Нина | Линия обороны

Нина

От редакции.

Ниже следует рассказ, который записан нашей читательницей, которая пожелала остаться инкогнито и просила не называть ее имени совсем, что мы и выполняем. Она мотивировала отказ от авторства тем, что является аналогом флешки, просто зафиксировала чью-то исповедь. Мы оставили все как есть, до последней буквы и запятой, а вам судить о том, что там написано и как с этим жить.

1932 г.

– Ну чё, хАхлы, пАказывай, где  хлеб от нАродной власти спрятали? – шагнул в хату костлявый красноармеец. – Все твои? – кивнул на детей, притихших на лавке.  – Муж где?

Женщина угодливо зачастила: Мої, мої  діточки:  Боря, Колюнчик, Людмилка та Ніна. А чоловік до  голови в колгосп  пішов, жито занести. Він працює там. Все зробив, що стребували. Коня здав. І корову.

–  САзнАтельный, знАчит. – хохотнул Костлявый. Что ж, пАсмотрим.

Бледнолицые, хмурые солдаты искали тщательно. Простучали пол и стены мазанки. Истыкали землю во дворе. Перековыряли сено в сарае. Зерна не нашли. Забрали из печи глечик с кашей, со стен рушники, с хозяйки – намисто. Злые от того, что обыск закончился столь небольшой поживой, продразверзтчики вышли за порог. Молчавшие до этого дети дружно заревели…

1948 г.

– От це так доню, забрали ВСЕ, до зернинки. Ніякої їжі не залишили, навіть глечик з кашею, яку діти не встигли доїсти, відібрали.  Добре, що чоловіка не було вдома. Двох його братів схопили та відправили на Соловки за непокору. Лише Андрій  повернувся через декілька років та невдовзі і помер від хвороб. А  увечері того ж дня прийшов до нас мій дядько Дмитро. Він у колгоспі поваром працював. Сказав, що зможе забрати собі до хати одну дитину, що лише одну дитину вони з жінкою, тіткою Параскою, зможуть прогодувати та вберегти від голоду. Так і сказав: «Одну дитину від голоду врятуємо». Забрав старшу, Людмилку, щоб могла поритися по господарству.

– Мамо! А чому солдати так зробили?!

– Тому, що ми для них не люди, а хохли.  Завжди були и є лише хохлами. Тільки ти, Ніно, нікому не кажи, що я тобі розповіла, бо батьку нашого заарештують.

1952 р.

  • Доню, чому ти так начепурилася?
  • У нас комсомольское собрание по подготовке концерта в честь Дня рождения товарища Сталина!
  • Доню, навіщо тобі ці комсомалята, від них же нічого доброго немає!
  • Мамо, что вы такое говорите! Комсомольцы столько для страны делают под руководством коммунистической партии и товарища Сталина! А после концерта всему комсомольскому активу вручат путевки в Москву. Наконец-то я посмотрю Красную Площадь и Мавзолей!
  • Нино, доню. В кого ж ти така завзята активістка вдалася? Навіщо тобі ці москалі здалися?! Ми ж всі для них лише хохли, зрозумій, лише хохли!!!

2015 р.  Ухоженная, хорошо одетая  пожилая женщина с печалью смотрит мне в глаза и продолжает.

Вот такая я была артистка-активистка. Всю жизнь. И в школе, и в институте, и на заводе. И вот ведь, что странно. Мне ж родители ВСЕ рассказывали: как приехал в село отряд продразверстки из Ленинграда, как они штыками двор истыкали, как ВСЕ забрали, даже недоеденную кашу, и как, уходя, вернулись на детский плач.  Представляете, все вышли.  А один из них уже стоял в открытой двери, но обернулся. И вдруг сказал: «А на чем это они у тебя сидят? Покажи, что там?». Подошел к лавке, плачучих детей согнал. На лавке было покрывальце вышитое. Он покрывальце сдернул, а там мама насыпала зерно небольшим слоем, чтобы незаметно…  Парень этот радостно так закричал своим: «Нашел!». Мама тут же в обморок упала – последний хлеб забрали.

ВСЕ мне родители рассказывали, но я как-то не воспринимала серьезно, словно отключился ум. Хотя сама хорошо  помню голод 1947. Как мы сусликов ловили для еды… Но все равно, так мне нравился Сталин, комсомол, КПСС, СССР. Мечтала в Москве учиться и жить. У меня это не получилось, с мужем в Запорожье остались, а вот сын  московский институт закончил, женился и живет сейчас там.

Как наш памятник жертвам Голодомору открыли, каждый год сюда хожу на День Памяти. А иногда и просто прихожу с дачи цветы положить…

Ни с кем я про свою семью не говорила все эти годы, только сыну рассказала. Но четыре года назад  встретился мне на прогулке бывший директор нашего завода. Он на пенсии давно, как и я. Мы соседи по заводскому дому, знаем друг-друга много лет. Всегда хорошо общались, беседовали. Тут я ему и скажи, что так мол и так, была у памятника Жертв Голодомора, что много моих родных умерло тогда от голода, и нет покоя на сердце из-за этого. А директор холодно мне отвечает: «Все правильно партия сделала. Индустриализация. Малыми жертвами оплачены большие достижения. Наша семья тоже голод пережила, но никто не умер, отец нас в Приморск вывез. Рыба спасла».  Я так растерялась, что и не нашла, как ответить. Промолчала. Пришла домой, поплакала и позвонила сыну на скайп. Передала ему наш с директором разговор, фразу эту: «…малыми жертвами оплачены большие достижения».  Говорю сыну: «Правильно директор мой сказал. Стране нужны были деньги на индустриализацию. Где их взять? Только хлеб продать за границу».

Сын молчал долго. Потом посмотрел на меня пристально и медленно проговорил: «А тебе, мама, легче стало от того, что из-за  индустриализации  страны ты НИ-КОГ-ДА не сможешь обнять ни Борю, ни Колю, ни Нину? Что из всех сестер и братьев у тебя осталась только Люся? Тебе от этого ЛЕГЧЕ?».

И вот только после этого разговора с сыном у меня словно пелена с глаз упала. На старости лет. ЧТО ЖЕ ЭТО ТАКОЕ С МОИМ НАРОДОМ СДЕЛАЛИ! ЗА ЧТО???

С директором мы больше не общаемся, если вижу его на улице, то делаю вид, что не заметила. Опротивел он мне. Я просто возненавидела всех этих коммунистов, симоненкив всяких.  Вступила в партию «Свобода». Ходила на антикоммунистические митинги. На нашем запорожском Майдане была. Сейчас АТО помогаю.

В Голодомор из четырех детей выжила только Люся. Дядько Дмитро выполнил свое обещание и спас от голода одного ребенка.

Я родилась в 1935 году.  Мама назвала меня Ниной, как умершую в два года сестру. Несколько раз спрашивала маму, почему она назвала меня именем покойной, мне не нравилось это. А мама всегда отмахивалась: «Ім’я мені подобається. Подобається ім’я».

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

39 Ответов to “Нина”

  1. Onuk сказав:

    Один до одного. Продовжу. Забрали, окрім горшка з кашою, ще старого кожуха і розвалили комини. Зимою.

  2. Микола КР сказав:

    Страшно мені, як не зможу передати цю науку сину. Щоб не трапилось з ним якогось “комсомолу”. Важка ця наука…

  3. Natalia Moder сказав:

    Тут даже нечего комментировать. Прочитала, сижу и молчу под впечатлением. Страшно как было! Страшно было жить!

  4. Игорь сказав:

    Моя прабабушка, рассказывала подобное, лет в 10. Запомнилось. Тогда ощущалась безпомощность, непонимание и ненависть. Став взрослым, никогда не мог понять людей того времени. Неужели собственная жизнь,стоит того, чтобы смириться и смотреть как дети умирают с голоду. Почему взрослые мужщины, не мочили эту мразь ночами? Даже если и последний раз.

  5. Андрій Мерс сказав:

    Важка сповідь.
    Особливо коли розумієш, що це оповідання навіть не поверхня айсберга, а лише одна із крижинок на тій поверхні. А ще більш після усвідомлення того, що якщо в родині є ті, хто пережив ці страшні часи, то це означає, що саме цій сім’ї пощатисло не опинитись там, де було найстрашніше.
    А про те, як помирали ті, у кого в цілому районі не було що їсти навіть думати лячно.
    А більшовики навіть допомгу, що була зібрана на заході України (на територіях, що тоді були під Польщєю) не пускали, мовляв в нас все добре.
    “Мишебратья” кляті.

  6. Boeing сказав:

    Похоже, что тема Голодомора и связанных с ним преступлений Советской власти (империи) из просто неприятного эпизода советской истории стала (не становится, а именно, уже стала) историческим фактом ненависти украинской нации к российскому государству. Не претензии (а кому их теперь предъявлять), не нелюбовь к языку и традициям,- а именно отчетливо брезгливая ненависть, как к грабителям и убийцам. Она не испаряется со временем, а концентрируется до момента физического устранения и объекта этого чувства причин.
    Смерть российским оккупантам!

  7. Андрій сказав:

    Кінець пяттидесятих Мені 5-10 років бігав за мамою слідом. Жінки кожен вечір зимою збиралися на посиденьки. Говорили про новини села, країни, кожен про своє, але більше всього було спогадів про голодомор і війну. Сидів на руках, і поряд з ветеранами війни, зпомнилось дуже багато і про голод і про війну, жаль що не вмію писати. Але на той час з тих буденних розмов врізався в память один переказ. Перед голодм зайшли в село “стребки”, так їх називали, це було пізньої осені. Прийшли до однієї сімї пограбували хату, вивели з хати чоловіка посадили на одну підводу повезли , жінку посадили на другу, дитя якому було півроку з колискою підвісили на груші, хату підпалили і більше про цих людей ніхто нічогоне в селі не знав. А буденні розмови що люди вмирали прямо на дорозі, напів живих вивозили в рів біля цвинтаря і закопували щоб завтра було менше роботи, що приходилось їсти і як виживали велися спокійно буденно. Про війну від жінок – про життя в “окупації” від ветиранів про справжню війну і “любов” до жукова, але історя молодї сімї стоїть пере очимана все життя. Господи дай нашим людям розуму, щоб таке не повторилось. А для цього потрібно боротися , борімося поборимо. Андрій

  8. Санто сказав:

    Мати, якої вже немає, 1927 року народження, пережила голодомор. Одна з чотирьох дітей у сім’ї. Роки чотири їй було. Підозрювала, що меншого брата, Митрика, якому було десь півтора роки на тоді, з’їли сусіди. Мати все життя була якоюсь наляканою. Я це зрозумів вже дорослим, коли бабуся розповіла що іяк було. Савєцький Союз, мать його, братство народів… І це не вата, ті, що хочуть єднання з росією. Це хвороботворні бацили, яких треба нещадно нищити. Холерний вібріон – не перевиховаєш.

  9. Andy сказав:

    Раджу прочитати книгу =
    “Красный апокалипсис. Сквозь раскулачивание и голодомор”

    Описана тактика – ЯК це робилося, підло й підступно,
    очима учасника цих подій = “бойца за раскулачивание”.
    Це досить рідкісне свідчення0спогади з іншої = офіційної сторони.
    Видана в Абабагаламага,
    https://www.yakaboo.ua/ua/krasnyj-apokalipsis-skvoz-raskulachivanie-i-golodomor.html

    є в електронному виді тут:
    http://resource.history.org.ua/item/0009260

    Друга частина – як тоді жило партійне начальство.
    Третя – як він попав до НКВД, як там ламали людей.

    Після цього питання про “бАльшие достижения” зникають назавжди.

  10. Вячеслав сказав:

    ПОсле рассказа моих бабушки и дедушки о 29-31 годах, о “Красной метле”, заградотрядах на границе района, о конфискациях и просто грабежах, я стал антикоммунистом. Но произошло это только в 89 году…

  11. Вячеслав сказав:

    Савецкая жуть и мерзость…

  12. Микола сказав:

    Бабуся розказували, царство їй небесне.
    Полтавщина, Дніпро широкий, правда в нашій місцині він вузький був поки греблю в Дніпродзержинськ не звели. Інколи проскакувало…
    У Паська було п’ятеро дітей то четверо в голодовку померли…
    Рибу не розрішали ловити…
    РИБУ, КАРЛ!
    Зерна два клуночки сховали в росохватці, так із собаками найшли…

    Сестра її старша померла разом з дочкою, а одна дочка залишилась, то бабуся її виховали як рідну. Разом зі своїм сином, що народився у березні 41-го…

    А їм тварям сталіна подавай…

  13. Ілля сказав:

    У прадіда Івана і прабабусі Христини було 8 дітей. Сім’я заможна – середняки. Того страшного року окупанти вивезли 9 возів зерна – вигребли все, навіть те, що було знизу, в пилюці. Єдину корову вимушені були зарізати. Якось ввечері Івана викликали на збори комнезамів чи ще чогось, а гопкоманда із місцевих обірванців і їх московських вдохновителів заявилася з обшуком. Двері вибили, хоча їх ніхто не зачиняв, в хаті перевернули все. В горшики в печі залазили брудними руками – шукали м’ясо від корови. Нічого не знайшли і від люті розтрощили все що попало під руку. Христя заховала м’ясо під піччю, загорнувши золою.
    Може через це зиму пережила моя бабуся і ще троє дітей.

    Спи спокійно, моя бабуся. Я пам’ятаю всі твої розповіді і зроблю все, щоб діти і внуки пам’ятали.

  14. Lfor сказав:

    Що цікаво: мій батько добре мені переказував, як сусликів ловили (правда, в 1947-му), як один перед одним хизувались мішечками з колосками, як вижив лише завдяки походам в баню на зернокартопляний спиртозавод, а комуністом був.

    А старша подруга розповідала про свою бабку-тітку, яка твердила, що ніякого голоду не було просто на сільському кладовищі з рідними могилами маленьких дітей – страх увійшов в неї разом з голодом, якщо не на генетичному, то на епігенетичному рівні (без зміни генетичного коду, але зі зміною його “проявлення”, на що впливають зовнішні фактори. До речі, цей профіль зберігається, і це не псевдонаука).

    • yuris сказав:

      Епігенетика цілком сучасна і серйозна наука, я б сказав, проривна, бо дає можливості маніпулювати активністю тих чи інших генів свідомо і цілеспрямовано.

  15. serj сказав:

    Смотрю, многим рассказывали о тех страшных годах, бабушки и выжившие родственники…! Я не исключение. И пока буду жив – буду рассказывать другим! Это должны знать, и помнить наши дети и внуки… И наши потомки, должны это помнить.

  16. yuriy сказав:

    Три волны голода пережил наш народ – 23-24, самый страшный 32-33 и 47-48. Про два последних рассказывала бабушка, а про 47-48 родители. Да, прав был тот говнюк-директор, моих спасло Азовское море. Очень много накопилось “камней” к мышебратьям – приходит время их разбрасывать. Я так думаю.

  17. Дед Панас сказав:

    Моих бабушку и дедушку дважды раскулачивали,дедушкина семья,вся на Соловках умерла,только он остался,потом 58 ая,пожизненно,сталин сдох,его реабилитировали,-“а 15 лет,кто мне вернёт?”,как-то он мне сказал и заплакал

  18. Андрій Харків сказав:

    Мене зробив антікомуністом дід,років у 8-9,коли розказав,як комнезам,з колишніх злодіїв,прийшли і забрали весь хліб,а потім знайшли останній оклунок з квасолею,тоді дід виніс мого батька і дядька,кинув їм,і сказав,щоб їли вже і дітей.Якось пронесло,от з того оклуночка і вижили,а було це під Сумами у 33 році.

  19. Борис сказав:

    Это сборник документов. Страшное чтение – я, когда верстал эту книгу, наверное, кило валерьянки съел. Я не знаю, есть ли она где-то выложенная; в бумажном виде уже редкость.
    Командиры великого голода: поїздки В. Молотова і Л. Кагановича в Україну та на Північний Кавказ 1932-1933 рр. / [В. Ю. Васильєв, Л. М. Малашенко, С. Уіткрофт, Ю. І. Шаповал]; за ред. В. Васильєва, Ю. Шаповала. – Київ: Генеза, 2001. – 399 с. : іл.

