То, чего забывать нельзя

От редакции

Как и анонсировали в предыдущем материале, сейчас мы подняли текст, а вернее – тексты-воспоминания, которые нам прислали в редакцию как ответ на призыв слать нам то, что сохранилось в их семьях о том страшном времени. Похоже на то, что такие короткие истории пришли несколькими волнами и мы решили собрать их в одну летопись, которую предлагаем одним материалом. Редакционные статьи остались на месте и желающие могут их найти в разделе «История», а эти мы выкладываем, собрав их в один материал. Если кто-то имеет нечто подобное – присылайте, мы сделаем еще один материал уже других воспоминаний. Далее то, что прислали вы.

***

Нина

1932 г.

– Ну чё, хАхлы, пАказывай, где  хлеб от нАродной власти спрятали? – шагнул в хату костлявый красноармеец. – Все твои? – кивнул на детей, притихших на лавке.  – Муж где?

Женщина угодливо зачастила: Мої, мої  діточки:  Боря, Колюнчик, Людмилка та Ніна. А чоловік до  голови в колгосп  пішов, жито занести. Він працює там. Все зробив, що стребували. Коня здав. І корову.

–  САзнАтельный, знАчит. – хохотнул Костлявый. Что ж, пАсмотрим.

Бледнолицые, хмурые солдаты искали тщательно. Простучали пол и стены мазанки. Истыкали землю во дворе. Перековыряли сено в сарае. Зерна не нашли. Забрали из печи глечик с кашей, со стен рушники, с хозяйки – намисто. Злые от того, что обыск закончился столь небольшой поживой, продразверзтчики вышли за порог. Молчавшие до этого дети дружно заревели…

1948 г.

– От це так доню, забрали ВСЕ, до зернинки. Ніякої їжі не залишили, навіть глечик з кашею, яку діти не встигли доїсти, відібрали.  Добре, що чоловіка не було вдома. Двох його братів схопили та відправили на Соловки за непокору. Лише Андрій  повернувся через декілька років та невдовзі і помер від хвороб. А  увечері того ж дня прийшов до нас мій дядько Дмитро. Він у колгоспі поваром працював. Сказав, що зможе забрати собі до хати одну дитину, що лише одну дитину вони з жінкою, тіткою Параскою, зможуть прогодувати та вберегти від голоду. Так і сказав: «Одну дитину від голоду врятуємо». Забрав старшу, Людмилку, щоб могла поритися по господарству.

– Мамо! А чому солдати так зробили?!

– Тому, що ми для них не люди, а хохли.  Завжди були и є лише хохлами. Тільки ти, Ніно, нікому не кажи, що я тобі розповіла, бо батьку нашого заарештують.

1952 р.

  • Доню, чому ти так начепурилася?
  • У нас комсомольское собрание по подготовке концерта в честь Дня рождения товарища Сталина!
  • Доню, навіщо тобі ці комсомалята, від них же нічого доброго немає!
  • Мамо, что вы такое говорите! Комсомольцы столько для страны делают под руководством коммунистической партии и товарища Сталина! А после концерта всему комсомольскому активу вручат путевки в Москву. Наконец-то я посмотрю Красную Площадь и Мавзолей!
  • Нино, доню. В кого ж ти така завзята активістка вдалася? Навіщо тобі ці москалі здалися?! Ми ж всі для них лише хохли, зрозумій, лише хохли!!!

2015 р.  Ухоженная, хорошо одетая  пожилая женщина с печалью смотрит мне в глаза и продолжает.

Вот такая я была артистка-активистка. Всю жизнь. И в школе, и в институте, и на заводе. И вот ведь, что странно. Мне ж родители ВСЕ рассказывали: как приехал в село отряд продразверстки из Ленинграда, как они штыками двор истыкали, как ВСЕ забрали, даже недоеденную кашу, и как, уходя, вернулись на детский плач.  Представляете, все вышли.  А один из них уже стоял в открытой двери, но обернулся. И вдруг сказал: «А на чем это они у тебя сидят? Покажи, что там?». Подошел к лавке, плачучих детей согнал. На лавке было покрывальце вышитое. Он покрывальце сдернул, а там мама насыпала зерно небольшим слоем, чтобы незаметно…  Парень этот радостно так закричал своим: «Нашел!». Мама тут же в обморок упала – последний хлеб забрали.

ВСЕ мне родители рассказывали, но я как-то не воспринимала серьезно, словно отключился ум. Хотя сама хорошо  помню голод 1947. Как мы сусликов ловили для еды… Но все равно, так мне нравился Сталин, комсомол, КПСС, СССР. Мечтала в Москве учиться и жить. У меня это не получилось, с мужем в Запорожье остались, а вот сын  московский институт закончил, женился и живет сейчас там.

Как наш памятник жертвам Голодомору открыли, каждый год сюда хожу на День Памяти. А иногда и просто прихожу с дачи цветы положить…

Ни с кем я про свою семью не говорила все эти годы, только сыну рассказала. Но четыре года назад  встретился мне на прогулке бывший директор нашего завода. Он на пенсии давно, как и я. Мы соседи по заводскому дому, знаем друг-друга много лет. Всегда хорошо общались, беседовали. Тут я ему и скажи, что так мол и так, была у памятника Жертв Голодомора, что много моих родных умерло тогда от голода, и нет покоя на сердце из-за этого. А директор холодно мне отвечает: «Все правильно партия сделала. Индустриализация. Малыми жертвами оплачены большие достижения. Наша семья тоже голод пережила, но никто не умер, отец нас в Приморск вывез. Рыба спасла».  Я так растерялась, что и не нашла, как ответить. Промолчала. Пришла домой, поплакала и позвонила сыну на скайп. Передала ему наш с директором разговор, фразу эту: «…малыми жертвами оплачены большие достижения».  Говорю сыну: «Правильно директор мой сказал. Стране нужны были деньги на индустриализацию. Где их взять? Только хлеб продать за границу».

Сын молчал долго. Потом посмотрел на меня пристально и медленно проговорил: «А тебе, мама, легче стало от того, что из-за  индустриализации  страны ты НИ-КОГ-ДА не сможешь обнять ни Борю, ни Колю, ни Нину? Что из всех сестер и братьев у тебя осталась только Люся? Тебе от этого ЛЕГЧЕ?».

И вот только после этого разговора с сыном у меня словно пелена с глаз упала. На старости лет. ЧТО ЖЕ ЭТО ТАКОЕ С МОИМ НАРОДОМ СДЕЛАЛИ! ЗА ЧТО???

С директором мы больше не общаемся, если вижу его на улице, то делаю вид, что не заметила. Опротивел он мне. Я просто возненавидела всех этих коммунистов, симоненкив всяких.  Вступила в партию «Свобода». Ходила на антикоммунистические митинги. На нашем запорожском Майдане была. Сейчас АТО помогаю.

В Голодомор из четырех детей выжила только Люся. Дядько Дмитро выполнил свое обещание и спас от голода одного ребенка.

Я родилась в 1935 году.  Мама назвала меня Ниной, как умершую в два года сестру. Несколько раз спрашивала маму, почему она назвала меня именем покойной, мне не нравилось это. А мама всегда отмахивалась: «Ім’я мені подобається. Подобається ім’я».

***

Кінець п’ятидесятих. Мені 5-10 років, бігав за мамою слідом. Жінки кожен вечір зимою збиралися на посиденьки. Говорили про новини села, країни, кожен про своє, але більше всього було спогадів про голодомор і війну. Сидів на руках, і поряд з ветеранами війни, зпомнилось дуже багато і про голод і про війну, жаль що не вмію писати. Але на той час з тих буденних розмов врізався в память один переказ. Перед голодом зайшли в село «стребки», так їх називали, це було пізньої осені. Прийшли до однієї сімї, пограбували хату, вивели з хати чоловіка, посадили на одну підводу і повезли, жінку посадили на другу, дитя, якому було півроку, з колискою підвісили на груші, хату підпалили і більше про цих людей ніхто нічого в селі не знав. А буденні розмови, що люди вмирали прямо на дорозі, що напівживих вивозили в рів біля цвинтаря і закопували, щоб завтра було менше роботи, що приходилось їсти і як виживали – велися спокійно і буденно. Про війну, від жінок — про життя в «окупації», від ветеранів про справжню війну і «любов» до жукова, але історія молодої сім’ї стоїть перед очима все життя. Господи, дай нашим людям розуму, щоб таке не повторилось. А для цього потрібно боротися, борімося і поборимо.

Андрій

***

Мати, якої вже немає, 1927 року народження, пережила голодомор. Одна з чотирьох дітей у сім’ї. Роки чотири їй було. Підозрювала, що меншого брата, Митрика, якому було десь півтора роки на тоді, з’їли сусіди. Мати все життя була якоюсь наляканою. Я це зрозумів вже дорослим, коли бабуся розповіла що і як було. Савєцький Союз, мать його, братство народів… І це не вата, ті, що хочуть єднання з росією. Це хвороботворні бацили, яких треба нещадно нищити. Холерний вібріон — не перевиховаєш.

Санто

***

Полтавщина, Дніпро широкий, правда в нашій місцині він вузький був? поки греблю в Дніпродзержинськ не звели. Інколи проскакувало…
У Паська було п’ятеро дітей то четверо в голодовку померли…
Рибу не розрішали ловити…
РИБУ, КАРЛ!
Зерна два клуночки сховали в росохватці, так із собаками найшли… Сестра її старша померла разом з дочкою, а одна дочка залишилась, то бабуся її виховали як рідну. Разом зі своїм сином, що народився у березні 41-го… А їм тварям сталіна подавай…

Микола

***

У прадіда Івана і прабабусі Христини було 8 дітей. Сім’я заможна — середняки. Того страшного року окупанти вивезли 9 возів зерна — вигребли все, навіть те, що було знизу, в пилюці. Єдину корову вимушені були зарізати. Якось ввечері Івана викликали на збори комнезамів чи ще чогось, а гопкоманда із місцевих обірванців і їх московських вдохновителів заявилася з обшуком. Двері вибили, хоча їх ніхто не зачиняв, в хаті перевернули все. В горшики в печі залазили брудними руками — шукали м’ясо від корови. Нічого не знайшли і від люті розтрощили все що попало під руку. Христя заховала м’ясо під піччю, загорнувши золою.
Може через це зиму пережила моя бабуся і ще троє дітей.

Спи спокійно, моя бабуся. Я пам’ятаю всі твої розповіді і зроблю все, щоб діти і внуки пам’ятали.

Ілля

***

Мене зробив антікомуністом дід, років у 8-9, коли розказав, як комнезами, з колишніх злодіїв, прийшли і забрали весь хліб, а потім знайшли і забрали останній оклунок з квасолею. Тоді дід виніс мого батька і дядька, кинув їм, і сказав, щоб їли вже і дітей. Якось пронесло, от з того оклуночка і вижили, а було це під Сумами у 33 році.

Андрій Харків

***

33-34-ті роки мій батько таки пережив разом з двома старшими братами. Тому я маю можливість записати це з його слів. Мій батько народився в маленькому селі в Сумській області біля кордону (4 км) з РРФСР. Моя бабця була жінкою сильною, якоюсь мірою жорсткою. І це, мабуть, один з основних чинників, що дозволив вижити нашій родині. Коли «совєти» прийшли забирати харч, шукали ретельно. Забрали зерно, муку, крупи. Полізли на горище. А там насипана купа сушених груш. Вже почали вигрібати, але тут ввімкнулася моя бабця. І одразу ж на всю гучність. «Покажи мені де в тебе наказ забирати сушку? Немає? То й не лізь до моїх груш!» Під її напором зайди відступили.

Другим чинником стало те, що особи, які виконували зачистку нашого села від харчів, не були мародерами. Бо в хаті залишились речі, які потім мій дід зміг вимінювати на хліб в Росії, де голоду не було. Діду вдалося зберегти срібного годинника, що потім вартував кільканадцять діб життя родини мого батька. Цікаво те, що цей годинник дід зберігав дуже довго. І через німецький полон в часи Першої Світової, годинник пройшов разом із дідом. Доля зглянулася.

Зрозуміло, що бажаючих дістатися до Росії для обміну речей на харчі було достатньо. Але ж це не вкладалося в плани комуністів-ленінців. Кордон поряд, але навпростець пройти варіантів майже не було – червоноармійці та нквдісти всіх зупиняли. Тому шлях був через залізницю. Перші кілька разів все пройшло більш менш спокійно. А потім на залізничній станції Готня подорожуючих з України зустріли патрулі. Всіх, хто не мав документів, що дозволяли проїзд в Росію, завернули. Але ж й тоді були Люди. Подальші поїздки залізницею закінчувались за кілька кілометрів від станції. Машиністи поїзда робили коротку зупинку й всі «нелегали» «зсипалися» з поїзда та швидко розчинялися в найближчих кущах.

А поряд з нашою, жила велика родина – 9 людей в одній хаті. Ніхто з них не вижив.

Андрій Петрович

***

В 35-м родилась маленькая девочка в селе, которое сейчас уже Киев. В 41-м ушел на фронт отец и не вернулся. В 47-м мама девочку отдала во Флоровский монастырь в служки, чтобы не умерла с голоду. Одно место в саду, рядом с домом, не разрешала трогать. Чуть позже сказала, что там трое деток похоронены, которые старшими сестричками были. Сил не было даже на кладбище похоронить.

Елена

***

Да, это – повтор. Но такое надо повторять и делать это публично, чтобы квази-коммунистическая мразь не похоронила даже память об этом, ведь тот, кто забывает историю, обречен на ее повторение.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

8 Comments on "То, чего забывать нельзя"

  1. * * *
    Пастырь наш, иже еси…
    Вот и я – немножко еси:
    вот картошечка в маслице и селедочка иваси;
    монастырский, слегка заветренный, балычок;
    вот и водочка в рюмочке, чтоб за здравие, значит – чок!

    Чудеса должны быть съедобны, а жизнь – пучком!
    Иногда – со слезой, иногда – с чесночком, с лучком…
    Лишь в солдатском звякает котелке – мимолетная пуля, настоянная на молоке.

    Свежая человечинка, рыпаться не моги,
    ты отмечена в кулинарной книге Бабы-Яги, но, и в кипящем котле, не теряй лица!
    Смерть – сочетание кровушки и сальца.

    Нет на свете народа, у которого для еды и питья
    столько имен ласкательных припасено,
    вечно голодная память выныривает из забытья –
    в прошлый век, в 33-й год, в поселок Емельчино:

    выстуженная хата, стол, огрызок свечи,
    бабушка гладит внучку: «Милая, не молчи,
    закатилось красно солнышко за леса-моря…
    сладкая, ты моя, вкусная, ты моя…»

    Хлеб наш насущный даждь нам днесь…
    Господи, постоянно хочется есть…
    Хорошо, что Ты прячешься, и поэтому – невредим.
    Ибо, если появишься – мы и Тебя съедим.

  2. Не згадаю, хто сказав, але той чоловік – мудра людина. Сказав коротко “Хороший коммуніст – мертвый коммунист”

  3. Сильно дуже. Кожен це чув вiд родичив. Ще i в 1947 голодували. Героям Слава! Ворогам смерть! Украiна! По над усе!

  4. Мій дід повернувся з війни аж на прикінці 1946, на той час був вже майором, начальником з’язку полку. Та характер мав крутий, комуняк не любив, та видно німець йому був гіршим. Розмови про війну не любив, і про голод також, розпитувати було собі дорожче. Та одну розмову таки підслухав: дід з війни до дому повернувсь, зняв з себе офіцерську шинель, та обміняв на мішок тухлої ячмінки. Так і вижили. А вираз серп і молот – смерть і голол я від нього почув.

  5. Из воспоминаний бабушки.За счет чего выжили. Так. какие-то штрихи – ловили рыбу, благо село расположено на берегу речки , выуживали оттуда же скойки (так называли сельчане, как правильно именуется не знаю, что-то типа пресноводных устриц). Употребляли в пищу дикие растения, запомнились местные названия: какиш, козелец, мы их в детстве “дегустировали”, какие-то корешки без названия. Это общее, а дальше выживали кто как мог или, точнее, кому как повезло. Везло по-разному, например, снарядили в дорогу отца семейства вручив ему все, что было наиболее ценного в хате с задачей обменять на продукты, он обменял, а на обратном пути его обокрали. От самоубийства спасло только осознание того, что это будет еще хуже для семьи, оставшейся без кормильца пусть и такого неудачника. Кому повезло прорвались в Белоруссию, на Кавказ, где было полегче с продуктами.

  6. Голод, холод в нашій хаті,
    Ніщо їсти, ніде спати,
    Наш сусід уже здурів…
    І дітей своїх поїв

  7. Российским мразям смерть и позор!

Leave a comment

Your email address will not be published.


*


Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: