Автор — Тимур Литовченко

Сьогодні, 3 березня — Всесвітній день письменника (повна назва — Всесвітній день миру для письменника). Шановний Anti–Colorados вже коротко повідомив, що мені знов підвалила літературна робота, отож я знов зменшую свою присутність на «Лінії Оборони», зосередившись хіба що на темі маніпуляції свідомістю медіа-аудиторії. Разом з тим, хочеться написати щось і до сьогоднішнього свята. Бодай коротко… Отож для початку — репост одного ФБ-тексту, на який звернув увагу спочатку мій видавець, а за ним і я…

---

Elena Skulovatova

1 березня о 11:40

#Це_і_моя_війна

Не можу мовчати й прошу всіх про репост та тегати блогерів.

Почну з початку, щоб було зрозуміло, про що йдеться. В Україні працює літературна платформа Букнет з гарним зручним функціоналом та можливістю монетизації, що приваблює авторів, які не хочуть писати в стіл, а прагнуть чогось більшого. І все було б круто в цьому санаторії, як би не кілька моментів, які мені, як автору який теж наївно зрадів такій можливості й кинувся писати, не були дивними та напружуючими.

Один з них — це дубль платформи за порєбріком під назвою “Літнет”. О так, власник з України, офіс в Києві переконувала я себе (наївна дурепа), та ми навпаки боремося з наступом російської культури та пропаганди (намагалася добити внутрішній голос), хоча він давно мені шепотів, що це — гниле місце. Але нам часто легко дурити себе, коли є щось, що вабить, а мене вабить мета стати справжнім письменником.

Але, нещодавно сталися події які змусили плюнути на всі досягнення на “чудовій платформі” та обуритися в голос. Все почалося з того, що на сайті заблокували оповідання Романа Павленка “У володіннях водяного” — пригодницька історія, але в анотації згадано окупацію Криму та Іловайський котел.

Обурена я написала детальну історичну розвідку про Крим та окупацію. І блог теж зник, як і блог про Медвинську республіку, в якій не згадується війна, зато згадуються звірства більшовиків.

Обурення наростало і за підтримки свідомих авторів Маряна Доля об’явила флешмоб у якому закликала всіх авторів долучитися до акції: Написати твори з тегом “Це і моя війна”. — Твори частково видалили, а блог стерли.

Почалися ворушіння, автори відчули, що мова йде вже не про власний гаманець, чи зручність, а про речі більш серйозні. Не всі відгукнулися, зрозуміло, що є когорта, яка готова співати що завгодно, аби платили та хвалили, між тим. Писали адміністрації, навіть власникові… на що отримували стандартну відповідь, що видаляють твори в яких розпалювання ворожнечі. Для прикладу твір Ксенії Деминтенко “Бронежилет для сина” оповідає про матір, яка їде до дитини на фронт. Везе яблука та бронежилет. І це розпалювання ворожнечі? В країні яка воює понад сім років, постійно ховає своїх дітей, в країні в якої віджали дві області та цілий півострів, в країні яка потерпає від московського ярма вже понад тисячу років, розпалює ворожнечу оповідання про матір, яка дбає про сина?

Вчора на ФБ сторінці Букнет з’явився допис про твори на військову тематику, які є на сайті (як посил: дивіться в нас є патріотичні твори). Всі — вже видані книги видавництва та твір Марко Войт про армію, не про війну. Сам автор, який обурився таким лицемірством прийшов прокоментувати під пост, прийшли й інші й пост зник (але скріни не горять).

Проте все ж частина творів флешмобу на порталі трималася і була надія, що власники одумаються і зрозуміють, що у нас не Росєя. Тут не можна всіх заткнути. Та схоже агенти кремля, яких вони там найняли, не вміють думати.

Маряна Доля поновила флешмоб і до нього долучилося вже більше двадцяті авторів.

І от сьогодні з ранку половина творів видалена, а саме ті, які мають тег Це і моя війна. Думаю, що не потрібно нікому пояснювати, що означає політика сайту для якого навіть згадка про АТО, окупацію, чи майдан як кістка в горлі.

Особисто я там не залишуся. Не хочу, щоб моє ім’я пов’язувалось з проросійською платформою. Я вклала багато сил та часу в цей ресурс. Моя книга подана на конкур в лідерах, я маю комерційний кабінет, тобто можу продавати свої книги, в мене з’явилося багато друзів та класних читачів. Мені є що втрачати, але краще втратити роботу пів року життя, ніж честь та гідність.

Слава Україні!

(Далі буде)