Річ у тім, що трагедію Бабиного Яру зокрема, як і окупацію Києва загалом, можна було бодай формально зіпхнути на німецьких загарбників. Звісно — це якщо не задавати дурних запитань… Бо можна було б поцікавитися, чому це товариш Сталін наказав нізащо не здавати Київ ворогові — а чому ж тоді місто здали й нікого за це не засудили?.. Як так вийшло, що в Києві лишилася величезна кількість не евакуйованого заздалегідь населення?.. Чому оборонці Києва не змогли вчасно переправитися на лівий берег Дніпра?.. Чому герой оборони столиці УРСР — генерал Власов став ворогом радянської влади?.. Хто влаштував серію вибухів на Хрещатику, що спричинили вогняний шторм?.. Хто висадив Успенський собор Києво-Печерської лаври?.. І таке інше в тому ж дусі.
Повторюю, якщо не задавати подібних незручних запитань, усе можна було пояснити доволі примітивно: німецькі фашисти напали підступно й несподівано («Двадцать второго июня ровно в четыре часа Киев бомбили, нам объявили, что началася война!» — ага), захопили місто, наробили лиха… А хто не вірить — той ворог народу.
Натомість з Куренівською трагедією такий номер не проходив у принципі! Справді, техногенний сель не став наслідком бойових дій, то не була диверсія фашистів або троцькістів, китайців чи американців. Почати з того, що проект фатальної дамби в гирлі Бабиного Яру розроблявся в Москві… Що на місці замитої яруги хотіли звести сучасний житловий масив з усією інфраструктурою, аж до культурно-розважальних осередків включно — фактично, на кістках і попелі жертв розстрілів, ага…
Але якщо в тому ж дусі і продовжувати — можна було дійти до явно нездорової містики. Недарма ж після катастрофи приголомшеним Києвом поповзли чутки: мовляв, це Бабин Яр помстився за наругу над пам’яттю безневинно загиблих… жир, натоплений під час спалювання німецькими окупантами десятків тисяч трупів розстріляних, просочив стіни Бабиного Яру — отож вода через це не просочувалася в ґрунт… І таке інше в тому ж дусі.
Перепало й партійно-господарському активу міста. Найпершим очевидним винуватцем Куренівської трагедії кияни вважали голову виконкому Київської міськради депутатів трудящих Олексія Давидова — хоча були керманичі значно вищих рангів, рішення яких мали фатальні наслідки (наприклад, той-таки Петро Шелест). Що ж до Давидова, то люди не забули, що голову виконкому неодноразово попереджали про різні негаразди на ударному будівництві зразкового соціалістичного району. В тому числі, попереджали професійні будівельники. Однак товариш Давидов і слухати нікого не бажав…
Отож коли він несподівано помер 20 жовтня 1963 року нібито від розриву серця — кияни вмить зашепотілися на кухнях: ніякий то не інфаркт — це чиновника совість загризла, і він пустив собі кулю в скроню. Більш того, розташовану на центральній алеї Байкового цвинтаря могилу спочилого неодноразово паплюжили родичі загиблих, і щоб запобігти подібним діям, біля тієї могили почали виставляти міліціонера-охоронця.
Ну, а «злісними пліткарями» продовжив займатися Комітет державної безпеки. Продовжив — бо почалося все з самої Куренівської трагедії. Маю на увазі й оперативне оточення постраждалого району, і зміну графіку польотів літаків над Києвом, щоб місце розливу багнюки не можна було б сфотографувати з повітря, й виловлювання самочинних фотографів, які з дахів будинків та інших узвиш намагалися зазнімкувати місце катастрофи.
Таким чином, за самі лише необережні розмови про Куренівську трагедію можна було відправитися на «екскурсію» або в систему виправних закладів, що прийшла на зміну сталінському ГУЛАГу, або ознайомитися з роботою радянської каральної психіатрії. А на довершення дізнатися, чим тхне так званий «сто перший кілометр».
Ну так, надворі стояла хрущовська Відлига — а отже, звичаї поводження з підконтрольним населенням стали м’якішими, якщо порівнювати зі сталінським періодом. З іншого боку, ХХ з’їзд КПРС та делікатні спроби розвінчання культу особи товариша Сталіна давно вже довели: аж надто активно розхитувати систему не варто — бо обсипатися до біса може вся конструкція радянської влади. Якщо щось в Радянському Союзі й піде не так — то лише як у тій пісні ЗнаТоКів:
«Если кто-то кое-где у нас порой…»
Цього разу «что-то кое-где у нас порой» сталося в Києві між Сирцем і Куренівкою — ну що ж, хай на тому окошиться! Все ж в цілому по країні нормально… А хто так не вважає — того до нігтя, до нігтя того!..
В історичному сенсі криваві бузувірства сталінських часів мали місце зовсім нещодавно, пам’ять про них була ще зовсім свіжою. Отож зважаючи на КДБ, люди перелякалися не на жарт.
(Далі буде)