  20. Виктор сказав:

    Да так всё и было,как люди рассказывают возле села вдоль дороги трупы лежали ,Мама моя,рассказывала,5 лет,взули чоботы,ходили колоски с сестрой по полю колхозному збирали,урожай уже собрали раньше,бригадир увидил,верхом на лошади догнал,и батогом побил пятилетних детей…
    Нема им прощеня…

  21. Andrii Petrovych сказав:

    33-34-ті роки мій батько таки пережив разом з двома старшими братами. Тому я маю можливість записати це з його слів.

    Мій батько народився в маленькому селі в Сумській області біля кордону (4 км) з РРФСР.

    Моя бабця була жінкою сильною, якоюсь мірою жорсткою. І це, мабуть, один з основних чинників, що дозволив вижити нашій родині. Коли «совєти» прийшли забирати харч, шукали ретельно. Забрали зерно, муку, крупи. Полізли на горище. А там насипана купа сушених груш. Вже почали вигрібати, але тут ввімкнулася моя бабця. І одразу ж на всю гучність. «Покажи мені де в тебе наказ забирати сушку? Немає? То й не лізь до моїх груш!» Під її напором зайди відступили.

    Другим чинником стало те, що особи, які виконували зачистку нашого села від харчів не були мародерами. Бо в хаті залишились речі, які потім мій дід зміг вимінювати на хліб в Росії, де голоду не було. Діду вдалося зберегти срібного годинника, що потім вартував кільканадцять діб життя родини мого батька. Цікаво те, що цей годинник дід зберігав дуже довго. І через німецький полон в часи Першої Світової, годинник пройшов разом із дідом. Доля зглянулася.

    Зрозуміло, що бажаючих дістатися до Росії для обміну речей на харчі було достатньо. Але ж це не вкладалося в плани комуністів-ленінців. Кордон поряд, але навпростець пройти варіантів майже не було – червоноармійці та нквдісти всіх зупиняли. Тому шлях був через залізницю. Перші кілька разів все пройшло більш менш спокійно. А потім на залізничній станції Готня подорожуючих з України зустріли патрулі. Всіх, хто не мав документів, що дозволяли проїзд в Росію, завернули. Але ж й тоді були Люди. Подальші поїздки залізницею закінчувались за кілька кілометрів від станції. Машиністи поїзда робили коротку зупинку й всі «нелегали» «зсипалися» з поїзда та швидко розчинялися в найближчих кущах.

    А поряд з нашою, жила велика родина – 9 людей в одній хаті. Ніхто з них не вижив.

  22. Jonas Henrikas сказав:

    Chorošij kacap – miortvyj. Štob skoreje etot leprozorij zdoch vmieste so vsiem dvunogim bydlom. Nadiejus’, v etot raz “Nožek Buša” nie budet. Čital komentariji, i sliozy kapali, takže i za litovcev…

  23. oleg сказав:

    Nam povezlo chto my byli v sostave Rumunii 32-33 gody dlea nas besarabtsev (mejdu Prutom i Dnestrom) proshel obichnim godom,no zato 47 god povtorilsea to chto bilo v32-33 godu v Ukraine.Kak-to chital rasekrechenye dokumenty chto v etom 47 godu po vsei Basarabiei byli ocheni mnogo sluchaev kanibalizma,roditeli siedali svoih mladshih detei ,chtoby vyjhiti samim i detei po starshe,dalishe ne mogu pisati ot boli…

  24. Leyba сказав:

    А ще мені бабуся казала (1911 року народження). Стояли в бочках огірки, помідори та капуста квашені. А тим падалам тільки хліб та м’ясо потрібні були.
    Так вони викидали усі солонощі в осінню багнюку и топтали чоботами.

  25. Елена сказав:

    В 35-м родилась маленькая девочка в селе, которое сейчас уже Киев. В 41-м ушел на фронт отец и не вернулся. В 47-м мама девочку отдала во Флоровский монастырь в служки, чтобы не умерла с голоду. Одно место в саду, рядом с домом, не разрешала трогать. Чуть позже сказала, что там трое деток похоронены, которые старшими сестричками были. Сил не было даже на кладбище похоронить.

  26. yuris сказав:

    Я народився на полтавщині, і тільки тому, що бабусі з дідусем чудом вдалося пережити голодомор 30-х і голод 47-го, рід мого діда від совітів втратив все – багато гектарів родової землі, отриманої за службу в реєстровому козацькому полку, всі нагороди, все золото, тільки чудом вдалося пнрежити голод, їли все, включаючи слимаків і умовно поживні дикі рослини…

    Те, що я відчуваю до комуняк та кацапів, це навіть не ненависть, це почуття яке неможливо описати словами. Ця нежить, мразота, просто не має права дихати і жити. Це неможливо ні забути, ні тим більше, пробачити.

  27. sk13 сказав:

    yuris: “на полтавщині .. втратив все ..”

    Схожа історія, тільки без такої кількості майна. Але ж і населення чоловічої статі було не готове по-справжньому захищатись. Ось коли в останніх днях грудня 2013 р. Радянський Союз помер в Україні — слава Богу, настала інша епоха.

  28. Молчун сказав:

    Моя бабушка отдала моего отца с братом в детдом на харьковщине. Есть было совсем нечего. Были случаи людоедства… Нашла уже после войны в Днепропетровской области. Через двадцать лет. Так выжили. Такое нельзя забыть никогда.

  29. Андрій Харків сказав:

    Ці почуття гарно описані у Хаджі Мураті.Це почуття до росіян має бути,як у чеченців-сильніше ненависті.

  30. Прохожий из ФРГ сказав:

    Natalia Moder:
    Ноябрь 22, 2018 в 21:48

    Наташа добрый Вам вечер!
    Прочитал Ваш комментарий и комментарии других участников свидетельства этой страшной бесчеловечной хроники.
    Вы правы – страшно….

    Поскольку Вы Наташа являетесь модератором , то хочу через Вас предложить автору “Антиколорадосу” свою идею.
    Этот материал – Нина – вынести отдельной темой
    (обозначенной кнопкой) в верху. “Главная”-“Версии”-“История”
    Назвать тему предположим Страшная память или НИНА.
    Убежден, этой теме нельзя затеряться среди статей.
    Об этом украинцы должны знать и обязаны помнить.
    При малейшей жалости и человеческом сострадании к нелюдям – всё повториться снова.

  31. Владислав сказав:

    Вячеслав:
    Ноябрь 23, 2018 в 00:14
    Савецкая жуть и мерзость…
    =====
    Не савецкая, а мААскофская. Вони були такі від початків своїх і будуть до скону. Хочу дожити і побачити.

  32. Андрій сказав:

    to Yuris, я майже там родився,в нас кажуть і діалект Полтавський, від переселенців-засновників міста, завдяки відкритим архівам та спогадам рідних тепер також знаю правду, про млин відібраний,коней та інше. Для мене тепер північні ординці даже не ворог, не суперник, гірше, слова не знаю, це як прибульці в фантастиці,які вижигають Землю не з метою приєднання, а повного винищення. Отак для мене вони,сильніше ненависті

  33. Андрій сказав:

    доповню себе, звісно справа не в млинах, а в перегляді матеріалів про Голодомор, прочитав все, включаючи посилання вище на книгу, був місяць назад з дружиною вперше в м.Київ, біля пам’ятника дівчинці (в цій статті), біля Меморіального комплексу жертвам Голодомору, мороз по шкірі пішов, дуже сильно передав скульптор задумку

  34. leonpod сказав:

    Мама народилася в 1935 році. А її братик Петя 6 років і сестричка 1 рік (ім’я не пам’ятаю) – померли до її народження в 1933р. – тільки це мені розповіла моя бабуся. Село Ширмівка, Погребищенського району Вінницької області.

Написать комментарий



Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: