Чотири зустрічі (Частина 2)

(Закінчення)

— Михаїле, я волію його бачити.

Ореол перемоги, що сяяв над мудрим чолом, був іще прекраснішим від попередніх. Тому у молодецького полковника, Героя Федора Єпіфанцева в голові запаморочилося від нез’ясовного щастя.

— Ви добре засвоїли науку, товариш Єпіфанцев, — схвально зазначив Бог. — Я постійно слідкував за вами, як і за Йоганом Вайсом, Паулєм Латманном, фон Штирлицем, майором Вихорем й іншими видатними розвідниками. Особливо мені сподобалася операція зі «слов’янською шафою»… А втім, і ви молодець, визнаю це з чистою совістю. Однак, боротьба ще далеко не закінчена, вона тільки-но починається. Михаїл, виклади завдання.

Архангел поважно виголосив:

— Товаришу Єпіфанцев, ви маєте вирушити під виглядом переміщеної особи до одного з нових спецпоселень у Середній Азії. Ми передбачаємо, що там готується замах на божествене життя нашого улюбленого Вождя і Вчителя. Вам все зрозуміло?

— Так точно! — по-військовому відкарбував полковник. — Я виявлю усіх ворогів. Я виявлю навіть тих, хто ще не підозрює, що стане ним.

— Добре, товариш Єпіфанцев, — кинув Бог. — Бачу, що не помилився в вас. А тепер скажіть, чи нема в вас якогось бажання?

Бравий полковник благоговійно глянув у Його величне лице.

— Боже, якщо можна… Я весь час згадував… Склянка води, випита з Вами, надає такої чудесної сили!

Скляна карафа дзенькнула об край склянки в руках Архангела. Єпіфанцев жадібно ковтнув і промовив:

— Ось, тепер я двічі пив разом iз Богом.

— Він був доброю людиною, ти згоден, Михаїл? Шкода тільки, що він інколи помилявся. І краще, щоб про це ніхто більше не знав.

Всемогутній як завжди мав рацію. І Він безумовно знав наперед долю Єпіфанцева.

* * *

— Михаїле, я хочу його бачити.

Архангел зобразив на обличчі здивування в допустимих межах.

— Боже, це неможливо. Чи ж Ви забули, що підлі троцкісти по-звірячому вбили Федора Єпіфанцева, чим остаточно викрили себе як посібники кривавих виродків зі зграї міжнародного імперіалізму?!

— Так, він іноді помилявся, — Бог кивнув, — i цього разу заплатив за помилку життям, а ми покарали тих недолюдків, я чудово пам’ятаю. Та все одно хочу його бачити.

— З небуття немає повернення, — розвів руками Архангел. Бог махнув рукою. Архангел негайно зник, як і раніше дивуючись. Всемогутній зійшов з височини трону й деякий час міряв кабінет важкою ходою. Незрозуміла туга оволоділа Ним… Нарешті проказав:

— Порох від пороху ніг Моїх, постань з небуття!

Тої ж миті перед Ним виник полковник, що увесь тремтів від щастя.

— Боже, Ти кликав мене, і от вже вчетверте…

Бог нетерпляче махнув рукою, наказуючи йому мовчати, і Сам наповнив склянку. Зуби Єпіфанцева клацнули об скло.

— Ви читаєте мої думки, Найвидатніший, — благоговійно мовив він, проковтнувши воду. Бог всміхнувся простодушшю екс-полковника.

— Мені так належить. Вам же необхідно було випити, товаришу Єпіфанцев, бо на вас чекає незвичайне завдання.

— Все, все зроблю!

— Слухайте, — Бога огорнули пасма тютюнового диму. — Я бажаю знати майбутнє. Ви розвідник. Ви повинні подумки наказати собі: «Живи! Не смій вмирати!» Ви повинні побувати в тому, що іще не настало. Після повинні наказати собі: «Перенесись до свого Вождя!» — і все мені розповісте. Все, що бачили. Зрозуміло?

