Моє знайомство з видатним (поза всяким сумнівом) художником Олександром Ройтбурдом відбулося в лютому 2006 року на його персональній виставці «Танго», яка проходила в «Карась Галереї» (Андріївський узвіз, Київ). Оскільки цвяхом програми була серія полотен з персонажами, що нагадували тодішніх TOP-політиків України, то Віктор Ющенко і Юлія Тимошенко були запрошені на вернісаж.
У той час я працював головним редактором всеукраїнського журналу, дуже далекого від світу мистецтва: тристоронній соціальний діалог між роботодавцями, профспілками і владою… Генеральна угода… консолідація сторони підприємців… Міжнародна організація праці… І все таке інше, малозрозуміле простому обивателю. Але паралельно «халтурив» на столичну вкладинку в тижневик «Аргументы и факты в Украине», складаючи для них анонси культурних заходів Києва. Ось завдяки цій самій «халтурі» мені й вдалось дізнатися про те, що Ющенко і Тимошенко запрошені в «Карась Галерею» на виставку картин. Побачити провідних політиків країни, до того ж колишніх соратників, які з «любих друзів» встигли перетворитися на досить відвертих ворогів — велика рідкість. Тому на вернісаж я акредитувався, хоч і сумнівався, що ВАЮ та ЮВТ там з’являться.
Справді, ні він, ані вона на виставку не завітали. Зате представленими там полотнами Олександра Ройтбурда я був буквально зачарований! Терміново зателефонував до редакції «АиФ» і повідомив, що маю шанс домовитися на ексклюзивне інтерв’ю з дуже незвичайним художником. «А хто такий цей твій Ройтбурд?» — запитали в редакції. Вислухавши коротке пояснення, відповіли в тому сенсі, що як не просто журналістові, а ще й письменникові — мені видніше. Але якщо буде «нудьга» — друкувати не будуть…
Інтерв’ю відбулося за кілька днів — пізно ввечері у четвер, 23 лютого в творчій майстерні живописця. Дислокувалася вона на самому верху (чи то на п’ятому поверсі, чи то в мансарді — вже не пригадаю) будинку, що на розі вулиць Почайнинської і Щекавицької. Крім інтерв’ю, окремим блоком записав ще й думки маестро про Київ і киян, оскільки по можливості доповнював такими ось вставками свої огляди культурних подій для «АиФ». Нарешті, трішечки попрацював фотокором-любителем. А зробивши справу — ми суто символічно «побавилися червоненьким».
Уже вдома відібравши зі знімків, що не пішли в газету, один — перетворив його в художній портрет: є у мене і таке хобі… Оскільки Ройтбурд здавався трішечки колючим… так би мовити — «замасковано-йоржистим», то я і спробував передати своє відчуття на фотопортреті. Роздрукував його на цупкому папері на кольоровому струменевому принтері й коли вийшла газета з інтерв’ю — вручив такий ось комплект герою публікації, вже на наступному вернісажі «Чоловічий/Жіночий початок» в галереї «L-арт». Знов-таки на Андріївському узвозі — тільки в його нижній частині…
Надалі ми перетиналися лише час від часу. Знов-таки на вернісажах. Коли вдавалося — обмінювалися думками про останні події, про те, про се… Потім багато чого сталося: пертурбації у владі, Революція Гідності, моя інвалідність… Уже з Інтернету дізнався, що Олександр Ройтбурд повернувся в свою рідну Одесу і розгорнув там бурхливу діяльність — чого і слід було очікувати від «замасковано-йоржистого» живописця. Принаймні саме він став справжнім обличчям Єврореволюції в Одесі. Антін Мухарський у книзі «Майдан. Революція Духу» побудував на ФБ-публікаціях Олександра Ройтбурда того періоду цілий розділ.
З кінця 2017 року і до початку вересня 2019 року маестро перебував на посаді директора Одеського художнього музею. Його звільнення спричинило настільки потужне обурення серед одеситів, що на мітинг на підтримку збереження Олександра Ройтбурда на позиції директора музею (під керівництвом якого заклад бурхливо розвивався) вийшли понад тисячу людей. Подібні пристрасті палали хіба що під час мерських виборів — отож сам митець назвав усе це «культурним Майданом сучасної України».
Втім, не можна сказати, що Ройтбурд завжди й на всі 100% займав проукраїнську позицію. Наприклад, починаючи з того ж 2017 року, він різко критикував політику тодішньої влади, спрямовану на підтримку української мови і подолання наслідків століть русифікації. Вважав, що «мовосрач» розколює українське суспільство. Називав глобальну українізацію — «культурною деградацією», просив залишити російськомовній культурі України «захищену територію», а вже поза її межами «українізувати що завгодно». На тлі цих заяв навіть жорстко поконфліктував знов-таки з Мухарським. Однак попри всі суперечки й розбіжності, починаючи з жовтня 2020 року, Олександр Ройтбурд був депутатом Одеської облради саме від партії «Європейська Солідарність».
І от цими днями — 8 серпня його стало. Похорон відбувся сьогодні… На згадку про маестро пропоную перечитати те саме архівне інтерв’ю 15-річної давнини, взяте в його творчій майстерні, що розташовувалася в Києві на верхотурі подільського будинку. При всіх недоліках і «йоржистості», якщо він і був сучим сином — то принаймні нашим сучим сином… І так — Олександр Ройтбурд був та лишається видатним художником-постмодерністом, який бачив майбутнє України в цивілізованому світі. А його заклик здійснити «персональну революцію свідомості» — мабуть, є найціннішим надбанням персонального досвіду митця.
Наша бесіда викладена в «доредакційному» вигляді оригінальною (російською) мовою — так, як я її розшифрував після диктофона і передав до редакції «АиФ». Наприкінці додано блок про Київ і киян, якого в самому інтерв’ю не було.
Личный революцьонер
Недавно Александр Ройтбурд поразил киевских ценителей искусства серией живописных полотен, где персонажи, похожие на Виктора Ющенко и Юлию Тимошенко, танцуют танго на фоне заснеженных лесов, колосящихся полей и нефтедобывающих “качалок”. И как же не напроситься на интервью к такому замечательному художнику?!
Мастерская под крышей подольского дома приветствовала меня портретами все тех же персонажей — Президент на коне в позе “медного всадника”, коленопреклоненная экс-премьер. Плюс хитро подмигивающие гейши в трусиках-бикини. А еще — автопортрет самого Ройтбурда в стиле “ню”… только со свернутой назад головой! И сам художник за модерновым компьютером в теплой компании нескольких бутылок самогона — имбирь с гвоздикой, хрен с лимоном, выкуренная волынская “житневка”… Плюс пузырек с лекарством от бронхита…
“Там я чужой…”
— Слышал, под конец второго тысячелетия вы ударились в переезды?
— Родился и очень долго жил в Одессе, уехал оттуда в первых числах 2000 года. До 2002 года жил в основном в Нью-Йорке, в тот период меня разыскал Марат Гельман и предложил работу в столице Украины — он как раз подыскивал куратора для своей киевской галереи. И даже когда наш контракт закончился, я вдруг понял, что не хочу никуда уезжать отсюда.
(Далі буде)
