«…поки твоє ім’я хтось вимовляє, – ти й живеш».

Ольга Герасим’юк про Набоку

Цивілізація – рівень досягнень якогось народу зі спільними духовними цінностями та ідеалами, у виробничому, суспільному й духовному житті , в соціально-політичній організації, економіці, культурі, науці, технологіях та мистецтві.

У нас усе є. Це – аксіома. Доведення, як відомо, аксіоми не потребують. Тому в нас усе є. Майже. Щоправда, ніде правди діти, дечого – малувато. Обмаль дечого, знаєте. З газом не склалося, з їжею не так щоб дуже вже, демократії не доста. Та газ то річ така, її зрештою, можуть хто завгодно підкинути, їсти треба менше, а з демократією і самі впораємося. По тому, як нарешті з’ясуємо – що воно таке і чи нам потрібне таке заморське диво. Ну, дрібнички там усілякі, на кшталт самоповаги, самооцінки, самовпевненості – вони, ясна річ, теж є, та тільки параметри їхні підгуляли. Сильно. Низькуваті вони, чесно кажучи. А так – нічого, Богу дякувати, теж не в тім’я биті.

Проте, є в Україні якісь такі речі, що – начебто, вони є, а водночас – начебто і немає їх. Нібито існують, а насправді – придивишся до них уважніше, захочеш, скажімо, помацати – не можна, бо ні, немає. Нема! А мусить бути. Щастя, наприклад. Чи – гроші. Або час. Або совість у теперішній владі. Чи цивілізація. Ще є багато таких дивних, нібито, існуючих штукенцій. Усі вони в нас, безперечно, наявні, деякі навіть зареєстровані ООН і чесно сплачують внески, але потрібен якийсь час, щоби остаточно з’ясувати її кількість і якість.

Але… завжди зненацька звідкілясь вистрибує оте кляте навісне «але». Так от – але не менш аксіоматичним є й тривіальне, проте, від того не менш істинне (бо вірне!) твердження, що немає правил без винятків.

Свідками одного такого винятку стало багацько представників роботящого і скромного українського народу, в якого, як уже сказано, ніби все є, а от однієї речі явно немає.

От нещодавно зустрівся я з українським народом. І питаюся я ото в українського народу – як, народе український, у тебе з цивілізацією? Нема, каже, чого нема – того нема, вибачайте. Президент є, парламент маємо, уряд наявний, а совісті цивілізованої у них – дідько її й знає, де поділася. Стривай-но, кажу, здається, щось же ж було! Звернешся до влади – відповідають. Правда не по суті та якось безтолково. Нібито відповіли! Гаманець й досі цивілізацію українську відчуває. Сам бачив! На власні очі! На реформи гроші давали… Телевізія всьо це фільмувала і усім показувала…

– Нє, – одказує мені скромний і роботящий український народ солов’їною своєю мовою. – Нє. Не було такого. Нема в нас цивілізації. Чого нема – того нема. Вибачте.

– Стривай, хвальний український народе, у якого все є, – кричу, вухам своїм не вірячи, – стривай! Таж я сам у тамтому телевізорі чув і бачив! Сам бачив, як призи вручали достойникам – за досягнення в цивілізації! Значні! На межі величезних досягнень, майже нобелівських!!!

– Нє. Не було. Яка така цивілізація? Де то відбувалося? Де то було? І нічого такого я не відчував. Нє. Немає в мене цивілізації. Такої передової?.. Такої європейської? Ні. Кожний день?  Один раз на 30 років? Не було такого, – відповів мені чесний і щирий український народ. – Усе є, навіть валовий національний продукт і сміття багато в наявности, валянки для зими є і всякого начальства достатньо, а от цивілізації – катма. Бог милував. Звиняйте. Ніхто не бачив і не видів. І не чув.

Похнюпився я, почухав потилицю, і пішов собі. Дивитися новини в телевізорі. Може, то всьо мені таки й примарилося? Може, і дійсно: усе в нас є, а цивілізації — Бог милував?

Доречи, запасної України у нас також немає. От халепа!

 

Мавпував неприрученого письменника С. Набоку

Yaroslav