Четверта квітка (частина 1)

Автор — Тимур Литовченко

Ото щоб ви знали: найзагадковішою істотою у світі й одночасно найзагадковішим явищем у Всесвіті є… я сам! Досі сам собі дивуюсь, як зі мною могло статися те чи інше. Як могло статися таке, що ні в тин, ані в ворота, як то кажуть?! Але ж стається, ще й як!.. Одна з таких дуже дивних історій пов’язана з Євромайданом. Можете вірити в те, що сталося, Можете не вірити. Але все ж таки ризикну розповісти, як воно сталося насправді, а там!..

Почалося все з одного цілком реального…ба навіть занадто реалістичного епізоду, який мав місце в теплу пору 1989 року. Йшов я по Контрактовій площі, а назустріч мені йшли чотири дівчини. Одна з них трохи випередила інших, при цьому тицяла пальцем в якусь із своїх подруг, голосно реготала і на весь Старий Поділ горлала:

— Ви лише погляньте на цю недотику!!! Вона ще не **алася з жодним пацаном!!! Ну ти й дурепа!!! Чому ти не даєшся, чому?..

Нещасна «недотика» явно стидалась, втупивши погляд в асфальт у себе під ногами… Отак і йшли ці четверо дівчат мені назустріч.

Свідомість письменника нагадує пересичений розчин солі: вкинеш туди найменшу піщинку — вмить довкола неї наростуть чудернацькі ґрона кристалів! Так сталося і зі мною: епізод цей зачепив за живе, і вмить довкола нього почали громадитися якісь інші образи…

Спробував почати писати щось, пов’язане з тими чотирма дівчатами. Отут і з’ясувалося, що найменші реалістичні речі, винайдені розумовими зусиллями, не монтуються в майбутній сюжет! От нізащо не бажають монтуватися — хоч що ти роби!!! Зате туди ідеально вписуються речі, взяті з… ПІДсвідомості!!! Ті самі, про які мої далекі-далекі предки біля підніжжя гори Синай сказали Всемогутньому: «Зробимо і зрозуміємо». Себто, СПОЧАТКУ зробимо по слову Твоєму — ПОТІМ зрозуміємо, чому треба було робити саме так, а не інакше.

Тому-то в підсумку (перепрошую за спойлер) вийшов у мене абсолютно ірраціональний, абсолютно фантасмагоричний світ. Було в ньому одне-єдине Місто, яке охоплювало всю землю — хоча так не буває і бути не може. В цьому Місті серед інших людей жили чотири подруги. Світ був влаштований таким чином, що кожна жінка мала там свій колір та ім’я на честь якоїсь квітки. Отже, подружками були:

  • бузкова Роза;
  • зелена Маргаритка;
  • чорна Лілія;
  • руда Іриска.

За сюжетом, вони одна за іншою зближуються з хлопцями. Тільки Роза робить зі своїм Азором все з абсолютною байдужістю. Маргаритка закохується в страшного чоловіка — любителя тортур, якого використовують як ката в тамтешньому суді. В Лілію закохується без жодної взаємності душевно чистий хлопець Анжер. Іриска єдина з усієї четвірки закохується взаємно в Честава — такого ж рудого, як і вона…

Але це ще не все! В сюжеті виникає Золотий Бог — на початку це жалюгідний карлик, який керує бездушними почварами — іроргами («ірреальні/ірраціональні організми» — так я розшифрував цю фантазію після того, як інстинктивно написав слово «ірорги»). Ці почвари вистежують коханців, і коли ті зближуються — випивають з них душу. І ті, з кого випили душу, в свою чергу перетворюються на нових бездушних іроргів! А золотий карлик підростає з кожною випитою душею…

Розу та її коханця Азора (обидва — без взаємності) випили без проблем — вони стали іроргами та приєдналися до зграї почвар. Штатного ката суду випили — і він став Майстром-катом, який віднині служив Золотому Богу, котрий вже не був карликом, а значно виріс. Випили і чорну Лілію… Але коли спробували випити закохану Маргаритку — ті ірорги, які напали на неї, загинули, сама ж вона перетворилася на болотяно-зелену фізичну потвору, яка вся трусилася при кожному кроці й не розмовляла, а лише нерозбірливо рипіла. З Анжером, закоханим без взаємності в Лілію, сталося ще гірше: він перетворився на кам’яну статую з живими очима. І знов-таки ті ірорги, хто його випивав — загинули…

Тоді слуги Золотого Бога стали обережнішими: всіх підозрілих Майстер-кат страчував на центральній площі Міста, обмазуючи розплавленим золотом. Виявити підозрілих можна було за кольором крові: у всіх «нормальних» (тих, хто мав шанс стати іроргом) кров була блакитною, у всіх підозрілих, хто мав здатність кохати — червоною.

Останнім значущим персонажем цього дивного світу була Смерть. Як і належить такій фігурі, Смерть була сухорлявою старою в чорному одязі й плащі. От тільки замість традиційної коси вона чомусь носила… мітлу! Я сам не розумів, чому — але моя підсвідомість казала: так треба, і край!.. Смерть ніяк не втручалася в дію, вона лише уважно спостерігала за всім, немовби чогось очікуючи. І весь час сумовито зітхала. А Золотий Бог, який все зростав і зростав — дивився на Смерть як явний переможець.

І от лишилися двоє останніх людей (є така мистецька «фішка» — ОСТАННЯ ЛЮДИНА). Це були руда Іриска і закоханий в неї рудий Честав. Обидва мали червону кров. Обох відловили і мали стратити, обмазавши розплавленим золотом. І тут Смерть нарешті допомогла хлопцеві втекти… от тільки він не кинув Іриску, а потягнув за собою. На цей момент (в останньому розділі роману) Місто перетворилося на суцільні руїни. Закохана парочка сховалася в тих руїнах… але зблизитись боялися, бо знали: ірорги негайно знайдуть їх, вип’ють… і тоді на обох чекає жахливе перетворення!!! Тим не менш, спротивлятися взаємному потягу вони не мали сил і!..

(Далі буде)

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

About the Author

Tymur
Tymur
Письменник, журналіст і блогер

3 Comments on "Четверта квітка (частина 1)"

  1. Дивно 😉
    Рiк тому ми с другом записали iнструментальний альбом пiд назвою
    The Story of One Dark Lily.

    Посилання де можно прослухати, кому цiкаво
    https://guitar.in.ua/

Leave a comment

Your email address will not be published.


*


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: