(з журналістського архіву за 2007 рік)

II. Чим поганий постмодерн?

Але виникає питання: а чим тобі, хлопче, постмодерн не догодив?! Адже ця течія перемогла у всесвітньому масштабі, нині також продовжує тріумфально завойовувати все нових прихильників, сприяє появі на світ визначних мистецьких шедеврів і таке інше. А отже, за постмодерном — як близьке, так і віддалене майбутнє! То може, ти елементарно заздриш королям “мейнстріму” — ти, письмак-нікчема, який сховався у малесеньку “мушлю” української літератури, злякавшися конкуренції на значно потужнішому російському літринку!..

Якби йшлося виключно про літературу, можливо, я не зміг би адекватно відповісти на подібні догани. Проте зовсім не про літературу йдеться, а про наше реальне життя-буття. Про те, що наприкінці 2004 року в Україні була розіграна реальні “карнавальна” революція (як спецтехнологія спецслужб), після чого українці зібрали відповідний “врожай” (у вигляді “карнавалізованого” буття — згадайте “десять кроків назустріч народу” Президента Віктора Ющенка і післяреволюційну програму уряду Юлії Тимошенко… без жодної конкретної цифри, виконання якої обернулося рядом криз). І тепер Україна продовжує перебувати у тому самому стані — адже по ідеї, “карнавал” наш не закінчиться ніколи! Бо карнавал наш — “нон-стоп”!..

Якщо ми усім миром (всією Україною) вже вляпалися у цілковито реальний суспільний постмодерний проект, то придивімося до цього явища пильніше… Для початку розберемося з виникненням постмодерну:

“2. Постмодерністський менталітет позиціоновано так, щоб не допустити прориву за свої межі. Його навмисний а-центризм припускає тотальність периферії… у результаті якої “центр ніде, а периферія скрізь”… Сучасне “я” не існує саме тому, що мислить. Це парадигма класичної жіночої свідомості, що спочатку, у силу своєї “новизни” на ринку ідей здається засліплюючою мудрістю.

<…>

6. Модернізм являє собою органічний чоловічий дискурс. Він народжується у той момент, коли європейський чоловік організує інтелектуальне повстання проти Універсального, зрозумілого як аморфна, каструюча, розчиняюча стихія. Універсальне як традиційна мудрість раптом сприймається як “оповідь Великої Матері”… Для такого чоловіка мудрість… бессюжетна, у ній відсутній “я”, це порожня довжина без крапки. Мудрість — метанарратив жінки.

По суті, головна претензія чоловіка-модерніста до всесвітньої мудрості збігається із трагічним викликом міфологічних героїв на адресу долі: останній так само ігнорує персональну волю і свободу як і всесвітня мудрість”.

(“ЗМП”)

Передбачаю заперечення: постмодерн — “жіночий” дискурс, отже чоловіки як “самці-шовіністи” не можуть не бунтувати проти нього! Негідники такі…

Проте зверніть увагу на виникнення так званої “пастки постмодерну”: менталітет сучасної (ураженої постмодерном) людини мутує у бік “недопущення прориву” за свої межі! Що означає “центр ніде, периферія всюди” у нашому — соціальному випадку? Відсутність тієї “ключової” ланки, приклавши зусилля до якої, можна витягнути з багнюки весь ланцюг! Тобто, хто б не розробляв і не ухвалював будь-який проект (програму) відродження України, все це марно: адже будь-який проект модернізації у постмодерну епоху апріорі знецінюється. Будь-який модерний проект націлений на “центр” докладання зусиль — але у постмодерну епоху “центру” немає, куди не ткни — всюди тотальна периферія!

“Карнавал нон-стоп” не завершиться ніколи — він триватиме вічність… Але це ніщо інше, як тупик цивілізаційного розвитку. У нашому конкретному випадку — тупик розвитку моєї рідної держави, до чого я аж ніяк не можу бути байдужим.

III. Безпрограшна революція

Йдемо далі:

“8. Постмодернізм стає граничним вираженням жіночої недовіри до філософії волі, до проектного конструктивізму. Сама постмодерністська свідомість позиціонується як свідомість жіноча — не вимовляючи цього, звісно, уголос!.. У “жіночому дискурсі”, що розпочався з приходом нової плеяди постмодерністських філософів, повністю зникає суб’єкт як трансцендентний ініціатор проекту, що забезпечує вищу легітимність постійних правил гри.

9. Саме цю радикальну зміну — “жіночу” делегитимацію “чоловічих” законів — констатував Ліотар, вказавши на те, що нові правила гри легітимні у той момент, коли формулюються, повністю змінюючися на кожному наступному етапі. Таємниця принципу постійної делегитимації — пошук абсолютної безпеки, що є насправді головною жіночою цінністю за всіх часів. Будь-яка гра, що ведеться за постійними правилами, припускає кінцеве “так” і кінцеве “ні”… [що] насамкінець означає тотальний кінець того, хто програв. Постмодерністська гра з ліквідною плинністю правил припускає скасування “так” і “ні” як закінчень гри… У ліотарівському просторі контрольованої невизначеності програти неможливо. Дивним чином ідеал “жіночої” безпеки збігається з кінцевим результатом ентропії (долі): коли все програно, більш програти неможливо”.

(“ЗМП”)

Знову ж таки — чим погано?! Якщо в Україні справді реалізовано соціальний постмодерний проект, це означає лише, що Україна… не програє ніколи?!

Нібито так воно і є… Згадайте нескінченні розмови на тему, що “жінка порятує Україну”! Співвіднесіть їх з реальним станом речей, коли у великій кількості випадків саме українські жінки ставали і стають нині ринковими торгівками, “човниками”, “гастарбайтерками” чи секс-рабинями, чим порятували цілі сім’ї — бо українські чоловіки виявилися безпорадними перед труднощами реального буття. Отже, українські жінки практично довели, що “бабине царство” — це не лайка, а реальність. А тут — така блискуча перспектива: реалізація постмодерного (“жіночого”) проекту в масштабах всієї України!..

Але якою ціною?! Як реалізувати постмодерний принцип “ні виграв, ані програв”, якщо раптом знайтися розумака, який таки відшукає “центр” докладання зусиль, виробить переможну стратегію тощо?.. Річ у тім, що виграшний “сценарій” завжди базується на чомусь — на певному наборі законів і правил гри. Отже, безпека купується ціною постійної, безперервної делегітимації “правил гри”, зміни їх вже у самий момент схвалення! Це приблизно так само, якби у шахах кінь спочатку ходив би літерою “г”, у наступній комбінації — лише по діагоналі, далі — лише на одну-дві клітини уперед… і щоб обидва шахісти так само змінювали правила гри по ходу самої гри у вигідному для себе руслі! Звісно, так ніхто з них ні програє, ані виграє. Повна постмодерна безпека…

Давайте замислимося, чи не тут укорінені всі парадокси нашого українського буття: сумнозвісна “багатовекторність” часів Леоніда Кучми, що нині обернулася одночасним прагненням України вступити і в ЄС та НАТО, і в ЄЕП; постійні зміни правил гри на всіх ринках; постійне невиконання існуючих законів, аж до зухвалого “нагинання” найкращої у світі Конституції її Гарантом заради досягнення політичних цілей… тощо…

І ці фатальні фінальні слова про дивний збіг ідеалу “жіночої” безпеки з кінцевим результатом ентропії (рока): більш неможливо програти, коли все остаточно програно!

(Далі буде)