— Так точно! — відкарбував Єпіфанцев. — Все виконаю.

З цими словами полковник зник. Бог знов почав ходити туди-сюди по кабінету. Минуло дві години, а Єпіфанцева все не було.

— Де ти? — покликав нарешті Бог. Тої ж миті перед ним виник блідий переляканий полковник.

— Ну що, ти був там?

Розвідник кивнув, витріщивши очі.

— Розповідай.

Боязкі слова одне за одним злітали з посинілих губ, що так і тіпалися. Бог відвернувся, повільно наблизився до маленького столика, на якому стояла скляна карафа й тільки-но хотів випити воду, як раптом мимоволі Його рука міцно стисла шийку й жбурнула посудину в те місце, де стояв полковник.

— Ге-е-еть!!! — як скажений заволав Бог. Переляканий Єпіфанцев негайно канув у небуття, з якого повстав за велінням Всемогутнього. А Той вже падав на підлогу, безладно розкинувши руки.

…Бога знайшли вранці. Параліч зкував невидимою кригою Його могутнє тіло, лише очі криваво й несито нишпорили по обличчях, що схилилися в тривозі.

Такого Великий не міг перенести. Він усім серцем бажав залишитися останнім правителем раю. Він сподівався, що після Його смерті не залишиться серця, вільного від туги. Що піддані розбредуться по всій землі й у превеликій скорботі перегризуть горлянки решті людей. Що після цього вони поскладають до купи усі атомні бомби й підірвуть їх, щоб разом знищити планету в пам’ять про дорогоцінну, непоправну втрату. Але розвідник розповів зовсім про інше. Невже це правда?..

Бог захрипів, коли лице Архангела витіснило інші. Маска шанобливої уваги зникла в дрібнесеньких зморшках торжества довкола очей. Нарешті з’явилося істине лице Архангела — лице Нового Бога. Так, Єпіфанцев говорив саме про це. Отже, все правда… Одне втішає: Михаїл не досягне свого. Караючий меч Георгія Переможця вже занесений над його головою…

Нестерпна мука розірвала на шматки мозок Всемогутнього. Архангел ще деякий час дивився на труп, потім владно змахнув рукою й вигукнув:

— Бог помер. Слава Богу!

Тимур

13 Comments on "Чотири зустрічі (Частина 2)"

  1. Аллегории оказались сильнее меня.
    Не подолав…
    П.с. “Чукча”, видимо, писатель.

  2. Док | 15.02.2020 at 23:39 |

    Добре написано, від душі

  3. Вау! Чомусь спало на думку “што бы душа свернулась, а потом развернулась!” От щось таке я і відчув!

  4. Лиха беда начало…..

  5. Дмитрий | 16.02.2020 at 07:38 |

    Здивований “суржикізмами” в тексті Тимура…)

    • Оповідання “Чотири зустрічі” було замислене (в частині перших трьох зустрічей) в 1988 році, а дописане остаточно (в частині четвертої зустрічі) в 1990 році. На той момент мені було, відповідно, 25 і 27 років. Був я простим інженером в ІЕЗ ім.Патона НАН України, а в українській літературі був ще ніким, і звали мене ще ніяк… І надії хоч колись вибитися в письменники у мене не було ніякої… Тільки палке бажання!
      🙁 🙁 🙁
      Так, я знаю про русизми. Так, десь в архіві лежить редактура, здійснена перед розміщенням цього оповідання в авторській збірці 2005 року… Але я навмисно подав на “Лінію Оборони” саме цю – першу редактуру оповідання, без пізнішого “вилизування” тексту! Чому?! Бо вчора виникла чергова “мовна” дискусія. Якщо ви помітили – там я майже не брав участі… Натомість поставив на “ЛО” ранню редактуру “Чотирьох зустрічей”, щоб завсідники сайту побачили: ніяких літературних інститутів Тимур не закінчував, він – звичайний хлопчик зі змішаної українсько-єврейської російськомовної сім’ї зі Старого Подолу, що в Києві. З нього ростили типового “совка” – без варіантів. Українську мову він вивчив самостійно, остаточно “дотягнувши” її в 1997 році (коли пішов працювати в свою першу газету). А на написання творів українською перейшов загалом в 1998 році, маючи в активі 2 романи-“цеглини”, випущені в Москві у 1997 і 1998 роках…
      🙂
      Тому вважайте цю публікацію моїм вердиктом: якщо хтось захоче опанувати українську мову на літературному рівні – той здатен зробити це!
      🙂

      • Дмитрий | 16.02.2020 at 13:57 |

        Не знав, даруйте…) Ваша історія вражає; мені шкода, якщо мій допис Вас “зачепив”)

        • Мій дорогенький, не лякайтеся, прошу! Зачепити мене можна зовсім в інший спосіб – але це не будь-які випади на мою адресу. Отже, Ви мене не зачепили, а лише дали нагоду в оригінальний спосіб внести свою лепту в свіжий “мовний” диспут. То за що ж ображатися?..
          🙂 🙂 🙂

  6. sk tredecim | 16.02.2020 at 09:07 |

    Своя вымышленная Вселенная была бы убедительнее, пожалуй. Незачем чужое искривлять.

  7. Санто | 16.02.2020 at 10:02 |

    Важкий допис. І важкий тому, що пророчить нам не лише безкінечне відродження зрадників, але ще й природню смерть тупого,пихатого й зарозумілого лідера. А потім – передачу влади його соратнику, не лише тупому та зарозумілому, але ще й більш жорстокому, бо він має помститися всім за всі роки роки приниження в тіні. І чекати цього нам довго, бо “лідеру” лише 42 рочки…

    • Укроп | 16.02.2020 at 12:10 |

      Та все простіше, ніякої передачі влади наступникові не буде. Або ми цьому “42 рочки” надаємо копняків під дупу раніше, або не пізніше, сніж через 2-3 роки буде референдум “про приєднання до ерефії у якості союзної республіки”. І вгадайте що скаже наш мудрий нарід… А “найвпливовіший лідер сучасності” піде брямкати на роялі на корпоративах. Так що не того ви побоюєтеся…

      • Владислав | 16.02.2020 at 13:14 |

        Щодо референдуму “про приєднання до ерефії у якости союзної республіки”.
        Проти нього є спосіб. У 91-му переважна більшість населення України, саме населення, про народ не кажу, проголосувала за вихід із СРСР. Їм було байдуже до мови, віри, свободи, престижу та цивілізаційного розвитку. Отара нічим не відрізнялась від нинішньої та й від давніших, але був, таки був один аргумент, що діяв безвідмовно, як чавунний есс: “Наших дітей не пошлють до нових афганістанів”. Пам’ять про Афган тоді була ще дуже свіжа. Нині всі бачать, як еРФе кладе тисячами своїх хлопців по всьому світу, то й поготів не пощадить “хахлофф” і саме в цю точку треба цілеспрямовано щоденно бити. Навіть тупій більшости наших земяків, які без калькулятора не можуть полічити решту в магазині, до своїх дітей не байдуже, Майдан тому підтвердження. Така агітація працюватиме.

        • Вірно! Я теж про це кажу невпинно. Але зараз цей аргумент не спрацьовує, бо маємо війну з РФ.
          🙁
          Повірте, епічним 73% однаково, не яку війну піде їхня “бубочка”: воювати на Донбас за незалежність рідної України – чи воювати в Сирію, в Лівію, в Судан… ба навіть в гіпотетичну Антрахтиду за інтереси царя-анпіртора ВВХла! В будь-якому разі, їхню “бубочку” треба від армії “відмазати”…
          🙁
          Різниця трохи містична: бо в першому випадку їхня “бубочка” має шанс стати українським героєм, а в другому разі “бубочку” проклинатимуть всі вільні народи, як загарбника. Але в прокльони мирних людей ми не дуже віримо, бо з “зомбоящику” ллється брехня про “асвабадітєлєй від світового хвашизму”…

Comments are closed.