землянина-патріота виростає коли він зможе вести кампанію по згодовуванню даркам дезинформації, а не просто ті швидко дізналися що “рибка зірвалася з гачка, незважаючи на запобіжні заходи”.
        Щодо ж моєї “підозри” що дарки це і є наші “сєвєрниє братья” 🙂 , то звісно вірю що махлювання з датою написання оповідання нема! А от “письменницьке передбачення” – стопроцентно! Та і “магії” в цьому нема ніякої, можна подумати що у 1994 році та наволоч була дуже “пухнастою”… Ви, як письменник, чудово вже тоді були обізнані з “подвигами” русні відносно як українців, так і Вашого народу, не так давно був голодомор і Бабин яр з Куренівкою. Можливо, десь у підсвідомості “виплило”…
        А відносно тих недалеких людей, які обурювалися чому у романі головному герою не дали в руки “Стінгер” проти американських вертольотів, хотілося б сказати що фантастика дає авторові нові можливості у реалізації своєї ідеї і відмовлятися від цієї можливості було б глупством. Власне, у фантастиці все просто “ще більш напружене” тому що в реальності не завжди (а навіть майже неможливо) виникнуть такі дилеми “або я, або загибель цілого світу”, а там – будь ласка… Так що чекаю продовження, мабуть обговорення вже під наступною частиною? Ця занадто “відпливла в глибочінь історії”, частково і Вашими стараннями по темпам наповнення сайту 🙂

  3. Тимуре, підкажіть чи можно якось придбати оригінальний роман Приречений жити. І де це зробити?

    • Єдине, що можу порекомендувати – то це офіційний веб-сайт видавця тієї книжки.
      Отже, Видавничий дім “Панорама”:
      http://www.vdpanorama.com/
      Якщо ВД “Панорама” ще працює – спробуйте пошукати книжку там. На цьому сайті є розділи “Контакти”, “Магазин”, “Пошук”… Зрештою, є навіть розділ “Автори”, де маю бути і я… Можливо, знайдете.

Leave a comment

Your email address will not be published.


*


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: