Далі — пряма цитата з тексту роману:
— Але ти захистиш мене, мій Честаве…
І обидва змусили себе повірити в цю наївну святу брехню. І скинувши непотрібні тепер покривала з плаща Смерті, поринули в обійма один до одного.
Вони не усвідомлювали, як iрорги знайшли їх, розняли і мішаючи торжество з прокльонами, понесли на центральну площу. Як розтягнули на узвишші перед церквою і пили п’янке вино їхньої єдиної на двох душі упереміш з незвичайною яскраво-червоною кров’ю. Пили, пили… і не могли випити. Золотавий день змінився сріблястою ніччю, ніч змінилася днем, а їх… все не могли випити. Iрорги стікалися на Церковну площу зi всього Міста, хлебали яскраво-червоний потік по-звірячому жадібно… але все одно не могли випити! А Iрисцi й Честаву здавалося, що їхні тіла як і раніше сплітаються, і розділені густим золотавим повітрям руки все одно уявно торкалися й пестили одна одну. А звідкись, закусивши суху старечу губу, напружено стежила за ними Смерть.
Iрорги сиділи просто на землі. Прямі й напрочуд тихі. Видовище було моторошне: Церковна площа й руїни, сповнені тихих iроргiв. Й нескінченні потоки душі з кров’ю навпіл. Нарешті то один, то інший розпочав опускати голову, руки, складатися. З сидячих фігур немовби повільно виходило повітря. Iрорги розпливалися по землі безбарвними шкірястими оболонками. А по цих оболонках ледь волочачи ноги йшла чорна стара з чорною мітлою на плечі, роззявляючи в нападах беззвучного реготу чорний беззубий рот. А назустріч їй, прямо з дверей церкви біг золотий карлик, скрививши в безсилому гніві моторошне обличчя-маску. І важко було упізнати у цій потворі Золотого Бога, такого величного і прекрасного ще цим ранком.
— Клята відьма! Що ти зробила з ними?!
Смерть реготала в обличчя карлику. Він же розлючено стрясав пучком подібних до ганчір’я оболонок, в яких ледь проглядали риси Рози, Лілії, Майстра, Дукса-Кардинала, Гортензії, Азора і багатьох інших. У нападі люті він зробив ще два кроки уперед…
Золоті ніжки карлика потрапили в потоки скривавленої душі. Ліва лише ледь торкнулася душі Честава, зате права занурилася в Iрисчину кров по саму щиколотку.
Карлик залементував пронизливо й моторошно. Його тіло луснуло. Сотні чорних блискавок висадили зсередини золоту оболонку, товстими косами обплели знівечені рештки й розсіяли їх на золотий порох. Тоді захвилювалася земля, закрутилася вирвою і поглинула порох, не залишивши й сліду.
— От і все. От і настав кінець божкові, — прошипіла Смерть. — От тепер можна як слід помахати моєю улюбленою мiтелочкою.
В фіналі Смерть повертає до життя закоханих, загоює майже всі їхні рани, окрім однієї на щиколотці: звідти у кожного просочується кров навпіл із закоханою душею, і в те місце, куди капає ця кров — земля розквітає. А Смерть, між тим, замітає своєю мітлою все сміття і всі оболонки іроргів, що здулися. А також повертає до життя усі скам’янілі та задерев’янілі «живі статуї». А ще повертає нормальну зовнішність усім спотвореним фізично, як Маргаритка… Отак вони утрьох відроджували всю землю і все Місто. Й ніхто не бачив Вічних Коханців — Честава та Іриску: адже Смерть відродила їх по той бік життя — для вічного життя…
Отака от фантасмагорія, не до кінця зрозуміла самому авторові, була написана в період з жовтня 1990 по січень 1991 року. Назвав я цей невеличкий романчик «Повістю про чотири квітки». В той час мою творчість не те що публкувати — навіть розглядати не хотіли. До того ж, критики ніяк не могли визначитися з жанром твору: що це — фантастичний реалізм?.. сюрреалізм?.. авангард?.. алегорія?.. панк?.. Скільки критиків — стільки думок! А для твору це дуже погано. Бо невідомо, як його представляти редакторам і куди прилаштовувати.
Тому думав я, думав та й надіслав рукопис, у підсумку, на ІІІ Міжнародний літературний конкурс Вадима Кисляка у Вороніж. Тепер про це літзмагання забули, але всередині «лихих 90-х» рукописи (російською мовою) туди надсилали зі всього СНД, бо бізнесмен Вадим Кисляк зорганізував такий приватний конкурс чи не вперше на всьому пострадянському просторі. І тут сталася сенсація: моя «Повість про чотири квітки» в 1995 році посіла 3-тє місце!!! Це здійняло неабияку бучу: на перших двох конкурсах усі призові місця діставалися росіянам — а тут, бачте, «хитрий хохол» Литовченко невідомо як виперся на умовний п’єдестал пошани!..
По секрету мені розповіли, що зважаючи на обурення, кожен член журі ретельно обґрунтував свою оцінку, далі перерахували всі виставлені бали. Але що поробиш: призовий диплом за 3-тє місце і грамота «За найоптимістичніший твір» відправилися до Києва разом з парочкою листів від окремих членів журі… Далі Вадим Кисляк видав «Повість про чотири квітки» у Воронежі, в 1999 році я (через Видавничий центр Кухарука) повторно перевидав її в Києві. Й нарешті вже в 2005 році роман увійшов до моєї авторської збірки «Апокаліпсис по-київськи».
Але на цьому «сюрпризи» не скінчилися. Навпаки, чим далі, тим дивовижнішим ставало життя. У мене знайшли одне не дуже приємне захворювання неврологічного плану, з яким я вкотре потрапив у нашу районну лікарню до тамтешньої неврології. Було це чи то восени 2012-го, чи то навесні 2013-го року. Поклали мене в палату на 8 ліжок, сусіднє було вільним. А наступного дня його зайняв чоловік, який мав прізвище… ЛИТОВЧЕНКО!!! Ага, думаю, зараз влаштую йому сюрприз. Добродій між тим розмовляв по мобілці, очевидно, з дочкою. При цьому запитав її:
— Ти мене провідати прийдеш?.. А Тимура приведеш?..
Я тихо ошизів. Однак добродію нічого не сказав. Отож тихо лежу, чекаю.
(Далі буде)
