Автор — Тимур Литовченко
Оприлюднення цього матеріалу здійснюється «надвечір 17 червня» (а не як планувалося заздалегідь — 18 червня, в шосту річницю «ЛО») на особисте прохання шановного Anti-Colorados’а. Прекрасно розумію, що порядок денний зараз дещо інший: Байден з ВВХ**лом щойно роз’їхалися після безплідної зустрічі, в рамках Євро-2020 наші футболісти щойно обіграли команду Північної Македонії (2:1)… Але даруйте: все ж таки давайте поговоримо спочатку про символи, потім — про свободу слова і про веб-ресурс «Лінія Оборони». Хоча й напередодні його річниці…
— Сам-один, я завше один, — з гіркотою відповів професор.
(Михайло Булгаков, «Майстер і Маргарита»)
Не стану повторюватися, розповідаючи про те, що втягуватися в багатовікове російсько-українське протистояння (що в 2014 році вилилося у відкриту війну) я примудрився поступово й несвідомо, починаючи з 5-річного віку. Про це писалося вже стоп’ятсот разів. До того ж пояснював, чому саме так вийшло. І що нинішня війна для мене є лише свіжим епізодом борні значно давнішої та більш глобальної — війни з Evil empire.
Просто в далекому тепер 1968 році усвідомив, що починаю розбиратися з тією несправедливістю, яка відкрилася мені на той момент, сам і особисто, на свій страх і ризик. І що ніхто у цілому світі мені в настільки небезпечній справі не допоможе — починаючи з батьків. Отож наскільки моїх особистих сил (хоч би якими вони були обмеженими й нікчемними) вистачить — настільки й розберуся з несправедливістю. Все це буде мій результат і нічий більше.
Ясна річ, ніяких «прапорів над окопом» я тоді не піднімав, ніяких спільників не шукав. 5-річний хлопчик проти дорослого світу все одно, що комашка проти мухобійки: якщо тебе лишень угледять — прихлопнуть не вагаючись! Отож довелося робити свою справу таємно. І для початку вирости, а вже згодом, аж в 1989 році піднімати «прапор над окопом». До речі, тодішній мій прапор аж ніяк не був жовто-блакитним. Оскільки торувати шлях в літературі я починав з фантастики, то скористався стягом радянських фенів (любителів фантастики): біле прямокутне полотнище з семикутною гайкою по центру. До речі, полотнище було білим зовсім не тому, що фени збиралися перед кимсь капітулювати. Просто завдяки обраній колористиці, прапор любителів фантастики легко малювався тушшю хоч на клаптику паперу, хоч на простирадлі — в залежності від мети.
Що ж до синьо-жовтого прапора ще треба було дозріти… Синьо-жовтий прапорець був придбаний на «п’ятачку» перед входом до столичного Головпоштамту восени 1998 року, однак «прописку» отримав у мене в робочому кабінеті в Мінвуглепромі України: міністерство комплектувалося на 99% вихідцями з російськомовного Донбасу — отож усі мали знати, що принаймні прес-служба дотримується дещо іншої мовної політики… й не тільки мовної. Але то вже справа минула.
Пишу все це для того, щоб зайвий раз підкреслити символічну значущість прапора. Особливо ця значущість зростає під час війни. Зокрема, на інформаційному фронті теперішньої російсько-української гібридної війни. Треба мати впевненість, що там, де встановлено наш прапор — можна завжди розраховувати на товариську підтримку, а в разі потреби — на дієву допомогу. Причому одна справа — це підняти персональний прапор для ведення персональної війни. Але зовсім інша — встановити його на точці збирання і тримати, очікуючи на прибуття однодумців.
Звісно, в другому випадку є своя специфіка. Адже ведучи персональну війну, ти розраховуєш виключно на свої сили і нічого ні з ким не узгоджуєш. Твоя перемога — це лише твоя перемога. Твоя поразка (і навіть загибель) — теж винятково на твоїй совісті: ну, не зміг!.. ну, помилився!.. Загинув Юхим — то й біс із ним!
Натомість коли під твій прапор збираються інші — це вже значно вищий рівень відповідальності: адже твій програш, твоя поразка обертаються програшем і поразкою усіх твоїх спільників. Водночас, потрібно виробляти якусь загальноприйнятну лінію поведінки, правила спільних дій. А коли доходить до делегування повноважень і особливо — до «розбору польотів»!.. Адже в колективі будь-якого розміру час від часу неодмінно доводиться розбиратись, хто правий, а хто ні… вислуховувати, аналізувати, заспокоювати, підтримувати!.. Запевняю: це ще той геморой. Кому доводилося керувати бодай маленькими колективами — може підтвердити сказане.
А тому шановний Anti-Colorados гідний всілякої поваги за створення такого унікального веб-ресурсу, як «Лінія Оборони». Унікальність «ЛО» в тому, що кожен тут діє самостійно, без узгодження з «вищестоячим начальством» кожної літери та кожної коми. Не знаю, кому як, але мені подібна свобода дій видається чимсь на кшталт манни небесної. Подібна свобода панувала лише в одному часописі, де я був головним редактором — в літературному щоквартальнику «Український Фантастичний Оглядач (УФО)». Але ж це саме літературний, а не громадсько-політичний журнал! Тоді як практично в кожному «нормальному» (а не літературному) мас-медійному виданні в тому чи іншому вигляді присутня так звана редакційна політика, якої дотримуються всі: від позаштатного дописувача до головного редактора.
(Далі буде)
